Раз вже взявся оповідати свої навколомовні німецькі історії, то, згідно з актуальною голлівудською традицією триквелів, мушу розповісти третю й заключну бувальщину.
Остання історія, яку розповім в цій рубриці, на відміну від двох попередніх, що трапилися відповідно в редакції Deutsche Welle та в поліційному відділку, протікала у віртуальному телефонно-факсовому просторі. Ще однією її особливістю було те, що (попри присутність у цій історії німецького духу завдяки всюдисущому оператору Deutsche Telekom) жоден німець у ній активної участі не брав.
Так от, належним чином попрацювавши у редакції Німецької Хвилі на благо світової демократії й дочекавшись чергової відпустки, я вирішив, що статус і заслуги перед людством дозволяють мені відмовитися від дешевих автобусних перевізників й гонорово полетіти собі до рідного Львова комфортним Боїнґом чи Аеробусом.
Вибір повітряних перевізників – не великий, а точніше його взагалі тоді не було. Майже як за Союзу: «Летайте самолётами Аэрофлота!» А до рідної землі готові були на своїх крилах мене донести лише авіалайнери Міжнародних Авіаліній України. Та мені більше й не потрібно.
Заходжу на веб-сайт МАУ, починаю шукати представництво в Німеччині. І, о жах! Німеччина в списку країн відсутня. Чи таке можливо? Якась повна мара. Добре, що поруч була наша практикантка з Донецька, яка цілком природно підказала мені , що варто пошукати слово «Германія». І дійсно, на радість Нібелунґам та їхньому верховному богові Вотану, це слово й виявилося на сайті.
Далі все пішло як по-маслу. Знайшов потрібний рейс, глянув на ціну, вона, в принципі, влаштовувала. Зразу ж взявся за телефонну слухавку, щоб зробити замовлення. Подзвонив до філії МАУ у Франкфурті-на-Майні. Відповів мені милий жіночий голос, власниця якого чітко мені повідомила, що замовлення вона здатна приймати… російською або німецькою мовами. Зразу ж перейшов на німецьку.
Це вже я потім виводив для себе логічне пояснення: я – громадянин України, МАУ – українське підприємство, де держава володіє понад 60-ма відсотками акцій, єдиною державною мовою в Україні є українська, тобто сам Бог велів нам спілкуватися по-українськи. Ну, окей, ми перебуваємо на німецькій території, то ще сяк-так пасує німецька. Але при чому тут російська?
Але насправді в момент розмови я, звичайно, не вибудовував для себе всього цього аналітично-лінгвіністичного ланцюжка, а тупо перейшов на німецьку, за звичкою, виробленою працею в редакції. Адже зі своїми колегами я розмовляв українською, а з начальством і технічним персоналом – німецькою. Тому українсько-німецька двомовність закарбувалася в нас на рівні підсвідомості.
Але менше з тим. Замовлення в мене прийняли й пообіцяли протягом кількох хвилин надіслати факс зі всіма реквізитами для оплати рахунку за квиток.
Факс і дійсно не змусив себе чекати. Але й тут чатував на мене прикрий сюрприз: сума, зазначена для оплати чомусь була відсотків на 30 вищою за ту, що красувалася на сайті. Аби з’ясувати ситуацію, знову телефоную до милоголосої співробітниці МАУ у Франкфурті. Описую проблему. Що це, обурююся, за обдурювання трудового народу? Ні, пояснює мені лагідний голос, жодного обману немає. Вказана ціна стосується виключно громадян України…
От такої! Зразу ж пригадався анекдот про негра у вишиванці: «А хто ж тоді я такий?» Хоча логіка співробітників МАУ – залізна. Якщо ти – громадянин України, то природно, що мав би розмовляти російською. Якщо ж ти нею «нє владєєш» – ти німець чи ще гірше – емігрант у якомусь там поколінні, котрий хоче побачити історичну неньку-Батьківщину. То й плати, як за рідну матір.
Врешті-решт мені вдалося довести свою офіційну приналежність до України (довелося факсувати копію відповідної сторінки з паспорта) й купити квиток за пільговою ціною. Бути українцем, як з’ясувалося, інколи буває корисно. Особливо, якщо ти знаєш ще й російську мову. Але, якщо не боїшся труднощів, той можеш обійтися й без неї.