Радянський Союз страшенно любив простий американський народ. От хлібом його не годуй – дай тільки поспівчувати простим фермерам, робітникам, а ще більше – безробітним. Ну, принаймні так любила розповідати радянська пропаганда. Причому не тільки назовні, а й всередині країни. Я досі пам'ятаю ці сльозливі тексти з читанки: «Десь панує ще багач, там і кривда, там і плач, горя там доволі, люди у неволі. Ми ж в добрі та у теплі на своїй живем землі. В Жовтні виборов наш люд вільну працю, вільний труд».
Натомість сучасна російська пропаганда не любить простого американця. Особливо всередині країни. Простий американець для неї – «тупе жирне чмо», на яке так і хочеться скинути ядерну бомбу. І результат очевидний: якщо в радянські часи СРСР примудрявся мобілізувати в державах Заходу стрункі лави лівої громадськості, то нинішня РФ демонструє повне банкрутство на пропагандистському фронті – особливо в порівнянні до обсягу коштів, які витрачаються на пропаганду.
Якісна пропаганда завжди говорить колективному ворогу: ми тебе любимо, дурнику, давай разом боротися проти твоєї влади, яка і є нашим спільним супротивником. І, до речі, в Україну Кремль спрямовує і спрямовував саме такий меседж.
Тому мені завжди дивними виглядали меседжі, які обстоювали в російськомовному інформаційному полі так звані «порохоботи»: «русскій – значить нахрін!». Особливо смішно це виглядало від принципово російськомовних товаришів з прізвищами на -ов та -ін. Таке враження, що вони намагалися бути більшими українцями, ніж просто українці. Кожне побиття мирних протестувальників в Москві викликало в них сплеск неймовірного щастя: ахаха, подивіться на цих тєрпіл, не вміють салаги Майдан робити, от ми б на їхньому місці завиграшки взяли Кремль! А відмова СБУ на кордоні у в'їзді котромусь з опозиційно налаштованих громадян РФ викликала просто неймовірний шквал радості, певне, навіть більший, ніж якби наші війська несподівано взяли Донецьк. «Ахаха, думав нам тільки Путін ворог? Ні! Нам кожен з вас ворог! Ви всі, падлюки, винні, що народилися не там і не з тим паспортом!» Так і хочеться вставити тут знаменитий мем з єнотом: «Це єнот. А чого досягнув ти?».
Причому що глибшим був очевидний провал порошенкового образу «жити по-новому», що більше ставало очевидним, що добробут пересічного українця не скоро пережене добробут пересічного росіянина, то інтенсивнішим ставав розпал безглуздої антиросійськості порошенківських тролефабрик. Інформаційна бульбашка, в якій перебував колишній президент, підказувала йому, що саме так вдасться мобілізувати довкола себе патріотів і виграти вибори. Ніхто не думав про те, що формула «Путін поганий, а росіяни обдурені, треба підтримувати їх боротьбу за свободу» дозволила б цілком інакше побудувати комунікацію з російськокультурними (чи радянськокультурними) мешканцями Сходу і Півдня. Навіщо? Значно легше цькувати все російське, пхати де треба і де не треба Бандеру – і перемога у нас в кишені! А потім: «І як це Зеленський переміг? Певне, народ в нас поганий».
Я зараз не роздаватиму готових рецептів. Скажу лише, що для більшості українців ставлення до Росії та росіян – це досі питання, а не аксіома. Це не добре чи погано, це факт. І якщо хтось хоче перемогти у війні – особливо у війні інформаційній – то вирішувати це питання треба розумно, а не намагатися закидати ворога смушевими шапками. Дивно, що ця проста думка так і не прийшла до голови нікому з оточення «дипломата від Бога», котрий сидів у президентському кріслі.