Черговим абсурдним інформаційним приводом, який раптом почали активно обговорювати в нашому інформаційному просторі, став приїзд до Києва головного редактора однієї російської радіостанції та можливе відкриття філіалу цієї радіостанції в Україні. Абсурдним його я вважаю передусім тому, що в наш час інтернет є значно важливішим і впливовішим засобом масової інформації, ніж будь-яка радіостанція. Інтернет створив абсолютно нові умови розвитку інформаційного простору. Навіть найбільш тоталітарні держави нашого світу, окрім хіба що Північної Кореї, не можуть обмежити свободи інтернету повною мірою. Та й Північна Корея не може. Вона обмежує не свободу в інтернеті, а інтернет загалом.
Якщо хтось вважає, що відсутність в українському радіоефірі російських радіостанцій якось впливає на патріотичний дух населення, то поспішу розчарувати: радіостанції самі по собі не формують порядку денного в нашій державі. Я навіть не збираюся розповідати про те, якою саме радіостанцією так переймаються наші показні патріоти. Хочу наголосити тільки на тому, що будь-які заборони неправильної інформації в нинішньому світі – це свідчення власної поразки і нездатності створити конкурентний інформаційний продукт.
Так, нинішня Україна за останні 5 років не змогла позиціонувати себе як щось нове і привабливе. Звісно, на початку цього шляху в нас були зоряні перспективи. Ще восени 2014 року здавалося, що Україна – це бігун, який стоїть на низькому старті, що невдовзі ми покажемо всьому пострадянському простору приклад ефективної трансформації корумпованої країни третього світу в одну з найефективніших держав Європейського Союзу. І що цікаво, у такій ситуації нікому і на думку не спало б забороняти в Україні якісь там російські радіостанції. Навпаки, це Росія забороняла б все українське, щоб, не дай Бог, місцеве населення не дізналося, що, навіть маючи нафту, газ і золото з алмазами, воно живе значно гірше за добре відомих «хохлів».
Але сталося інакше. Президент Порошенко забув свої слова про те, що реформи робляться або швидко, або не робляться ніколи. І в другій половині свого терміну він замінив модернізаційну риторику в стилі «жити по-новому» на вітчизняний аналог путінської духовності: мілітаризм, клерикалізм, ерзац-патріотизм. Саме за його правління почалися перші обмеження і блокування «неправильних» сайтів. Нагадаю, що в державах Балтії, на досвід яких так люблять спиратися наші показні патріоти, російські сайти не блокують. Саме так: в Естонії не заблоковані ані «Одноклассники», ані «ВКонтакте», ані Яндекс. При цьому я більш ніж впевнений, що в естонських спецслужбах працюють не вчорашні працівники КДБ Естонської РСР, а без лапок патріоти незалежної Естонії. І вони точно знають, як давати раду з російськими інформаційними ресурсами, що працюють в Естонії.
У сучасному світі інформаційна війна – це не «взяти і заборонити», а навчитися використовувати будь-який ресурс для користі держави. Однак Україна інформаційну війну наразі програє: і в самій Україні, і на пострадянському просторі, і в Європі. Більш ніж впевнений, що всі ті, хто обурюється візитом керівника російської радіостанції до Києва, хай і підсвідомо, але відчувають це. Цим і зумовлена така їхня болюча реакція. Так, наразі в нашому арсеналі інформаційної війни не залишилося нічого, крім заборон. Тобто в нас не лишилося нічого.
Ми не можемо нічого пред'явити, крім «подивіться, як нас скривдив сильніший сусід» – ні іноземцям, ні своїм громадянам. І ліпше погодитися із цим фактом зараз та думати, як вийти з цієї більш ніж прикрої ситуації, аніж воювати з вітряками чи радіохвилями.