Президентські і парламентські вибори 2019 року суттєво перетрусили політичний ландшафт України. Це не була революція, адже за руку з «новими обличчями» шлях до високих посад чи депутатських мандатів знайшло чимало старих та одіозних постатей. І почуваються вони в Офісі президента чи Верховній Раді більш ніж комфортно.
Найбільшим потрясінням останні загальнодержавні вибори стали для тих, хто зазнав на них поразки – Петра Порошенка та його партії «Європейська солідарність». Спочатку тотальний розгром у другому турі президентських виборів, а за кілька місяців здобуття монобільшості партією «Слуга народу» – такий удар непросто витримати політично і психологічно.
Можна довго перелічувати причини, що призвели до таких результатів чотири роки тому. Деякі об’єктивні, інші ж до крайності суб’єктивні. Можна нарікати на «неправильне» суспільство, на сумнівні журналістські розслідування, на маніпуляції чи й відверту брехню каналу «1+1» про попереднього президента. Усе це не буде позбавлене рації й основ.
Годі заперечувати проблеми з рівнем політичної культури середньостатистичного українського виборця, не менші прогалини є у знаннях економічних, історичних, врешті-решт – у бажанні глибоко вникати в суть тих чи інших проблем. Бо прості відповіді на складні питання все ще в безумовній і безальтернативній пошані. І важко уявити, що має трапитись, щоб наступні вибори (хай коли вони будуть) вкотре не стали тріумфом популізму. Бо схоже на те, що навіть повномасштабне вторгнення не стало для багатьох вакциною проти віри в найнеймовірніші небилиці і браку критичного мислення.
Але поразка на кшталт тієї, що спіткала нинішню чільну опозиційну силу, має передусім спонукати до висновків, до перегляду власних ідей і практик, до глибоко внутрішнього переосмислення й пошуку причин такої катастрофи в самих собі. А тоді, вміло акцентуючи на численних дурницях і прорахунках чинної влади, пропонувати кращі альтернативи суспільству. Як це й повинна робити опозиція.
Хоча президент Зеленський, його соратники й депутати «Слуги народу» давали і дають безліч приводів для обґрунтованої критики, хоча допустились чимало помилок, включно з найбільшою з них – несерйозним ставленням до попереджень західних союзників про підготовку повномасштабного вторгнення Росії – усе це нітрохи не впливає позитивно ні на рейтинги Петра Порошенка, ні очолюваної ним партії.
Від представників опозиції іноді лунає обґрунтована конструктивна критика, рідше – конструктивні пропозиції. Сам Петро Порошенко після 24 лютого 2022 року уникає публічної критики Зеленського і всіляко підкреслює потребу єдності перед лицем нашого спільного ворога. Чимало депутатів різного рівня від «Європейської солідарності» воюють на фронті – і їх куди більше, ніж представників тієї ж «Слуги народу». То в чому ж проблема?
«Ведмежу» послугу для опозиції досі робить тактика, обрана під час президентської кампанії 2019 року – «хто не з нами, той проти нас», «хто не за Порошенка, той за Путіна». Дивлячись на програму (точніше її відсутність) у тоді ще кандидата Зеленського, на його нездатність чітко сформулювати що-небудь, окрім популістських гасел, на фразу про «шукання миру в очах Путіна» тощо, і справді легко було мислити так для більшості тих, кому перемога Зеленського видавалась гіршим сценарієм.
Такий вкрай чорно-білий підхід ще можна зрозуміти в розпал виборчої гарячки, хоча він і не виправдав себе. Але для багатьох серед теперішньої опозиції, а особливо серед ширшого кола її симпатиків, подвійний крах 2019 року став травмою, фантомні болі якої донині відчуваються наче вчорашні. Тому позбутись цього штучно чіткого поділу на «своїх» і «ворогів» так і не вдається.
У середовищі «Європейської солідарності» та її прихильників не помітно ознак роботи над помилками, не простежується навіть натяку на реальне переосмислення тактики і стратегії. Хоча в партії і є люди, котрі можуть це зробити. Та зазвичай все зводиться до меседжу «Ми були праві від самого початку, ще з 2019-го». Такою самовпевненою і водночас цілковито несамокритичною позицією середовище Петра Порошенка власноруч заганяє себе в невелику резервацію відданих прихильників, які й без того проголосують за «Європейську солідарність» чи її лідера.
Натомість цей підхід відштовхує від опозиції куди численнішу когорту тих, хто не підтримує чинної влади, але й не бачить у ній втілення всіх українських бід. Де шукати політичної опори тим, хто бачить помилки Зеленського, але не готовий вважати все ним вчинене абсолютно негативним? Адже досить нейтрального, не кажімо вже навіть про позитивного, коментаря про чинну владу, щоб прихильники «Європейської солідарності» в соцмережах таврували автора «зелебобіком» чи якось іще.
Списати все на ботів не вийде. Бо аж ніяк не від них, а реальних осіб з цього середовища не раз лунали слова про те, що українці самі винні у свої бідах, зокрема в повномасштабній війні, бо обрали не того президента. Яким би не було ставлення до Зеленського, але твердити таке – абсурд і зневага до своїх співгромадян. Бо винуватець у цієї війни один – Володимир Путін. І скільки б помилок не робила чинна влада (і попередня, і ще попередні), якими б недосконалими не були українське суспільство чи держава – це не змінює нічого.
Можна зрозуміти розчарування прихильників Порошенка рішеннями більшості українців 2019 року. Та якщо замість аналізувати його причини просто поливати помиями всіх незгодних – навіть потенційних союзників – і вірити у власну апріорну моральну вищість та правоту, то так це політичне середовище ніколи навіть не претендуватиме на повернення у владні коридори. Бо така поведінка, таке змішування з болотом будь-кого, хто не хоче грати в штучну гру з чорно-білим світом, вестиме лише до глибшого самозакопування у власній затишній, але назовні дуже токсичній «бульбашці».
Це головна причина, але не єдина. Чимало людей, розчарованих (чи ніколи і не зачарованих) Зеленським, прагнуть бачити йому якісну альтернативу. Політичну силу і політиків, що пропонують конкретні ідеї та спираються на чітку світоглядну основу. А не як «Слуга народу», яка, за словами самих її лідерів, сьогодні партія лібертаріанська (тут засміявся один Гетьманцев), а вже завтра – соціалістична чи ще якась.
Чи пропонує таку ідейну основу партія Порошенка? І так, і ні. Якщо глянути в її програму чи публічну позицію окремих представників, то можна знайти елементи консервативної постави. Акценти на важливості національної ідентичності й культури, гідності кожного громадянина та його відповідальності за долю держави, ролі місцевих громад – усе це дуже правильні ідеї. У партії є люди, котрі їх щиро сповідують. Але цього зазвичай не помітно в практичній діяльності ні на рівні парламенту, ні місцевих осередків.
Яскравим прикладом провальності чинних підходів на місцевому рівні стали вибори міського голови Львова у 2020 році. Маючи чудовий шанс здобути перемогу, кандидат від «Європейської солідарності» Олег Синютка та його оточення замість наголошувати на численних реальних проблемах міста повели виборчу кампанію під гаслами «хто не за Синютку й Порошенка, той проти Львова й України». Звісно, агресивно накидаючись на будь-кого, хто звертав увагу на хибність такої дихотомії на місцевих виборах. Результатом стала поразка.
Ця історія наводить на питання: «Європейська солідарність» є партією, що спирається на ідейну основу чи, традиційно для наших реалій, черговим персональним проєктом конкретного політика? Без Зеленського не буде «Слуги народу», без Тимошенко – «Батьківщини». А чи може існувати «Європейська солідарність» без Петра Порошенка? Питання тим більш важливе з огляду на височезний особистий антирейтинг п’ятого президента – і не має значення, заслужений він чи ні. Це також електорально вкрай звужує перспективи головної на сьогодні опозиційної сили в українській політиці. Було б цікаво побачити когось іншого на чолі опозиції, але поки в такий сценарій повірити складно.
Доки «Європейська солідарність» штучно відштовхує чимало потенційних прихильників, чинній владі годі сильно перейматись через опозицію – замкнуту в собі й озлоблену на «неправильне» суспільство (коли перемагав Порошенко у 2014-му, то це було, мабуть, якесь інше суспільство). За такої ситуації немає жодної потреби нарешті заблокувати фейсбук Мар’яні Безуглій чи змусити спікера Руслана Стефанчука помічати існування не лише провладних депутатів у парламенті.
Лише час покаже, що буде далі з Петром Порошенком й очолюваною ним сьогодні партією. У частини суспільства зростає запит на конструктивну альтернативу Зеленському. Таких людей буде дедалі більше, і нинішня опозиція все ще може спробувати цей запит задовольнити, якщо нарешті конструктивні елементи в «Європейській солідарності» переважать. А їх там, попри все, куди більше, ніж у «Слузі народу». Та якщо все вкотре зведеться до обзивання всіх поза власною резервацією «неправильними» українцями, то люди шукатимуть інших опцій. Де є попит, буде й пропозиція.
Україна, як і кожна демократична держава, є недосконалою, як і її суспільство. Але ми не кращі й не гірші за багатьох, не унікальні. Досить глянути на популярність Трампа в США, зростаючу популярність лівих чи правих популістів у Німеччині, останню виборчу кампанії в Польщі чи результати виборів у Словаччині та інші численні приклади, щоб усвідомити – не лише в Україні існують проблеми з низькою політичною культурою, глибокими політичними поділами і банальним невіглаством. Тим не менш, чомусь ніхто не каже, що поляки, словаки чи, тим паче, американці, не склали іспит на державність чи що вони її не заслуговують? У нас же цю меншовартісну тезу вкидають в інфопростір раз по раз.
Україна гостро потребує змін у політичній культурі. Не змін заради змін, як у 2019 році, а, наприклад, появи стійких і тривалих політичних партій, що опиратимуться на чіткі ідейні засади, а не будуть вічними флюгерами відповідно до коливань настроїв широких мас. Партій, як будуть готові діяти і при владі, і в опозиції. І які в разі поразки не будуть сповідувати комплекс «невизнаного генія», а зможуть провести роботу над помилками.
Чи буде такою партією «Європейська солідарність» залежить від багатьох чинників. Наразі ж складається стійке враження, що опозиція намагається здолати Зеленського і «слуг» у їхній власній грі – популізмі. А на цьому полі шансів проти чинного президента в «Європейської солідарності» немає. 2019 рік мав би цього навчити, як і багатьох інших речей. Поки не навчив.