Перед будівлею грузинського парламенту повільно догорає прапор Європейської Унії. Трохи далі стоять турнікети, встановлені поліційними спецпризначенцями – занадто пізно, оскільки на стінах будівлі можна побачити антиурядові, антиросійські та прозахідні гасла. Пилюка від протестів повільно осідає, але сутінки прозахідного грузинського шляху, схоже, тривають.
Щоб пояснити причину цієї ситуації, сповненої суперечностей, корисно поглянути на динаміку змін останнього десятиліття. Початок жовтня 2012 року, коаліція «Грузинська мрія» (ГМ) щойно перемогла на парламентських виборах. Несподіванка була неабиякою не лише серед політиків «Єдиного національного руху» (ЄНР), які підтримували президента Міхеїла Саакашвілі (хоча втома від їхнього правління була явно відчутною), але й всередині самої коаліції-переможниці. Світ спостерігає за тим, чи готова Грузія до мирної та прозорої передачі влади. І немає жодних ознак того, що це буде плавний перехід.
Очищення державних структур і боротьба з корупцією та кумівством призвели до створення нової адміністративної еліти, політично повністю залежної від Саакашвілі. З моменту приходу до влади у 2004 році внаслідок Революції троянд, ЄНР побудував систему, засновану на особистій залежності від президента і його призначенців. Концентрація влади в ієрархічній структурі означала, що ті, хто не повністю некритично сприймав рішення Саакашвілі, втрачали можливість лукративної присутності в бізнесі та політиці. Спротив такій практиці став поштовхом до криваво придушених протестів у 2007, 2009 та 2011 роках. Привабливість цих рухів соціального протесту допомогла консолідувати грузинську опозицію навколо єдиної мети – усунення Саакашвілі від влади.
Центральною фігурою в цьому процесі був Бідзіна Іванішвілі, грузинський бізнесмен, який заробив свої статки наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у Росії. Протягом багатьох років він тісно співпрацював із Саакашвілі та фінансував його проєкти, але зрештою став його непримиренним антагоністом. Іванішвілі також вдалося залучити на свій бік прозахідних політиків, досі близьких до ЄНР і Саакашвілі, таких як лідер Республіканської партії Давид Усупашвілі та лідер «Вільних демократів» Іраклій Аласанія. Саме вони відповідальні за успішну координацію процесу передачі влади. Немає жодних ознак того, що Грузія – модель пострадянських перетворень, світла пляма на темній карті азійських авторитаризмів – може відхилитися від прозахідного курсу, який вона обрала вісім років тому.
Всупереч загальноприйнятому на Заході наративу про прозорість і революційні зміни, Саакашвілі і «Єдиний національний рух» апелюють до традиційних механізмів і стандартів грузинського управління, присутніх тут у радянські, імперські та доколоніальні часи. Вони суперечать проголошеним гаслам і ґрунтуються на системі, яка спирається на патронаж, неформальні зв’язки та експлуатацію владних технологій і призводить до антагонізму і поляризації.
Консолідація і образ ворога
ЄНР стає парламентською опозицією, але найголовніший противник «Грузинської мрії», символ Революції троянд, а також жорстокої поразки в серпневій війні 2008 року – Саакашвілі – залишається президентом. Від початку Іванішвілі, тепер уже як прем'єр-міністр, безуспішно вимагав його відставки. Боротьба триває вже понад рік, і не йдеться про співіснування, обумовлене грузинським raison d'etat. Однак це справа персональна, а не питання світогляду – від початку свого правління Іванішвілі наголошував, що вступ до ЄС і НАТО також є його зовнішньополітичними пріоритетами. Натомість він вважає, що гарантією стабільності в регіоні та запобіжником від потенційного нового збройного конфлікту є нормалізація відносин із Росією.
Наприкінці жовтня 2013 року Георгій Маргвелашвілі за підтримки правлячої коаліції перемагає на президентських виборах у першому турі, випередивши Давида Бакрадзе з ЄНР. Захід, за допомогою організацій зі спостереження за виборами, таких як ОБСЄ, висловлює своє схвалення – це історичний день для Грузії, тріумф демократії. Прокуратура звинувачує Саакашвілі у зловживанні владою, зокрема у зв'язку з протестами 2007 року. Сам він вважає це політично обумовленим переслідуванням. Незабаром колишній президент стає політичним ренегатом, якого переслідують у Грузії за допомогою листів ордерів про затримання.
Після перемоги Іванішвілі заявляє, що зробив свою справу – усунув Саакашвілі від влади. 20 листопада він залишає посаду прем'єр-міністра і подає у відставку з усіх державних посад, формально ставши пересічним громадянином. Однак він залишає свого найвідданішого солдата, Іраклі Гарібашвілі, на посаді прем'єр-міністра, впливаючи також на заповнення інших важливих посад.
Саакашвілі фізично не перебуває в Грузії (він тікає до Європи через Туреччину, де починає широко висвітлювану у ЗМІ кампанію на підтримку своєї справи). Його тінь, однак, нависає над грузинською політикою. Зрештою, саме він був обличчям революції, стоячи з трояндами в парламенті, саме він дружив зі західними лідерами, саме за його часів Грузія стала маяком демократії на пострадянській мапі, саме він загострив відносини з Росією, прагнучи реінтеграції Абхазії і Південної Осетії.
Лідери коаліції не можуть змиритися з тим, що з дискредитованим колишнім президентом на Заході поводяться як з партнером, а за ними самими пильно стежать як за потенційною загрозою для перехідного процесу. Тому вони роблять все можливе, щоб повністю викреслити заслуги і присутність Саакашвілі з публічного простору. Його досягнення – такі як реформа силових структур, практичне викорінення корупції зі суспільного життя, ущільнення кордонів або розвиток інфраструктури – регулярно знецінюються політиками правлячої партії та слухняними ЗМІ. Однак Іванішвілі та його призначенці швидко усвідомлюють, що Саакашвілі, навіть відсутній, може стати надзвичайно корисним як символ усього найгіршого. Консолідація власного електорату на основі апеляції до фігури ворога, формування очікуваних установок через політику страху перед поверненням втіленого зла – це, зрештою, одні з найбільш атавістичних механізмів політики. Карту Саакашвілі особливо активно розігрує прем'єр-міністр Гарібашвілі, який також відповідальний за створення жорсткого електорату з-поміж тих, хто обрав ГМ як єдину альтернативу ЄНР.
Кризи та розпади
Перша велика криза в коаліції сталася в листопаді 2014 року, коли здавалося, що все добре – у квітні Грузія підписала Угоду про асоціацію з ЄУ. Популярний міністр оборони, лідер «Вільних демократів» Іраклій Аласанія позбавляється своєї посади внаслідок арешту шести чиновників його міністерства, звинувачених у розкраданні державних коштів. Аласанія вважає це атакою на євроатлантичну стратегію безпеки і виводить свою групу з коаліції. Як колишній дипломат з контактами на Заході, він ідеально підходить для того, щоб символізувати перше серйозне потрясіння віри в наміри ГМ продовжувати курс Грузії, який вона взяла у 2004 році.
Реакція Іванішвілі була швидкою – конфронтаційний і товстошкірий Гарібашвілі йде у відставку, і його замінює колишній віцепрем'єр-міністр і міністр закордонних справ, а раніше міністр економіки, делікатний і дипломатичний Георгій Квірікашвілі. Він наголошує на західних прагненнях; як фінансист, він також прагне економічної інтеграції шляхом залучення іноземних інвестицій. Стратегія спрацьовує – довіра Заходу до ГМ повертається.
Настає виборча кампанія 2016 року, а з нею і нові сутички всередині коаліції. У цьому немає нічого дивного, враховуючи, що вона складається з вільних ринкових демократів, націоналістів, «сиріт» Едуарда Шеварднадзе і навіть посткомуністичної номенклатури. Всесильний секретар партії Каха Каладзе заявляє, що дезінтеграція неминуча. Проблема в тому, що республіканці Давида Усупашвілі, найбільш ліберальне і прозахідне крило коаліції, виходять з неї. Це, зрештою, не має жодного значення, оскільки опозиція слабка, розділена, їй бракує лідерів і насамперед ідей для передвиборчих обіцянок і політичного порядку денного. Тому перевибори виявляються настільки ж неминучими – ГМ перемагає з великим відривом, отримуючи 115 зі 150 місць у парламенті. Повна влада стає реальністю, і можна починати стару добру звичку концентрації адміністративного ресурсу та цементування неформальних мереж зв'язків.
Цілковита влада
Друга каденція дозволила розпочати повністю відкриту гру. Поступово формується абсолютно нова еліта, повністю залежна від Іванішвілі, до якої, окрім Гарібашвілі та Каладзе, увійшли такі постаті, як Іраклій Кобахідзе та Вахтанг Гомераулі. Перший – професор права, другий – колишній особистий охоронець Іванішвілі. Виникає клієнтелістська система влади, заснована на патронажних відносинах, в якій густі мережі політичних і ділових зв'язків завжди в підсумку ведуть до Іванішвілі, який, як деміург, смикає за ниточки у своєму власному ляльковому театрі.
До середини другого терміну все ще зберігалася видимість пристойності – Квірікашвілі замінив безбарвний і важко впізнаваний Мамука Бахтадзе. Однак це не мало значення на тлі рішення Іванішвілі повернутися в політику – у квітні 2018 року він був обраний головою партії, щоб, як він заявив, зберегти єдність коаліції. Наближалися президентські вибори, і ГМ більше не могла дозволити собі мати на найвищій посаді надто автономну фігуру, не кажучи вже про перемогу опозиції. Кандидатом правлячої партії останньої стає дипломатка Саломе Зурабішвілі, міністерка закордонних справ за Саакашвілі (яка 2005 року перейшла до нього в опозицію, – ред.). Її найбільшою перевагою, з точки зору ГМ, є відсутність політичного бекграунду, експресивність і власна думка. Іванішвілі прораховується – грузини більше не приймають бездумно все, що їм пропонує влада, і опозиційний кандидат Грігол Вашадзе має реальні шанси на перемогу. Побоюючись поразки Зурабішвілі, перед другим туром Фонд «Карту», який належить Іванішвілі, обіцяє повернути борги 600 тисячам громадян – чи можна краще визначити явище підкупу виборців?
На початку червня 2019 року спалахнули масові протести – цього разу як наслідок візиту російського депутата Сергія Гаврилова до грузинського парламенту, який дозволив собі сісти в крісло голови парламенту. Здавалося б, дрібниця, але в країні, просякнутій таким глибоким постколоніальним синдромом, це викликало спогади про ситуацію імперського та радянського поневолення. Протести були жорстко придушені, але ворогом суспільства став не Іванішвілі, а міністр внутрішніх справ Георгій Гачарія.
Втім, не для всіх – деякі грузини вважали його жорстким політичним лідером, шерифом, який не боїться ухвалювати складні, суперечливі рішення. Це насамперед затятий електорат ГМ, який вбачає в кожному протесті ініціативу ненависного ЄНР, бо саме так подають проблему дружні до влади ЗМІ. Але це також найконсервативніші грузини, для яких Захід є відповідальним за руйнування традиційних цінностей. Тому для ГМ він був ідеальним кандидатом для проведення кампанії та боротьби за наступні переобрання, особливо в умовах, коли політична конкуренція позбавлена будь-якого простору для компромісів. З огляду на це, саме він замінив Бахтаді на посаді прем'єр-міністра, що багато протестувальників сприйняло як ляпас.
Грузини – вічева нація, протести є формою не лише вираження спротиву чи підтримки, а й способом проведення дозвілля, що передбачає можливості для соціальних інтеракцій. Демонстрації 2019 року мали ще один, набагато важливіший вимір, вони відрізнялися від демонстрацій 2007, 2009 чи 2011 року. На сцену вийшло нове покоління – міленіали та «зети». Протестувала переважно молодь, та сама молодь, яка роком раніше вийшла на вулиці проти жорстоких поліцейських рейдів на нічні клуби в Тбілісі. Тоді протести молодих людей, які вимагали реформувати обмежувальну політику щодо наркотиків, переросли в антиурядові заворушення, під час яких ліберальна молодь зіткнулася з націоналістичними контрпротестувальниками.
Це люди, які були громадянськи сформовані вже після Революції троянд, для яких ідея Заходу більше не зводиться до питання антиросійськості та антирадянськості, обіцянок покращення якості життя та ліпших доріг. Це покоління, відкрите до інакшості, толерантне, світське, плюралістичне, без комплексів, яке здобуло освіту на Заході і розуміє його цінності. Одне слово, кардинально відрізняється від уявного типу ідеального грузинського громадянина, створеного Православною церквою: традиціоналіста, консерватора, який бачить у Заході джерело морального занепаду.
Тож виявилося, що поляризованою є не лише грузинська політика, але й суспільство, яке зависло між суперечливими етичними порядками. Хто ж, як не піарники «Грузинської мрії», не міг не скористатися цим антагонізмом, що проростав і дедалі виразніше розвивався? ГМ створила систему партій/організацій-маріонеток, радикально правіших від себе, які відкрито в публічному просторі висловлювалися проти євроатлантичної інтеграції та підтримували проросійський стратегічний курс. Деякі з них відверто пов'язані з владою, як-от партія «Сила нації», інші, як-от ультраправі «Грузинський марш» та «Грузинська ідея». Формально вони є незалежними, але їхній наратив цілком влаштовує можновладців. Використовуючи цей та раніше розроблені механізми, у виняткових обставинах пандемії COVID-19 ГМ здобула ще одну перемогу – у жовтні 2020 року.
Це не були повністю прозорі вибори – адміністративний ресурс використовувався до крайнощів, залякування та шантаж виборців були нормою, робота виборчих інституцій та насамперед спецслужб була неоднозначною. Хоча грузинська опозиція оскаржила результати виборів, Захід не міг дозволити собі втратити свій єдиний реальний плацдарм на Кавказі. Оцінка виборів місією зі спостереження за виборами ОБСЄ є яскравим тому прикладом. Але де ж цінності, коли йдеться про геополітику?
Поглиблення авторитаризму та війна в Україні
Сигнал, надісланий Заходом у 2020 році, надихнув Іванішвілі на поглиблення авторитарних тенденцій і здійснення диктаторської влади зі заднього сидіння. Тенденція була настільки виразною, що навіть прем'єр-міністр Гахарія відвернувся від Іванішвілі, аргументуючи своє рішення незгодою з непотизмом і політичною корупцією. Разом з ним «Грузинську мрію» покинули кілька депутатів, що послабило парламентську більшість, але посилило єдність ядра партії. Вірний солдат Гарібашвілі повернувся на посаду. 2021 рік ознаменувався посиленням економічної кризи внаслідок пандемії, а отже, зростанням соціального невдоволення. Водночас дедалі очевиднішою ставала закритість системи – передусім через посилення контролю над судовою владою та ЗМІ. І сталося щось ще більш непередбачуване: перевезений на задньому сидінні автомобіля через зелений кордон до Грузії, Саакашвілі повернувся і був негайно ув'язнений.
Лавірування між Сходом і Заходом перестало бути можливим 24 лютого 2022 року. Російська агресія проти України вимагала чіткого визначення напряму власної політики: чи бути на боці України, яка підтримала Саакашвілі і дозволила йому політично вижити, чи на боці Росії, де більшість грузинських політиків, разом зі самим Іванішвілі, мають прибуткові бізнес-інтереси. На суто символічному рівні – як і під час голосування в ООН – Грузія стала на бік Заходу. На рівні наративу, передусім у заявах, спрямованих на західну аудиторію, також підкреслюється прозахідний, антиросійський курс.
Важливо, однак, що реальні політичні рішення угруповання повністю не узгоджуються з його власним дискурсом. Окрім беззмістовних жестів, реальної підтримки, наприклад, у вигляді приєднання до санкцій, немає, а грузинська економіка отримує значну вигоду від співпраці з Росією – не випадково, що Грузія переживає економічне зростання. Гарібашвілі називає таку політику прагматичною – це нібито єдиний можливий шлях для Грузії, і мирно налаштована ГМ робить усе, щоб кавказька республіка не перетворилася на другий фронт у війні Заходу проти Росії. Насправді Іванішвілі дуже швидко зрозумів, що російська агресія в Україні може принести йому реальні політичні та бізнес-вигоди. Росіяни, які приїжджають до Грузії – переважно молоді, підприємливі, з фінансовим і культурним капіталом, тож доволі прагматичною є згода на їхню присутність у країні. І це, разом із можливістю залишатися транспортним хабом до Росії з Вірменії та Ірану, дозволило Грузії оговтатися після пандемічного колапсу.
Неспроможність Грузії отримати статус кандидата на вступ до ЄУ разом з Україною та Молдовою в середині минулого року призвела до того, що Європейська комісія сформулювала дванадцять критеріїв, яким Грузія повинна відповідати, щоб отримати цей статус. Ці критерії суперечать основним механізмам влади, які використовує ГМ, а також її реальним інтересам. Адже вони стосуються деолігархізації та деполяризації політики, покращення верховенства права або питання свободи ЗМІ та незалежності судової системи. Зрозуміло, що вимога деолігархізації політики суперечить інтересам Іванішвілі. Але деполяризація також не слугує владі, оскільки демонізація і, в крайньому разі, дегуманізація опонента є типовим інструментом політики на Кавказі.
Політичність Південного Кавказу має антагоністичний характер. Це означає, що, по суті, політика розуміється як простір конфлікту, без можливості агоністичного співіснування, не кажучи вже про можливу співпрацю заради спільного блага. Таке трактування стосується й опозиції. Тому важко уявити, що вимога ЄУ щодо боротьби з поляризацією може бути виконана, особливо коли ув'язнений Саакашвілі залишається таким інструментом у руках Іванішвілі.
Для перемоги на наступних виборах Іванішвілі потрібна поляризація, а її можна підтримувати лише шляхом антагонізму в суспільстві – це має бути досягнуто за допомогою атак на ЗМІ, включно з арештом Нікі Гварамія, директора опозиційного телеканалу «Мтаварі», і спроб обмежити можливості опозиційних журналістів та ЗМІ, які, як і НУО, мають підпадати під дію закону про іноземних агентів. Цьому ж покликаний слугувати і наступ на громадянське суспільство, частиною якого був тимчасово заблокований Закон про іноземних агентів.
Молоді прозахідні протестувальники були потрібні Іванішвілі як негативна пожива для електорату, який вірить, що ГМ є єдиним гарантом миру. Це поглиблення використання вже наявних політичних практик, необхідних для збереження влади у 2024 році. І передусім це продовження повільного відступу від Заходу, ініційованого зі самого початку. Водночас Іванішвілі знає, що Грузія потрібна Європі через її стратегічну позицію, а також тому, що її відхід був би аксіологічним та іміджевим провалом. Загроза повного розвороту в бік Росії, схоже, працює.
Між швидкими змінами і тривалим підпорядкуванням
Цикл тяглості та змін у грузинській політиці зводиться до досить простого механізму. Опозиція консолідується на противагу концентрації влади, авторитарним тенденціям і закріпленню клієнтелістської моделі відносин. Влада посилює свій курс, що лише ще більше поляризує політичну сцену і радикалізує опонентів влади. Зрештою, як правило, внаслідок жорстких вуличних протестів або навіть відкритого внутрішнього конфлікту чи громадянської війни відбувається зміна влади. «Грузинська мрія» має ще більшу легітимність, оскільки вона отримала владу через вибори. Однак своїми діями вона стала на шлях конфронтації, на якому раніше опинилися Саакашвілі, Шеварднадзе і Гамсахурдіа.
У контексті агресивної неоімперіалістичної політики Російської Федерації, цього разу зміни можуть мати значно трагічніші наслідки. Окрім історії неодноразових вуличних революцій, які скидали уряди та президентів і, що не менш важливо, героїв на пам'ятниках та в назвах вулиць, періоди тотального поневолення іноземною державою, непропорційно довгі порівняно з моментами здобуття незалежності, також є важливою частиною грузинського історичного досвіду. Можна повернутися далеко назад – до арабського панування в ранньому середньовіччі або до новітніх часів, тобто до Грузії, розділеної між османами і сефевідами, або до імперського, а потім радянського підпорядкування Москві. Саме в цих тривалих періодах укладені найбільш принизливі моменти залежності, безсилля, нав'язаного ззовні насильства, а також ганебні приклади опортунізму, колабораціонізму, кунктаторства еліти і чиновників.
Страх перед всемогучим царем, який керує неототалітарною державою, є значним, але наслідки вибору гібридного шляху, напівзаходів та ухилянь можуть бути трагічними за своїми наслідками.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Jak zbudować klientelistyczny autorytaryzm pod fasadą demokracji