Як Новоросія реанімує російський націоналізм

Війна взагалі корисна для націоналізму, а якщо вона ще й загарбницька, то патріотичну ейфорію гарантовано

22:41, 20 липня 2014

Анексія Криму здійняла у російському суспільстві справжнє цунамі націоналізму. Після розпаду СРСР Росія терпіла геополітичні втрати і поразки. Колись ненависні американці називали її Імперією Зла, а тепер – бензоколонкою, що вдає зі себе країну. Славних прадідів великих правнуки погані – саме так почувалися росіяни, сумуючи за Червоною Атлантидою і Третім Римом. А тут ще й Україна стала випростуватись з братніх обіймів... Можна лише уявити, як змучені синдромом втрати росіяни зраділи «поверненню» Криму. Мабуть, так би відреагували українці на «повернення» Кубані – з тією відмінністю, що у нас нема гіпертрофованого потягу до експансіонізму та месіанства.

Ще більше надихнула російських націоналістів війна за так звану Новоросію. Війна взагалі корисна для націоналізму – це його рідна стихія. А якщо війна ще й загарбницька, то патріотичну ейфорію гарантовано. Але йдеться не лише про почуття. До останнього часу праворадикальний рух у Росії переживав не найкращі часи. Що відвертіше з націоналізмом загравав Кремль, то жалюгідніші персони представляли правих у публічній сфері. Потішний нацист Дмитрій Дьомушкін був схожий більше на тракториста, аніж на фюрера. Максим Марцинкевич займався до створення фінансових пірамід і майстер-класами, як красти в супермаркетах. Недарма щорічний «Русский марш» (аналог нашого «Маршу УПА») давно перетворився на парад міських божевільних.

Між тим, у запіллі клекотів інший націоналізм. Озброєні автономні угруповання (БОРН, НСО, група Боровікова тощо) займалися справжнім тероризмом: ліквідацією «ворогів народу» та мігрантів, грабунком та іншими «серйозними справами». Праворадикальні банди заявили про себе лише один раз, 2010-го. Тоді на Манежній площі у Москві зібралися вже не фріки, а кількадесят тисяч справжніх бойовиків. Тисячі рук, простягнутих у нацистському вітанні на тлі Кремля – таке буває не часто. Зрозуміло, що цій публіці потрібні справжні лідери і справжні дії, а не блазні й показуха.

І війна в Донбасі виявила таких. З будь-якого польового командира ДНР можна зробити націоналістичного героя. У таких справах важливі не так справжні заслуги, як хороший матеріал для міфології. І тут його – хоч греблю гати. Згадайте, як швидко обросли легендами закордонні подорожі УНСО. Достатньо написати пару посередніх патріотичних романів про ДНР і покоління російської молоді будуть молитися на Стрєлкова та Губарєва. Наївно думати, що всі російські засланці загинуть. За кілька років ми ще побачимо у книгарнях їхні мемуари і почуємо пісні про війну з «бендерами». Російський націоналізм спробував війну на смак і вже ніколи не стане таким, як раніше. Як можна мітингувати з плакатом на площі після того, як посидів за кулеметом в окопі? Апетит приходить під час їжі, і цим не варто легковажити. В Росії вже є прецедент полковника Квачкова, який сидить у тюрмі за підготовку замаху на Чубайса і державного перевороту.

Розбурхуючи націоналістичні пристрасті у суспільстві, Кремль не лише укріплював путінську вертикаль, але і створював соціальну базу для стрєлкових та квачкових. Після анексії Криму між російськими правими і Путіним склався хисткий альянс, який після зливу Новоросії почав розвалюватися буквально на очах. Від цього розлучення праві виграють набагато більше, ніж Кремль. Тим більше, що Путін не в змозі повністю контролювати охоплених військовою істерією росіян. Не варто тішити себе надією, що йому варто підняти слухавку, і російські медійники розвернуть суспільні настрої у зворотній бік. «Я би сказав навіть, що російське телебачення контролює сьогодні мислення Кремля», – свідчить Глеб Павловський. Те саме стосується і путінських креатур. Дугіна можна не лише вигнати з МГУ, а й стратити на Лобному місці, але кількість фанатів його мракобісної писанини не зменшиться.

Фактично, Путін здійняв хвилю, яку сам вже не в змозі осідлати. І просто зараз її сідлають російські ультраправі. І вони мають всі шанси завоювати серця росіян. Російський націоналізм подібний до російської мови – він всотує у себе все підряд. Ідеологія, що її сповідують захисники Новоросії, – це шалений мікс «атомного православ’я», сталінізму, монархізму та багатьох інших -ізмів, з окультизмом включно. І все це тепер густо замішане на крові так званих ополченців впереміш із донбаським чорноземом. Погодьтеся, на обивателя це впливає куди сильніше, ніж квола ліберальна пропаганда «белоленточников».

Крах путінізму (а він таки колись настане) буде точкою біфуркації і для Росії, і для України, і для Заходу. Наразі очевидно, що битву за Кремль прозахідним лібералам не виграти. І не схоже, що найближчим часом ситуація зміниться на їхню користь. Вже до кінця цього року ми можемо стати свідками дебюту ультраправих, але вже не як фріків і маргіналів. Поразка Новоросії піде їм лише на користь, бо реваншизм – страшна штука. Не забуваймо, що нацисти також прийшли до влади на хвилі реваншизму. Зважаючи на санкції Заходу, аналогія з повстанням ображених проти Версальського (зараз – Брюсельсько-Вашингтонського) миру не видається такою вже химерною. Тим більше, що у Росії є величезний історичний досвід протистояння Заходу, доведений до політичних рефлексів.

Увірвавшись у велику політику, російські праві радикали можуть зруйнувати хисткий баланс сил всередині Російської Федерації і спричини до її розпаду. Але і тут у нас не буде приводу тішитися. У минулому столітті ми вже пережили розпад Російської імперії й опинилися в лабетах більшовизму. І хтозна, чим може закінчитися новий період хаосу в Росії. Польові командири ДНР, які прагнуть повторити «подвиг» Муравйова, завтра можуть стати новими більшовиками, а путінські хунвейбіни – їхніми солдатами. В цьому сенсі у майбутньому з Півночі на нас чекають лише проблеми – хоч з Путіним, хоч без нього. І самі ми, звісно, не встоїмо. Тому Україні конче потрібно інтегруватися до євроатлантичного світу, аби заручитися підтримкою країн-лідерів. Інакше якоїсь миті ми можемо опинитися сам на сам з оскаженілим російським ведмедем, в якого вселилися біси Достоєвського. Воно нам треба?..