Уже дещо вляглися пристрасті довкола скандальної ідеї виконавчого директора «Українського інституту майбутнього» Вадима Денисенка – навіть після завершення війни з Росією продовжити заборону виїзду за межі України чоловікам ще як мінімум на три роки. За час, що минув від публікації цієї з будь-якого погляду абсурдної ідеї, їй та її автору добряче і заслужено «промили кісточки». Було наведено безліч аргументів і прикладів, чому така заборона неприйнятна, неефективна і неприпустима.
Та один аспект цієї історії отримав менше уваги, ніж заслуговує. Ідея Вадима Денисенка – це черговий прояв ставлення до українців не як до зрілого суспільства, а як до нетямущих дітлахів, котрим конче потрібна керівна та спрямовуюча рука держави. Мовляв, якщо вона не вживе рішучих заходів, то наша нація зникне. Бо українці (у цьому випадку українські чоловіки) настільки несвідомі, непатріотичні та егоїстичні, що за першої ж нагоди мінімум мільйон їх втече за кордон. І тоді бідна-нещасна Україна змушена буде, на думку Денисенка, завезти 2-3 мільйони вихідців з Азії. Хто йому сказав, що мешканців тих країн цікавить перспектива міграції в Україну – окрема загадка.
Перш ніж бідкатись про перспективи повоєнної України, треба спершу виграти війну. А це, попри переможні звіти телемарафону, перспектива аж ніяк не швидка і не проста. Та навіть коли (бо про «якщо» й думати не хочеться) Росію буде подолано, головною передумовою успішного розвитку нашої країни і зменшення відтоку населення має стати підхід, готовності до якого у владних і навколовладних колах непомітно взагалі – дати українцям більше свободи і менше державної опіки. Повірити власним громадянам, завдяки яким наша держава взагалі ще існує.
Цей підхід не варто сприймати в лібертаріанському дусі – мовляв, держава це взагалі ледь не зайва річ, чиї повноваження слід звести до абсолютного мінімуму. Такий підхід є утопією і безглуздям. Державна політика повинна формувати чіткі правила гри, пропонувати довготривалі стратегії розвитку, визначати пріоритети і сприяти їх дотриманню та втіленню. Але це не про політику українських урядів попередніх тридцяти двох років. Навпаки, і до цього дня серед наділених владою побутує вже згадане вище переконання, що державне втручання й регулювання всього, що тільки можна, – запорука успіху.
Створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема дрібного і середнього, формування привабливого інвестиційного клімату для закордонних компаній – це те, без чого ніякого руху вперед не буде. А його і не буде, доки в силі підхід, найкраще сформульований головою парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данилом Гетманцевим: що підприємці – це гусаки, яких треба общипувати так, щоб не кричали. Ну або щоб взагалі не вмерли, бо кого ж тоді податківцям «доїти». І попри численні протести й петиції і бізнесу, і громадськості, Гетманцев і надалі фактично визначає податкову політику в країні. А підприємці вимушено продовжують щоразу грати в гру «що цього разу придумає податкова, щоб заблокувати податкові накладні».
За таких реалій нічого дивного, що в Україні менше успішних і проривних ідей та бізнесів, ніж могло би бути. Дивно, що вони взагалі з’являються і досягають значних висот. Тож «Нова пошта», «Розетка», SoftServe, Ajax Systems та чимало інших компаній успішних українських стартапів – це насправді показник величезного економічного та підприємницького потенціалу українського суспільства попри всі його пострадянські і сучасні болячки. Доки економічна політика влади буде зводитись до якомога більшого викачування грошей з бізнесу будь-якого рівня й масштабу (дивно, що досі руки до айтішників повноцінно не дійшли), доти нічого дивуватись бажанню багатьох українців шукати щастя деінде.
Схожий стан справ можна віднайти не тільки в економічній сфері, а й багато де ще. Наприклад, в освіті. Це чи не найважливіша галузь для майбутнього держави, суспільства, нації. Адже без освічених (реально, а не за фактом наявності диплома) людей, знову ж таки, прогресу годі очікувати. Освіту в нас реформують ледь не безупинно всі роки незалежності. Але, за деякими винятками, результат виявляється незмінним – старі болячки не зникають, а додаються ще й нові. Замість мотивувати вчителів і приваблювати талановиту молодь обирати цю професію покращенням матеріальних умов праці й наданням більшої педагогічної свободи, їм нав’язують щоразу нові бюрократичні обов’язки. Те саме і з університетами, де викладач, щоб відповідати встановленим вимогам бодай для подання на конкурс, повинен одночасно активно займатись наукою, викладанням, методичною й організаційною роботою і ще виконувати низку завдань. Наскільки якісний результат такої вимушеної універсальності – питання риторичне.
Такий чи схожий стан справ майже будь-де. Вічний контроль, невпинні перевірки, щоразу нові вимоги без створення відповідних умов, «крок вліво, крок вправо – розстріл на місці». Звідки за таких умов взятись у достатньому масштабі креативності, інноваційності, разючим проривам. Знову ж таки: те, що вони є в окремих галузях (ритейл, агро, IT) – це не завдяки, а всупереч реаліям. За цією успішністю можна визначити, до якої сфери ще не добрались державні «рятувальники нації» та «общипувачі гусаків». І все це – не нормально. Усе це, поруч з іншими чинниками, страшенно демотивує. І багатьох, особливо здібних і талановитих, спонукає шукати інші країни для проживання. Країни, де вище цінують громадян і де їм більше довіряють.
Майбутнє України як держави і українців як нації – найважливіше. Але ті, кого воно справді турбує, повинні вірити у власних співгромадян. Суспільство без достатнього рівня довіри приречене на стагнацію. Як і суспільство, де під гаслами порятунку нації чи бюджету готові йти на найбільш безглузді кроки. Попри численні проблеми нашого суспільства, українці мають великий потенціал. Приклади минулого й сучасності, чимало українців досягали разючих успіхів за кращих умов в інших країнах, чи навіть, попри всі труднощі, на Батьківщині це підтверджують. І щоб цей потенціал мав більше шансів на реалізацію, щоб менше українців їхало шукати щастя за кордоном, треба зробити кілька кроків. Найважливіший і найперший – довіритись українцям, а не «рятувати» їх шкідливими ідеями.