П’єса Семюеля Беккета «Чекаючи на Ґодо», один із програмних творів театру абсурду, витримала, мабуть, сотні постановок по всьому світу. У Львові вона також з успіхом йде уже декілька років в театрі імені Леся Курбаса. Цього разу за її постановку взявся київський режисер Валерій Більченко, відомий театральними експериментами та пошуками несподіваних підходів до театру та актора. Він здійснив постановку у львівському театральному центрі «Слово і голос», що більше спеціалізується на традиційній музиці, її досліджені та трактуванні. Тим цікавішим є звернення до такого, суто драматургічного, матеріалу.
У виставі беруть участь молоді актори Соломія Кирилова, Марія Кміть, Оля Преображенська та Ігор Шпильовий. Вони відчайдушно кидаються в експеримент, який вони провадять над текстом і у той, який над ними провадить режисер.
«Чи може бути театр без режисера? Чи може бути театр без режисури? Чи може бути вистава реальним колективним висловлюванням людей, які на сцені, а не вираженням бачення одного автора – режисера? Чи може бути вистава колективним твором, без режисури, і водночас мати всі властивості режисерської вистави – цілісність, гармонічне співвідношення всіх елементів вистави, ясність змісту, естетичну цінність? Чи можлива взагалі "непоставлена", "вільна" вистава, яка має ті ж художні властивості, які має "поставлена" режисерська вистава? Чи може театр (вистава) не мати ніякої установленої форми? Чи може театральне дійство та акторська гра дійсно відбуватися "тут і зараз"? Не імітуючи, а дійсно? В прямому сенсі? Не маючи встановленої форми, не маючи нічого сталого, нічого не повторюючи, відбуваючись лише один єдиний, у прямому сенсі, неповторний раз? І при цьому мати якість традиційного завершеного, цільного, поставленого режисерського твору? Чи це можливо? Театр без режисера? Театр, який створюють самі актори в єдиному екземплярі в процесі гри тут і зараз?», - запитує Більченко.
Проте очевидно, що режисер формує стрункий стрижень, на який нанизують елементи дійства. Протягом усієї вистави на екрані можна побачити паризьку телепостановку «Чекаючи на Ґодо» 1987 року. Актори часом співіснують із нею, часом резонують, а часом аж ніяк не звертають на неї уваги.
Авторів п’ятеро, як і персонажів у п’єсі. Утім вони не прив’язані ані до конкретних героїв, ані до тексту. Вони зв’язані лише очікуванням та місцем, яке не можуть залишити. Оскільки у Беккета передбачені актори-чоловіки, а у постановці Більченка переважають актриси, то в виставі виникають власні образи та дії: родинні скандали, еротичні сцени, темпераментні «розборки» тощо.
Часом виникають асоціації й з іншими творами Беккета, просто з іншими творами, певними культурними кодами, впізнаваними та не дуже.
Оскільки беккетівський сюжет і так не піддається однозначному тлумаченню, то автори вистави навіть і не роблять таких спроб. Натомість вони стрімголов кидаються у вир театральної імпровізації, гри з текстами, співіснуючи один з одним пристрасно та з неабияким ентузіазмом.
Часом так відчайдушно, що у хрестоматійний твір театру абсурду їм доводиться притягувати й театр жорстокості.
«Все життя ми чекаємо на щось», – йдеться в анотації до вистави. З тим важко не погодитись. Театр чекає на драму, драма на режисера, актори – на глядачів, а глядачі – на сильні мистецькі враження.
У цьому випадку дочекались усі. Це цікавий експеримент, не завжди гладкий, проте сповнений щирого бажання досліджувати природу гри. За ним цікаво спостерігати вже, також цікаво буде спостерігати за його розвитком, трансформаціями та пошуками.
Тож «Чекаючи на Ґодо» ми дочекалися на гру із класичними текстами, гру з атмосферою, дочекалися на цікаві спроби знайти індивідуальну інтонацію, своє слово та свій голос у театральному світі.
Фото: «Слово і голос»