Журналістка, психологиня, блогерка з Харкова Анна Гін, як завжди щиро, правдиво та щемко, ділиться пережитим. День за днем її думки укладаються в цілісну історію — щоденник першого року повномасштабної війни Росії проти України. Особисту історію доповнюють новинні зведення й пам’ятні моменти. Ракети за вікном, евакуація, втрата найближчих, вірний доберман, нові друзі, розчарування та віднайдені сенси… У текстах авторки багато читачів знайдуть себе і навіть відкриють пережиті події по-новому.
Книга вийшла друком у видавництві Vivat. Пропонуємо уривок з неї.
***
24 лютого 2022 року
Офіційна хроніка
У ніч на 24 лютого 2022 року президент Російської Федерації Владімір Путін оголосив про початок «спеціальної воєнної операції» з метою «денацифікації та демілітаризації» України.
За кілька годин уряд України повідомив про ракетні обстріли в Києві, Харкові, Одесі, Краматорську, Бердянську.
Президент України Володимир Зеленський оголосив на всій території України воєнний стан.
«Як ти там?»
Сьогодні в будь-якому місті України це запитання звучить із кожної телефонної слухавки. Зв’язок поки що є. Збоїть, але є.
Друзям, які непокояться в різних куточках світу, я розповім, як ми тут. У Харкові. У спальному районі міста, найближчому до кордону з Росією. О п’ятій ранку місто прокинулося від залпів гармат. Не було сумніву: почалося. На грозу ці звуки геть не схожі. Я вийшла на балкон — шибки злегка тремтіли, у роті з’явився металевий присмак. Гадаю, це присмак страху. Я його пам’ятаю з 2014-го.
Зібрала собаку, й о 5:30 ми з Гектором вийшли з дому. О 5:30 машин на дорогах було стільки, наче в годину пік. З під’їздів житлових будинків виходили та вибігали люди з валізами, вантажилися в автівки, діти плакали.
Абсолютно кінематографічний сюжет. Сон. Сюр. У голові єдина думка: «Цього не може бути, просто не може бути».
Може.
Ми з Гектором поїхали в занедбаний парк, де завжди гуляємо зранку. Він, до речі, символічно зветься парком Перемоги. Я хотіла купити цигарок на заправці, але там була черга з п’ятдесяти автівок. Ми розгублено блукали парком, довкола гримотіло. Пес, як маленький, тулився до моїх ніг. Величезний грізний доберман. Я не розрізняю залпів. «Гради»? Танкові снаряди? Авіабомби? Ти це чуєш, але не розумієш, куди дивитися. Іти? Падати?
Подзвонила моя вісімдесятидворічна мама. Плакала.
Анечко, біжіть! Бодай кудись далі від кордонів.
О 5:30 вона ще не знала, що гримотить і в Києві, і в Дніпрі, і в Одесі. Та й дороги вже були перевантажені — багатокілометрові затори на всіх
виїздах із міста. Немає куди бігти, мамо. О сьомій скрізь уже стояли величезні черги: у банкомати, у крамнички, на заправки.
Я піднялася додому та спробувала заспокоїти доньку.
Ти казала, що такого не може бути, мамо!
Так. Я таке казала. Таке казали й думали мільйони людей. Не лише в Україні. Ніхто не вірив, що ТАКЕ можливо. У XXI столітті, у 2022 році.
Зараз у моєму мікрорайоні зачинені аптеки, пошта, цигаркові кіоски, крамнички. А біля тих, що працюють, зібралася неймовірна кількість людей. Я теж стала в чергу. Стоїмо мовчки, тільки здригаємося від залпів. Я стою тут, тому що в нас із дочкою в холодильнику, як на зло, «наче виметено», як каже мій тато.
Татові, до речі, зранку зле, він слабкий, важко дихає, лежить і не встає. Захрипло так у телефон питає:
Чим я можу вам допомогти, донечко?
Нічим, тату. Нічим. Якщо можете, спробуйте з мамою відволіктися: увімкніть світлий фільм чи візьміть добру книжку. Якщо можете.
Зараз початок на другу, день. Гримотить раз на годину чи трохи частіше. Залпи то більшої, то меншої потужності.
Сашка знайшла адресу найближчого бомбосховища. Треба б туди сходити перевірити, а ноги не йдуть. Уся моя родина тут, у Харкові. І, мабуть, як усі українці зараз, ми скролимо стрічку новин. Намагаємося «не панікувати та тверезо оцінювати ситуацію», як радять чиновники.
Розридалася я сьогодні лише один раз — у цій нескінченній черзі, коли побачила, як від чергового залпу кинулася на проїзну частину руда дворняга. Перелякана, не тямлячи, що відбувається. Здається, у її очах застигло одне запитання: «ЗА ЩО?». Відчула себе цією дворнягою.
Світ ніколи вже не буде колишнім. Нехай буде проклятий диктатор. Грьобане ху*ло.
26 лютого 2022 року
Моєму двоюрідному братові Алєксєю. У Новосибірськ.
«Привіт, Льош. Це я, твоя маленька смішна сестричка з Харкова. Пам’ятаєш, як ви з мамою приїздили до нас у гості і ми гуляли в парку Горького? Дорослі не дозволяли нам по другому шару солодкої вати, і ми ховалися за кущами бузку біля чортового колеса, їли одну на двох.
Я пам’ятаю. І липкі руки від вати, і шалені пахощі бузку.
Сьогодні в Харкові тхне горілим. А парк Горького абсолютно порожній, діти тепер живуть у бомбосховищах.
Льош, ми не говорили з 2014-го, відтоді як я стала «хунтою». Відтоді як ти сприйняв «розіп’ятого в Слов’янську хлопчика» за аксіому. Я намагалася пояснити, що це неможливо. Що якби в будь-якій європейській країні таке сталося (на залюдненій площі розіп’яли дитину! Ти лише вдумайся!), то були б фото й відео, з усіх кутків світу з’їхалися б знімальні групи та виступали б із заявами всі омбудсмени світу.
Але кореспондентка російського каналу просто взяла інтерв’ю у «свідка» розп’яття, похитала головою й пішла знімати наступні сюжети. Подумаєш, та хіба мало трирічних хлопчиків в Україні розпинають?!
Льош, ти чуєш мене? Людина з бодай дрібкою критичного мислення не може таке схавати, розумієш? Вона навіть канал із таким пекельним лайниськом не дивитиметься. А ти дивишся. Ви дивитеся. Вісім років дивитеся.
Знаєш, за ці роки моя донька, твоя племінниця, закінчила російськомовну школу в Харкові й українськомовний університет у Львові. Половину лекцій вона слухала англійською. Іноді я заходжу до неї в кімнату, рвучко витягаю навушники й питаю:
— Якою мовою ти слухаєш цей фільм?
А вона розгублено кліпає очима. Кумедно.
Російська, українська, англійська — їм немає різниці. Мови для них, двадцятирічних українців, — зручний спосіб комунікувати, а не предмет політичних спекуляцій. Хіба не чудово?
Лише п’ятдесят годин тому моя донька збиралася їхати в Київ на класні курси з PR. А тепер сидить у підвалі. Що пів години ми надсилаємо одна одній повідомлення: «Як ти?» — й обов’язково: «Я люблю тебе». Ти ж теж любиш свою доньку, Льош, правда?
Я не спускаюся в підвал, тому що в нас великий пес — доберман. Він дуже добрий, але я не можу з ним піти туди: там діти, маленькі песики, коти. Не хочу лякати їх, бо там і без добермана забагато страху.
У понеділок я понакупляла купу книжок зі сценаристики, аж чотирнадцять штук, прикинь. Це справжній скарб, лежать тепер у мене на столі. Читати поки що не можу. Нюхаю. Ти любиш запах книжок, Льош? Я обожнюю.
Знаєш, я віддавна мріяла писати сценарії, аж ось нарешті зважилася. Вигадала історію для підліткового серіалу. Він про фейкове віртуальне життя в соцмережах. Продюсерові дуже сподобалася ідея. Сьогодні в нас мав бути пітчинг (так у кіноіндустрії називають презентацію нового фільму).
Та зараз я заклеюю вікна. Навхрест. Постійно йдуть повідомлення про бомбування. Мушу тобі зізнатися, Льош: мені дуже лячно. Дуже. За вікном гримлять вибухи. Багато хто з моїх друзів перейшов до стадії холодної ненависті, до справедливої жаги помсти. А я застрягла в страху, соромно. Ну, ти ж мене знаєш, я навіть таргана ніколи не могла вбити, він же «теж живий». Ви з Лєнкою завжди з мене сміялися.
Льош, я вчора, дурепа, поперлася із собакою до лісу. Мені хотілося, не знаю, вдихнути повітря, чи що. Хвойний ліс — моє місце сили. Почався обстріл, я впала на сніг і намагалася накрити собою собаку. Він вивертався: гадав, ми бавимося
Сподіваюся, мама не дізнається про цей випадок. Ці три хвилини на снігу я думала про доньку, про батьків і про те, що так і не встигну написати тобі листа.
Ми вибралися. І хочу сказати тобі, Льош. Я впевнена, що дуже скоро ти, ви, ви всі прозрієте. Вашого навіженого президента вколошкають свої ж, це очевидно. По-перше, палацові заколоти у вас у крові як єдиний надійний спосіб змінити хід історії. А по-друге, якийсь ваш олігарх, що втратить активи на санкціях, просто перейде зі стадії остраху опинитися в катівні НКВС у жагу помсти за своє бабло. І тоді у ваш ефір прийдуть притомні люди. Не знаю, Макарєвіч чи Ахєджакова. І нарешті по телевізору скажуть правду.
Мені здається, ти заплачеш, Льош. Від жаху з того, що ви накоїли. Але буде занадто пізно. Російський прапор — це ганебне тавро, світ уже ненавидить вас усіх.
Гаразд, мені треба бігти. Знову йдуть повідомлення про наближення бомбувань. Гримотить зовсім поряд із моїм будинком. Вийду хоч до шахти ліфта: пишуть, що там надійніше. Доберман тільки впирається, не хоче йти.
Льош, якщо до мене у вікно залетить ракета, я хочу, щоб ти знав: це ти вбив мене. Ти вбив свою смішну сестричку з Харкова, із якою ховався за кущами бузку та їв солодку вату. Одну на двох.
28 лютого 2022 року
До мого будинку прилетіло. Харків, Салтівка, спальний район. Звук був жахливий, перша реакція — шок. Собака виє, птах волає, шибки тремтять.
За хвилину заспокоїлися, ризикнула визирнути у вікно — стирчить не з будинку, а з асфальту. Уже легше. Трохи згодом друг пояснив: це не ракета, а її частина. Дупа, хвіст, на військовий штиб — «ступінь».
Журналісти попросили зняти відео, вийшла на вулицю. А біля тої дупи просто-таки карнавал, селфіпаті — не доступитися. Як швидко ми призвичаїлися до війни, одначе.
Виявилося, хвостів аж три, усі стирчать з асфальту. Два — на пішохідних стежинках, один — на проїзній частині. Усі попід вікнами багатоповерхівок.
П’ятий день жаху в моїй країні. Вибухи, залпи, пожежі, руйнування. Смерть. Неймовірна гордість за своїх і непохитна віра в перемогу.
І головний висновок цього дня. До відома окупантів: пекельна ненависть витісняє тваринний страх уже після першої ракети під вікнами. Хай навіть її дупи. І якщо нам, мирним, більше не страшно, то уявляєте, яких дух у наших хлопців і дівчат на передовій?
Русскій воєнний корабль, пи*дець тобі.