«Польський Львів» є сьогодні поняттям історичним і культурним. Історію, як відомо, не перепишеш. Культурну спадщину можна зруйнувати, але її місце неможливо заповнити чимось іншим, окрім самого факту руйнування.
Всі ми добре розуміємо, що Львів до 1990 року ніколи не був українським містом, хоч засновували його руські князі й у ньому завжди, поряд з іншими народами, жили галичани руського походження, пізніше – галицькі українці. Однак, упродовж століть місто формувалося і розвивалося в тому напрямку, який визначали його господарі – поляки, австрійці та радянці (на щастя недовго). Тому обличчя нинішнього Львова сформували саме вони. Галицькі українці зробили свій відчутний внесок у розвиток Львова, але він все ж залишається лише фрагментом у цілісному образі переважно «польського Львова».
Тож ми – нинішні мешканці міста – повинні змиритися з тим неприємним для «українського націонал-патріота» фактом, що українці Львів не відвоювали, не викупили, не здомінували внаслідок натурального приросту чи перехоплення у попередніх господарів ключових становищ і посад – а отримали його у спадок від радянської влади.
На жаль, від «совєтів» українці теж успадкували традицію затирати сліди попередніх власників міста. І це та спадщина, якої ми повинні якнайшвидше позбутися.
Львів, на щастя, не є єдиним містом в Європі, перед яким стоїть таке завдання. Зовсім поруч маємо приклади вирішення подібних проблем – поляками і росіянами у колишніх німецьких містах. Ці приклади є прямо-протилежними і показують, як при вирішенні даної проблеми можна виглядати цивілізованими людьми, а як закомплексованими невігласами.
У найзахіднішому нині польському місті Щеціні (колишньому німецькому Штеттіні) упродовж кількох десятиліть існування комуністичної Польщі знищувалися будь-які ознаки попередньої німецької присутності. Однак, відтоді, як Польща стала частиною цивілізованої Європи, ситуація радикально змінилася. У місті існує цілий молодіжний рух, який відшукує вцілілі сліди минулого і повертає містові його німецьку історію. Під тиском цієї громадської ініціативи змушені були змінити своє ставлення до минулого і щецінська влада, і представники культурних середовищ міста.
Зовсім інший приклад – з російського нині Калінінграда, колишнього – Кеніґсберґа. Кілька років тому колишній столиці Східної Прусії виповнювалося 700 років. Про цю подію чимало говорилося у Німеччині, тож і влада міста вирішила її відзначити. Головною проблемою приготувань до ювілею стали сумніви щодо того, чи випадає росіянам святкувати ювілей німецького міста. Після тривалих дискусій нові власники Кеніґсберґа все ж вирішили відзначити 700-річчя Калінінграда, що скрізь поза Росією викликало тільки насмішки і відчуття несмаку.
Львів, слава Богові, не перейменовували, але проблема поєднання різних періодів його розвитку в єдине культурно-історичне ціле сьогодні актуальна, як ніколи. Це непросто, але можливо. Успіх справи залежить від рівня культури й гідності нинішнього львів’янина.
А для цього йому потрібно усвідомити, що «польський Львів» - це теж частина історії і культури галицьких українців, євреїв, вірменів тощо. До 1939 року не існувало у місті жодної окремої української історії, науки чи культури: науковці, художники і письменники, композитори і спортсмени, архітектори й підприємці руського походження і греко-католицького віросповідання були натуральною частиною польської науки та культури. І такими вони є знані у світі, якщо взагалі є там знаними. Не можна вихопити з польського культурного контексту, скажімо, Івана Левинського чи Івана Труша і на їхніх прикладах будувати окрему українську культуру довоєнного Львова. Це було б нелогічно, безглуздо і нечесно. І так у кожній сфері – Церква чи політика, бізнес чи мистецтво і т.д.
До «польського Львова» теж відносяться й наші старі родинні фотографії і бабусині спогади, старанно збережені посріблені ложечки фірми «Fraget» і пляшки з-під наливок фабрики Бачевських, рецепти на добрі цвіклі та маківники. Все наше львівське панькання і кавування, балак і батярські сентименти, та й багато іншого з того, що ми особливо любимо протиставляти «совковій» спадщині – бере свій початок власне в культурі «польського Львова».
І все ж «польський Львів» - це не тільки сентименти родовитого галичанина і культурної людини, це ще й нинішній рушій міського туризму, а також – ідея на майбуття в розвитку Львова «європейського». Мабуть, немає наївних, які уявляють собі натовпи туристів, що їдуть до Львова задля фотографії під пам’ятником Бандері та заради прогулянки вулицею Героїв УПА. Так – і з Заходу, і зі Сходу до нас їдуть гості, щоб подивитися саме на той колишній «польський Львів». Про це потрібно пам’ятати, цінувати це і берегти.
Особливо, якщо спробувати заглянути у більш чи менш віддалене майбутнє. Якщо, наприклад, українці колись отримають право безвізового в’їзду в Європу, то частина нинішнього львівського туристичного потоку зі сходу попрямує туди. Зрештою, пострадянський турист здебільшого – турист мандрівний, одноразовий. Приїхав, сфотографувався, купив сувенір і поїхав далі – галочку поставлено. Західного туриста Львів теж не здивує архітектурним ансамблем, до того ж по-дурному звульгаризованим забудовую в історичній частині міста.
Отже, щоб мати туристичну перспективу наше місто повинно випрацювати якусь пропозицію для туриста багаторазового – культурного, сентиментального, шукача втраченої енергетики і подиху минулих століть. Для такого туриста неодмінною умовою повернення у Львів може бути тільки особлива, витворена століттями атмосфера міста, його не сфальшована історія, автентичні пам’ятки і традиції, що передаються з покоління в покоління. В цьому контексті викреслювання імен львівської історії і культури з назв вулиць і площ, руйнування довоєнних пам’яток, паплюження архітектури ідіотськими розмальовками та кондиціонерами на фасадах, формування туристичної інформації під «титульну націю» тощо - є нічим іншим, як затиранням слідів того справжнього, знаного у світі Львова.
З націоналістичним завзяттям і комплексами меншовартості нинішні львів’яни дійсно можуть стерти «польський Львів» з лиця міста, але не зі світових мап історії і культури. При цьому потрібно усвідомлювати, що по-перше, таким чином ми зітремо теж частину власної історії і культури того періоду, а по-друге, що ми не зможемо цього нічим замінити. В даному контексті меморіальні таблиці напівміфічним «борцям за волю України» на кам’яницях, позбавлених їхньої польської історії, будуть не новим культурно-історичним наповненням, а всього лиш знаками руйнування. Не потрібно себе обманювати ілюзіями, що можна затерти історію міста, культурна спадщина якого є вписана в книгу європейської цивілізації, і написати нову історію як міста бойової слави героїв з ОУН. Нічого крім компрометації у світі з цього не вийде.
Саме тому я вважаю, що нам потрібно врятувати «польський Львів» від безсоромної комерціалізації і безголової українізації. Поки ще є що рятувати.