Як відобразити пам’ять про видатну людину в міському просторі, де вона жила й творила? Це складне завдання, тим більше якщо цей простір — історичний парк. Як зробити так, щоб і через 10, 20 чи 50 років пам’ять продовжувала промовляти? Як делікатно вписатися в контекст парку, не вириваючись із його середовища?
Найпростіше – посадити ще одне дерево. Але дерево може не прижитися або стати жертвою негоди. Парк імені Івана Франка вже знає таку історію: у 1867 році Ванда Моне посадила тут молодий дуб у пам’ять про свого коханого – видатного художника Артура Гротгера. Дуб виріс, перетворився на символ кохання, але з часом… засох. Сьогодні навіть його точне розташування невідоме.
Іван Вакарчук щодня проходив цим парком, ідучи до Університету. Здавалося б, його крокуюча постать на алеї могла б ненав’язливо вписатися в простір і водночас бути інформативною. Проте, крім самої ідеї, тут потрібен особливий хист скульптора, який навряд чи можна гарантувати в умовах конкурсного проєктування. Та й сам метод такого увічнення вже важко назвати новим.
Як знайти щось особливе в життєписі професора й відобразити це метафізично? Так, щоб образ залишався впізнаваним, інформативним і довговічним. Так, щоб ідея пам’яті прочитувалася в самій композиції, а не лише завдяки супровідній довідці.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleЦе складний виклик, на який зголосилися 13 відважних учасників архітектурного конкурсу. Дехто намагався перенести в парк фрагмент навчальної аудиторії з вікнами-арками чи навіть кафедру зі столом і дошкою, поцяткованою формулами. Проте аудиторії є поруч – в університеті, а подібні штучні форми в парку виглядають недоречно. Ще один проєкт пропонував зовсім іншу, наче й гарну ідею з прочиненими до знань дверима. Але у Львові ці вертикально встановлені двері радше сприйматимуться як пам’ятник автентичній столярці, викинутій на смітник під час «євроремонту» якоїсь австрійської кам’яниці.
Кілька проєктів використали традиційні скульптурні зображення професора: у повний зріст або у вигляді барельєфного погруддя на тлі атома, що відверто відсилає до меморіальних дощок радянської доби. Здавалося, це вже в минулому, але, як виявилося, ні. Були й роботи з добре обіграним природним ландшафтом – із водними плесами чи фонтанами, яких парку справді бракує. Були вдалі артоб’єкти: вода, що перетікає між кількома горизонтальними площинами на різній висоті; балка, яка дивом тримає рівновагу; символічна дротяна колона-факел. Усі вони чудові для урізноманітнення громадського простору, але жоден з них не про Івана Вакарчука.
Автори проекту-переможця зуміли показати масштаб особистості професора через дуже особисту, побутову деталь – окуляри, що є символом інтелектуальної праці та фокусу дослідника і, водночас, скромності професора Вакарчука. Це і про погляд на місто і світ через оптику професора Вакарчука.
Коли проєкт-переможець реалізують, я прийду на цей простір зі своїм маленьким внуком. Я розповім йому про Івана Олександровича, який носив такі впізнавані окуляри. І обов'язково згадаю його власного прадідуся, професора Політехніки, який мав дуже схожі. І взагалі про всіх наших професорів тієї епохи.
Архітектори, згадайте Андрія Марковича Рудницького, Ярослава Дмитровича Швеця та ще багатьох викладачів із того легендарного покоління професорів у великих окулярах у роговій оправі. Цей простір буде і про них також.
Вітаю Олю Криворучко з перемогою! Ви маєте чудовий шанс гідно втілити цю сильну ідею в міському просторі Львова.