Дуже часто від наших співвітчизників ми чуємо заяви на кшталт: «Нам німця треба, аби порядок навів!» Хоча, коли я, працюючи в Німеччині, розповідав тамтешнім про нашу жагу за «німецькою твердою рукою», то наражався на здивований погляд аборигенів. «Порядок, у нас? Та бардаку стільки розвели ті політики…» - відповідали мені носії почесного реноме найпоряднішої нації.
Наговорювали на себе. Я ж то встиг зауважити, як вони вміють закликати до порядку. Хоча б нас, українців. Вони здатні за мить домогтися навіть того, чого не змогли зробити наші, українські керманичі за 20 років Незалежності: змусити громадян України розмовляти українською мовою.
Перший випадок трапився в українській редакції радіо «Німецька хвиля» в Кьольні. Тут варто зазначити, що 2000-го року було створено українську службу спершу як підрозділ російської редакції «Немецкой волны». Для цієї благої справи в братньої нації було забрано кілька кабінетів і частину оргтехніки. Зайве казати, що працівники російської редакції, котрі й так зубами вигризали один в одного місце під сонцем, не були в захопленні від такої пертурбації. Російські журналісти намагалися приховати своє невдоволення, навіть мило посміхалися нам при зустрічі, але, як згодом з’ясувалося, тільки й пильнували тихцем за кожним промахом новоствореного відділу.
І правильно робили. Бо було за що оскаржувати український відділ. Хоча б уже за те, що редакційні наради там проводилися… російською мовою. Так вже склалося, що тон у редакції задавала російськомовна більшість (мене, тоді ще стажера, у розрахунок взагалі ніхто не брав).
Так от приходить одного разу на нараду наша німецька шефова Уте Шефер – жінка сувора й серйозна, незламна прихильниця християнських демократів. «Мені тут повідомили, що ви проводите наради російською мовою, це – правда?» – грізно запитала вона. Мої колеги намагалися якось викрутитися, але врешті-решт мусили визнати, що це радше правда, ніж вигадка.
А повідомили їй про цей ганебний факт саме пильні росіяни. Ні, вони в жодному випадку не дбали за те, щоб на північно-райнських теренах плекалася солов’їна, просто в такий нехитрий спосіб вони хотіли довести нікчемність, а отже й непотрібність україномовної структури. Мовляв, вони ж навіть між собою по-українськи не розмовляють.
«Так от, віднині всі розмови в редакції, навіть приватні (хоча які приватні розмови на роботі) повинні вестися виключно українською чи німецькою мовами!» – розпорядилася фрау Шефер. Крапка.
За декілька хвилин, наша шефова несподівано викликала мене до себе в кабінет. А варто зазначити, що вона зналася на різниці між Західною та Східною Українами, сама бувала у Львові, Києві, інших містах.
- Пане Петренку, Ви ж шануєте українську мову? – зразу ж запитала вона.
Я не став заперечувати.
- Хочу Вас попросити попильнувати за нашими працівниками, бо навіщо нам слава неповноцінної редакції.
- З приємністю, – відповів я.
Утім моє пильнування й не знадобилося. Донині в українській редакції ніхто не порушує встановленого мовного режиму. Хоч би там хто не ставав президентом України.