Я повертаюся на свій блог, і роблю це «по-англійськи», без зайвої помпи: просто повертаюся, і все, без зайвих слів. Постараюся втриматись на блозі до кінця року, а писатиму передусім про те, що, на мою думку, найкраще знаю - про історію, головно про те, як її вживають для політичних цілей – чи, точніше, як нею зловживають - і як протистояти цим зловживанням.
А для початку, щоб з’ясувати принципи, подаю фрагменти зі свого виступ на вчорашньому (14 січня 2010 р.) випуску магістрів-істориків в Українському Католицькому Університеті
Сьогодні я хочу говорити про ідеал історика – як
а) я уявляю собі доброго історика,
б) чому я ним не є і
в) як Ви, випускники нашої маґістерської програми, можете ним стати.
Не важко сказати, хто такий «добрий християнин» чи як має виглядати «добрий шахіст». У першому випадку є певна система приписів, у другому – критеріїв, кожна з яких дозволяє відрізнити добру якість від недоброї. Скажімо, добрий християнин має бути смиренним, жертовним і богобоязненним; добрий шахіст – має виграти певну кількість чемпіонатів; добрий фізик має зробити хоча би одне велике відкриття і т.д. і т.п.
Немає натомість ані приписів, ані критеріїв, котрі би визначали, яким має бути «добрий історик». Успіх в історії, як і в інших гуманітарних науках, базується виключно на визнанні. А визнання, як ми знаємо, є річчю глибоко суб’єктивною і дуже примхливою.
Те, що слідує далі, є коротким переліком моїх дуже суб’єктивних порад, які можуть Вам допомогти дістати таке визнання. Я призбирав їх за свій двадцяти-кількарічний досвід історика, який працює як в Україні, так і за кордоном, головно ж зі спілкування з іншими, на мою суб’єктивну думку, дуже добрими істориками – і з їхніх книжок, і з особистого знайомства з ними.
Перш за все, навчіться дихати на повні груди. Марк Блок розрізняв дві категорії істориків. Першою є «історики з коротким придихом»: вони все життя проводять в архівах, полюють за документами й тішаться кожною знахідкою, як чорт цвяшком, – а тоді витягають їх на світ Божий й подають це як велике наукове відкриття. Натомість інша група істориків дихають на повні груди. Вони як орли літають над великим масивом документів, охоплюючи поглядом широку історичну перспективу. Ігор Шевченко вживав інший, але дуже схожий образ: історики-гусениці й історики-метелики. Ви не маєте іншого вибору, як починати своє наукове життя гусеницею. Але боронь Боже Вам нею закінчити.
По-друге, не вірте тим, хто закликає Вас залишити всі свої пристрасті й упередження за дверми, коли сідаєте до праці у своєму кабінеті. Це все гарні слова, але не більше. Закликаю Вас, навпаки, бути дуже пристрасними у всьому, що Ви робите – включно з Вашими заняттями історією. Як написав Норман Дейвіс, лише погані історики вдають, що вони об’єктивні – добрі ж історики свідомі своїх обмежень й охоче у них зізнаються. Добрі історики тим і схожі на добрих християн, що свідомі слабкості своєї натури. Головне не є грішити (бо, як ми знаємо, це неможливо), головне – вчасно і часто каятися. І робити публічно, на перших сторінках своїх книжок: тільки так Ви можете залишитися чесним перед собою і перед своїм читачем, даючи змогу йому самому оцінити міру Вашої правдивості.
Це не означає, однак, що у своїй заанґажованості Ви маєте творити нові неправди й історичні міти на – як кажуть поляки – «підкріплення сердець». Не дбайте про це і не переймайтеся тим – це і так будуть робити навколо Вас ціла когорта інших істориків, які будуватимуть націю, утверджуватимуть близькі їм політичні ідеали чи просто відроблятимуть свої гроші. Будьте пристрасними радше у розвінчуванні цих мітів і неправд – особливо тих, які множать ворожбу й нетолерантність до інших.
Не трактуйте надто серйозно своїх магістерських, кандидатських чи докторських дисертацій. Це ще не наука – це лише перепустка у науку. Я почув колись від Ярослава Ісаєвича дотепне порівняння: дисертація – це як панщина. Той, хто хоче писати досконалі дисертації, ризикує бути вічним кріпаком. Дисертації треба якнайшвидше скінчити, щоб стати вільним, а вже тоді займатися справжньою наукою. До речі, на Заході є практика не друкувати дисертації. Там молодому дисертанту дають один-два роки т.зв. оплачуваного пост-доку, щоб він переписав свою дисертацію і зробив з неї щось пристойне – і тільки тоді подавати її до друку.
Nulla dies sine linea. Ніколи не переставайте писати. Писання для історика – це як тренування для спортсмена: без одного й другого фахові м’язи атрофуються. Пробуйте себе у різних жанрах. Напишіть хоча бо одну добру синтезу, одну добру мікроісторію, один добрий підручник, зробіть один добрий науковий переклад – поки не знайдете, у чому Ви найсильніші. Пишіть не тільки наукові праці – «грішіть» короткими журналістськими і публіцистичними текстами. Пробуйте хоча би раз за життя написати оповідання, поему, детективну повість чи збірку кулінарних рецептів.
Старатися видати до 40 років хоча би одну книжку. Є дві погані риси в українських університетах: по-перше, українські професори майже не читають книжок; по-друге, українські професори майже їх не пишуть. Маю на увазі не підручники і посібники – то не штука вбити крука! - а ту наукову продукцію, яка справді робить університет університетом, а не училищем. За останні 10-15 років ця традиція «неписання-нечитання» в Україні не те що не зникла, а навпаки, посилилася. Бо у нас з’явилася нова порода молодих людей – я називаю їх нацією жирних котів – які дістали свої магістерські і докторські дисертації за кордоном і роками нічого не друкують. Вони не вважають за потрібне друкуватися, бо і так відчувають себе розумнішими за тих українських істориків, які західних дипломів не мають. Бідаки, однак, не розуміють, що, словами Чехова (цитую приблизно) талант без праці вартий того, що мідяна копійка на очах покійника. І якби вони робили свою кар’єру на Заході, вони ніколи б не дістали жодної посади. Бо там діє залізний закон: «Publish or perish” («Друкуйся або погибай»). Де би Ви не працювали, в Україні чи на Заході, пам’ятайте про цей закон. Якщо ж не можете його дотримуватися, то перестаньте дурити себе й інших і почніть займатися чимось іншим: скажімо, ремонтуйте порохотяги або йдіть у політику.
Пам’ятайте про інше правило: «What can he knows of England, who only England knows?» – «Що він насправді знає про Англію, якщо він тільки Англію і знає». Це правило діє і в Англії, і в Україні. Як українські історики, Ви, правдоподібно, займатиметеся історією України – але не займайтеся тільки Україною. Бо як довго Ви будете фахівцем від України тільки, то, по-перше, Ви не матимете доброї порівняльної перспективи для розуміння самої України, а, по-друге, мало хто буде вірити, що Вам треба вірити.
Вибирайте собі багатих наречених, які би могли Вас утримувати, бо Ви ніколи не буде заробляти аж надто багато. А якщо не знайдете багатих наречених, то шукайте хоча би тих, які могли би Вас терпіти. Особливо у перші роки Вашої кар’єри, коли Ваше заняття історією буде межувати з матеріальними злиднями. Зрештою, ніщо так добре не служить перевіркою Вашого почуття до коханої людини, як факт, що Ваш партнер – гуманітарій. Перевірте, як довго Ви можете її терпіти. Якщо довго – то вітаю: Ви справді її любите! (a propos, коли йде мова про мене, то мені просто поталанило: я у шлюбі безмежно щасливий).
Вибирайте для праці університети з невеликим навчальним навантаженням (teaching load). Є просте правило: не можна бути водночас добрим викладачем і добрим дослідником. Зраджу таємницю: Грушевський ніколи не був добрим викладачем, Його студенти про нього говорили: «Волію його читати, аніж слухати». Я сам не є добрим викладачем і давно вже не стараюся ним бути – розумію, що це поза межами моїх можливостей. Але доки я не є добрим викладачем, я маю шанси стати добрим істориком.
Любіть студентів. Більшість студентів, які пройдуть через Ваші руки, Ви нічого не зможете навчити. Вони попадуть до Вас або занадто рано, щоб вони могли що-небудь зрозуміти з Ваших премудростей, або занадто пізно, щоб Ви могли переробити ту шкоду, яку їм завдали перед тим Ваші не надто розумні колеги. Тому змиріться з тим, що Ви будете безпорадними щодо своїх студентів. Єдине, що Вам залишається щодо студентів, це їх любити. Вони люблять, коли їх люблять. І рано чи пізно вони таки це оцінять. А тоді скажуть у своїй великій милості: «Но, викладачем він був таким собі – але зате якою він був доброю людиною!».
Не бійтеся поразок. Я був свідком, як одному з найвідоміших істориків мого віку відмовили в праці у Центрально-Європейському університеті – де я донедавна працював. Йому сказали, що він занадто простий, а навіть примітивний. На щастя, ця відмова відкрила йому шанс кілька років по тому дістати кафедру в одному з найкращих американських університетів. І тепер він видає один історичний бестселер за іншим, і рідко яка добра конференція про Східну Європу проходить без його участі.
Пам’ятайте: поразки – така ж сама обов’язкова частина Вашої кар’єри, як і Ваші успіхи. Що більше: одні не можливі без других. Як писав один із головних моїх інтелектуальних героїв Лєшек Колаковський, без поразок не можна створити нічого по-справжньому вартісного. Існує просте правило: не обов’язково вигравати кожну битву – головне виграти війну.
Ставтеся до себе з іронією. За моїми спостереженнями, найкращі історики відзначаються добрим почуттям гумору. Вони люблять посміятися з себе і зі своїх колег. І навпаки, погані історики ставляться до себе дуже серйозно. Бійтеся тих, хто за життя проголошує себе за класика, і чиї уста бронзовіють ще за життя – у них, бідак, напевно, щось ненормальне з психікою.
Як наслідок з цього правила: ніколи не видавайте за життя повного видання своїх творів. Будьте певні: добра половина того, що Ви писали – сміття або ж короткотривалі метелики, які Вас не переживуть. У науковій творчості, як і багато у чому іншому, діє «крива Гауса»: на одну справді вартісну працю припадають 3-5-10 посередніх і 100 просто нікудишніх. Якщо Ваша кар’єра не залежить від кількості надрукованого, а від якості, то пишіть у шухляду - і виймайте з неї до друку тільки те, що справді вважаєте вартісним.
Не бійтеся ворогів – бійтеся, коли у Вас взагалі їх не буде. Якщо у Вас нема ворогів, то, значить, Ви нікому не цікаві. Людське життя у кожній своїй галузі підставово побудоване на суперництві та змаганні. Як писав Карл Шміт, скажи мені, хто Твій ворог – і я скажу, хто Ти такий. Тому моліть Бога, щоб він дав Вам достойних ворогів. І моліться за них – бо тільки такі вороги дадуть Вам можливість зберігати добру форму. Але пам’ятайте, що головний ворог завжди сидить у нас самих: це наша самозакоханість, наша малодушність, наш власний ідіотизм.
Вчіть мови. Зі всіх наук до історії найближча таки філологія, і найкращі історики є ті, які є добрими філологами – такі як Ярослав Дашкевич, Ярослав Ісаєвич, Наталка Яковенко. Пам’ятайте: скільки мов Ви знаєте, стільки раз Ви людина. І що більше раз Ви будете людиною, то краще Ви розумітиме історією. Бо, нагадаю, історія – це про людей.
А головне: живіть довго. Фернан Бродель писав, що кожен історик молодший 60 років – це шмаркач, який не може створити нічого вартісного, бо йому бракує життєвого досвіду. Оскільки мені ще нема 60, то, за означенням, я не є добрим істориком. Але що ближче я до цієї дати, то більше шансів маю ним стати. Головне – підійти до цієї дати у добрій формі. Математики, поети чи спортсмени або стають добрими до 30 років, або взагалі добрими не стають. Історики ж мають іншу траєкторію успіху. Вони схожі на вино: що довше живуть, то кращими можуть стати. Найбільший сучасний історик світу Ерік Гобсбаум є водночас найстарішим істориком – йому зараз 93 роки.
Дві речі є особливо приємними у фаху історика: по-перше, Ви маєте фаховий обов’язок жити довго; по-друге, Вас ніхто ніколи не зможе по-справжньому відправити на пенсію. Бо щоб змусити Вас перестати працювати, Вам би треба було би відключити голову – а це у власті одного Господа Бога.
А взагалі, не бійтеся смерті. Бійтеся не залишити після себе нічого значущого, яке би Вас пережило.
І коли станете перед воротами раю, святий Петро спитає Вас, ким Ви були за життя, Ви відповісте йому, що істориком. Тоді Він скаже: «Пустіть його до раю, він достатньо мучився за життя».
А поки цього ще на сталося – і надіюся, ще не скоро станеться (див. вище цитату з Броделя) – давайте знати нам, своїм викладачам, про свої успіхи. Це втішатиме наше его. І кожен раз, почувши про Вашу чергову блискучу книжку, ми гордо могли б сказати: «Це – мій студент чи моя студентка».