Міністр соціальної політики Андрій Рева заявив, що німці витрачають на їжу менший відсоток своєї зарплатні тому, що їдять менше. Здавалося б – як таке очевидне незнання українських реалій може демонструвати міністр? Але проблема насправді глибша: українці взагалі погано знають українців і тому приписують всій спільноті характеристики тієї її частини, яку вважають гідною репрезентувати усіх у тому чи іншому випадку.
Є такий парадокс, котрий умовно називають «парадоксом чорного собаки». Це коли двоє сперечаються про поведінку чорного собаки, один при цьому має на увазі пуделя, а інший – вівчарку. Обоє собаки і обоє чорні, але… От і в нас, коли кажуть щось про українців, кожен має на увазі різних українців.
Скажімо, в студентські роки я читав багато націоналістичної літератури і був упевнений, що волинські селяни самі, спонтанно кинулися вбивати своїх сусідів-поляків у 1943 році. Знадобилося кілька багатоденних поїздок по волинських селах, аби побачити: місцеві українці ані трохи не кровожерні, «Акція нищення поляків» для більшості з них самих була незрозуміла і неприйнятна, а акценти у прочитаних мною книжках та брошурках розставлені з точки зору бажань автора. Тобто комусь хотілося, аби всі українці Волині поводилися саме так – і він екстраполював поведінку активу однієї окремо взятої організації на все волинське українство. Хоча, безперечно, якась частина українців з радістю включалася у будь-які подібні акції – від згаданої вже «Акції нищення поляків» та Голокосту – до колективізації та сталінського пошуку «ворогів народу».
Протилежний приклад – населення окупованих Росією українських територій. Зараз на повному серйозі лунають думки, що мешканці Криму хотіли в Росію тому, що «сподівалися на російські гроші», а тепер стогнуть, плачуть і шкодують про свій вибір. Це свідчить лише про те, що мешканці Криму для такого оповідача завжди були і є чужинцями. Насправді ж і в Криму 2014 року, і на Волині 1943 року місцеве населення було поділене на багато різних груп, кожна з яких мала свої ціннісні та світоглядні пріоритети. Безглуздо стверджувати, скажімо, що налаштовані вороже до Польщі галицькі та волинські українці 1920-30-х років хотіли незалежної України лише через те, що в Польщі вони мали занадто маленьку зарплатню. Так само безглуздо стверджувати, що значна частина українців цих земель 1943 року не хотіла повернення спокійного стабільного побуту часів польської держави, а інша – також значна – хотіла чого завгодно, аби не Польща знову. От і в сучасному Криму так: комусь «аби не було війни», комусь «хай вже Україна повернеться», комусь «ми готові їсти камені, аби бути в рідній Росії». Важко сказати, яка пропорція між цими групами, але всі вони чималенькі.
Ще цікаво дивитися, як «патріотично налаштовані громадяни» ставляться до мешканців Донбасу. Напише хтось про хамство російськомовного дончанина серед Львова – зразу «зрада! Виродки! Не хочуть захищати свою землю! Понаїхали! Відгородитися від Донбасу муром!» А потім ця сама людина може розчулено постити історію про те, як донецькі школярі заспівали «Ще не вмерла» на лінійці, або навіть вимагати «повернення Кубані», ще й супроводжуючи це пафосом в стилі «генетику не обдуриш!!!» Просто в певний момент усі мешканці Донбасу маркуються як «свої», а в інший – як «чужі», залежить від настрою коментатора.
Євромайдан, пізніше названий Революцією Гідності, – окрема тема. Кожен бачив у ньому щось своє. Націоналісти бачили відродження ідей класиків про «загальнонаціональне визвольне повстання», хоча кількість учасників облічувалася сотнями тисяч, а не мільйонами, та й більшості з них взагалі не йшлося про реалізацію фантазій націоналістів 70-річної давності. Ліберали бачили боротьбу за європейські цінності, хоча більшість учасників слабко уявляла, що це взагалі таке. Проросійські (чи то прорадянські) громадяни бачили «руку Пентаґона» і «печеньки Нуланд» – що навіть коментувати не треба. Опозиційні політики зі сцени бачили можливість підняти свої акції на виборах. Оліґархічні кола бачили змогу посунути від влади клан Януковича, що, зрештою, виявилося найадекватнішим поглядом на ситуацію. З-за меж України на це все ще дивився Путін, який щиро вірив, що достатньо клацнути пальцями, і «штучна» Україна розвалиться на десяток «народних республік», як сто років перед тим розвалилася Російська Імперія – але на нього теж чекало прикре розчарування.
Проте не відволікаймося на Путіна. Ми ж почали з українського міністра, правда? Так-от, пан міністр замість чітко озвучити проблему низьких заробітків громадян Неньки – занурився у спогади про свого батька, який любив ґрунтовно поїсти, потім перейшов на свій власний досвід спілкування з німцями, потім порівняв українців (які, очевидно, всі як один схожі на його батька) з німцями (знову-таки – схожими на його знайомих). І – оп! Маємо чергових «чорних собак», через яких і почався скандал.
Найкраще, що можна зробити для уникнення таких ситуацій – відмовитися від практики узагальнень, переносу поведінки чи бажань «правильної» частини суспільства на суспільство загалом. При чому варто відмовлятися від цього ще у шкільній програмі: ну, не було ані за часів Хмельницького, ані за часів Грушевського якихось спільних прагнень чи ідеалів у всього українського народу! Нема їх і зараз – ані в усіх українців, ані в усіх мешканців Донбасу: ну, хіба що дуже загальні – типу «миру та гідної зарплатні». У розвинених країнах для представлення інтересів різних прошарків суспільства існують різні партії, профспілкові та громадські організації, які взаємодіють між собою – і таким чином просувають вперед (або в інший бік) весь народ.
Відмова від таких риторичних прийомів – це не лише уникнення «казусу Реви», це й потужний удар по популізму – одному з найбільших захворювань нашої політики та суспільства загалом. Хай навіть і не все суспільство усвідомлює його небезпеку.