Після завершення АТО постане питання, що робити з Донбасом далі. Владу можна повернути за допомогою багнетів, але всидіти на них неможливо. Тому над програмою реінтеграції Донбасу потрібно думати вже зараз. І це стосується не лише президента й уряду, але всього суспільства, бо Донбас – наш спільний головний біль.
Перш за все, Порошенко не повинен повторити фатальну помилку Ющенка. Нагадаємо, любитель трипільських глечиків залишив безкарним сепаратистський з’їзд у Сіверськодонецьку. І через 10 років ті самі люди організували на Сході антиукраїнський заколот, який скінчився війною. Тому режисери «Русской вєсни» мають бути покарані, навіть якщо для цього доведеться порушити усі юридичні процедури. Так само потрібно покарати й активних учасників сепаратистського руху – від функціонерів самопроголошених республік до рядових бойовиків. Виявити геть усіх навряд чи вдасться, але «щасливці» мають жити, відчуваючи постійну загрозу покарання. Це жорстко, але приборкати Донбас без переконливої демонстрації сили неможливо.
Коли вночі 30 листопада «Беркут» побив майданівців, від Києва до Львова спалахнуло повстання. А от з Донбасом усе навпаки. Коли у серпні 1998-го «Беркут» побив страйкуючих луганських шахтарів, їхній протест вщух і вже ніколи не поновився. Так і тепер: антимайдан переміг лише там, де не зазнав серйозного спротиву силовиків чи громадськості. Безкарність – мати донбаського сепаратизму. Тому застосування сили тверезить навіть затятих «ватніків». З початком активної фази АТО більшість місцевих сепаратистів розбіглася, залишивши оборону своїх «республік» росіянам.
На Донбасі справжньою вважають лише сильну владу. Такого «начальника» не обов’язково любитимуть, але будуть з ним рахуватися, як із зміною дня і ночі чи силою тяжіння. Регіонали не вирізнялися ані розумом, ані порядністю, але добилися визнання Донбасу, просто поставивши його перед фактом: влада – це ми. Їхні зловживання були очевидні, але сприймалися, як належне, бо міра дозволеного визначається тут силою, а не законами і процедурами. Донбас відвернувся від Партії регіонів не тоді, коли Янукович заговорив про євроінтеграцію, а коли він не зміг приборкати Майдан і ганебно втік. І саме тому частина місцевого населення стала симпатизувати «ополчєнцям». Бо вони прийшли і сказали: «Влада – це ми».
Отже, Київ має відкинути сантименти і показати, хто в українському домі господар. Однак це ще не все. У роки незалежності Донбас ніколи не був сповна окремим від Росії, і настав час їх нарешті розділити. По-перше, потрібно створити справжній державний кордон. Демаркація, розбудова оборонної інфраструктури і, в перспективі, візовий режим. Це конче потрібно не лише для захисту від проникнення терористів, але і для перевиховання місцевого населення. Донбасу слід переконливо довести, що Росія – іноземна держава, хоч би до яких незручностей це спричинило. Зрозуміло, що постраждає передусім населення прикордонних районів, яке живе з контрабанди і нелегальної торгівлі. Але їхній спокій і так надто довго ніхто не порушував. Економічні зв’язки з РФ також мають бути по-максимуму обрізані, навіть якщо для цього доведеться чимось пожертвувати.
Крім того, треба вилучити з ефіру російське ТБ і нейтралізувати агентуру, яка масово виявила себе ще навесні. Все це треба робити швидко, поки місцеве населення не відійшло від шоку війни. Чим довше уряд зволікатиме, тим складніше це буде зробити. Не варто цуратися й інструменту цензури. Абсурдно, коли наші телеканали транслюють антиукраїнське кіно, а наші книгарні завалені антиукраїнською літературою. Псевдодемократична балаканина щодо громадянських свобод не на часі. Будівництво плюралістичного суспільства не передбачає визнання прав канібалів. Тому з символікою та ідеологією сепаратистів слід вчинити так, як у Німеччині вчинили зі спадщиною нацизму.
А от масових протестів боятися не варто. «Донбас ніхто не ставив на коліна» - це понти для приїжджих. Під тиском обставин Донбас і не в такі пози стає. Якщо ці люди мовчки плазують на пузі в ямах-копанках, то і з відсутністю російського ТБ якось замиряться (хоча з копанок їх таки треба витягти). Ще більш красномовно про «гнучкість» місцевого населення свідчить ситуація у звільнених містах. Як тільки українці входять до міста, всюди з’являються жовто-блакитні прапори, а місцеві «ватнікі» наважуються хіба що крізь зуби цикати – так, щоб ніхто не почув.
Однак Київ не зможе спиратися виключно на чиновників і силовиків, навіть якщо вони будуть на 100% лояльними і на 200% ефективними. Тому влада мусить звернути увагу на проукраїнську громадськість Донбасу. З початком сепаратистського заколоту більшість патріотичних активістів була змушена покинути Донбас під загрозою фізичного знищення. Зараз вони переважно займаються волонтерством, але з відновленням української влади в регіоні більшість з них повернеться додому. І на «ватніків» вони будуть злі, дуже злі. Не скористатися цим буде великою помилкою. Якщо надати проукраїнським активістам хоча б мінімальні повноваження і ресурси, вони зможуть сформувати суспільну альтернативу путін'юґенду, виплеканому регіоналами, комуністами та московською агентурою. Зважаючи на події в Одесі, Харкові і Дніпропетровську, такими речами не слід легковажити.
Крім заходів карально-заборонного характеру, доведеться взятись за відбудову регіону. Тут держава має зробити все, що в її силах, і навіть трохи більше. Попри стереотипи, тутешній народ любив Росію не за берізки і балалайку, а за міфічні високі зарплати й пенсії. Цинічно, Донбас можна тією чи іншою мірою підкупити. І найлегше це буде зробити одразу після війни, коли запити місцевого населення будуть низькі, як ніколи: аби не стріляли і були елементарні умови для життя. Грубо кажучи, бунтівний регіон потрібно поставити перед вибором: або береш, що дають, або маєш проблеми. Саме так Донбас видресирували регіонали, і управлінські експерименти зараз не на часі.
Є ще один делікатний момент, про який мало хто наважується говорити вголос. Загальновідомо, що з Донбасу вглиб України виїхали десятки, якщо не сотні тисяч біженців. І чимало з них спробують осісти на новому місці назавжди, позаяк їхні рідні міста й села зруйновані, а майно знищене або розграбоване. Незадоволення місцевих жителів навалою мігрантів зрозуміле. Але з історичної точки зору це дуже позитивний процес, бо переселенці просто розчиняться в українському середовищі.«Радянські люди» не здатні зберігати свою ідентичність, як це роблять євреї або галичани. Вони не створюють діаспор і дієвих земляцтв, тому їхня асиміляція – це питання одного-двох поколінь. Онуки «ватніків» вже стануть українцями.
Отже, після закінчення АТО Київ отримає історичний шанс українізувати Донбас раз і назавжди. Зараз ситуація повернулася на користь України – її більше не сприймають легковажно. Ще взимку з української армії глузували, а тепер її панічно бояться. Аби закріпити успіх, президентові та уряду доведеться зважитися на рішучі та, вочевидь, непопулярні кроки. Але якщо погрози залишаться погрозами, а обіцянки – обіцянками, Донбас це дуже швидко відчує і зробить передбачувані висновки. Тому діяти слід жорстко, без сентиментів. Не варто боятися, що в Донбасі лишиться багато незадоволених, які ніколи не стануть українцями. Звісно, що не стануть. А от їхні діти або онуки – цілком.