В зоні ведення бойових дій, в силу різних причин, декілька населених пунктів потрапили, в такі собі, пастки. Лінія зіткнення, а це близько 500 км фортифікаційних споруд, котра пролягає з півночі на південь, розмежовує не тільки Україну від терористів, а ще й роз’єднує, і так, не велику інфраструктуру. В якісь містечка складно доїхати цивільним транспортом, в котрісь села практично не можливо, є великі міста, котрі залежать від газопроводів чи ліній електропередач розташованих на територіях, не контрольованих українською армією.
Кримське
Одне з таких населених пунктів – селище Кримське, Новоайдарського району, Луганської області. До війни відносилось до Слов’яносербського району, який тепер під окупацією.
Селище Кримське – одне з тих, куди асфальтом доїхати не можливо.
Дорогою життя називають її місцеві мешканці, адже коли дощить або тане сніг проїхати ґрунтовку практично не можливо.
"Сувеніри", які залишила по собі війна, знаходять місцеві мешканці
Неодноразово мені доводилось бувати в цих краях. Постійні обстріли попередніх років самого селища та під’їзних шляхів зумовили розташування позицій військових таким чином, що асфальтна дорога з 2015 року контролюється сепаратистами. Натомість появились понтонні мости та дві ґрунтові дороги «пробиті» крізь поля. Високі та різкі підйоми і спуски по глинистих ґрунтах Луганщини, в сезон дощів, робить дороги, практично непроїзними, не тільки для цивільного транспорту, а для більшості військової техніки.
Голова військово-цивільної адміністрації Кримського Юрій Константинов
Голова військово-цивільної адміністрації Кримського Юрій Константинов, пояснює: «Колись було дві асфальтні дороги до селище. Перша, з тепер окупованого, Слов’яносербська, через село Сокільники. Друга по Бахмутській трасі через село Жолобок. Війна усе змінила. В 2014-му Кримське переходило з рук в руки – велися важкі бої як у самому населеному пункті, так і на околицях. Неодноразово, протягом років, по хатах сепаратисти вели вогонь зі ствольної та реактивної артилерії. Більшість місцевих мешканців виїхали. Школа закрилась, магазини працювали з великими перебоями, а то і взагалі закривались. Газ у селі відключили – труби посікло осколками. Були проблеми з електроенергією. Досі багато будинків покинуті».
Українським військовим вдалось відсунути лінію зіткнення поза межі населеного пункту, ближче до Бахмутки. «До війни сусіднє село Сокільники підпорядковувалось нашій сільській раді. Тепер воно контролюється бойовиками, там постійно стріляють. У нас, в Кримському раніше у покинутих будинках жили українські військові. Зараз бої в селі припинились. За допомогою волонтерів та різних громадських та гуманітарних організацій почали відновлювати населений пункт», - розповідає Константинов
«Перекрили новим шифером майже усі хати, в котрих живуть люди. Замінили розбиті вікна. Де-не-де ремонти зробили чи відновили, зруйновані снарядами, стіни. Люди почали, потрохи, вертатись. Обживаються, – розповідає голова ВЦА Кримського Юрій Костантинов. – Та проблем все ж вистачає. Досі у селі, газу не має. Доїзд, якщо земля розмокає – відсутній. Ми пробували робити дорогу, що йде з боку села Нижнє та все марно. Під час дощів або танення снігу, весь щебінь, немов, зникає під землю. Колії такі, що й військові грузнуть. Це ж раніше була звичайна польова дорога. До того ж більша частина цієї ґрунтовки до Попаснянського району належить, а ми до Новоайдарського. Перед нами лінія зіткнення, позаду річка Сіверський Донець – проблема доїзду до села найбільша та не відомо як її вирішити».
«Я попросив військових, щоб пускали цивільний транспорт через другу дорогу, якою раніше тільки військові користувались, проте і там проблеми бо теж не має твердого покриття. Іноді буває так, що заїхав, а виїхати не можеш», - пояснює голова ВЦА.
Доки працює школа, доти живе село
Директорка школи у Кримському Ірина Бугера
«У нас, в шкільній їдальні, колись мінометники жили. Сама школа без вікон була, дах побитий осколками. Зараз все відремонтували. Вікна нові – пластикові. Замінили двері. Дах допомогли відновити, – розповідає директорка школи Ірина Бугера. – Розбитий та розграбований садочок відновили в приміщенні школи, виділили два класи. За допомогою волонтерів з різних міст України та громадських організацій появились у нас дитячі ліжечка, шафки, парти, навіть іграшки різноманітні».
Відновили також клас інформатики – привезли ноутбуки
«Хлопці разом з військовими прибрали залишки «градів» на стадіоні. Спочатку обігрівали класи звичайними електричними нагрівачами та згодом нам встановили сучасну модульну котельну на тверде паливо. Гуманітарні організації видали школі вугілля та тверде паливо. Відновили їдальню. Спільними зусиллями вчителів волонтерських організацій та батьків уже три роки годуємо дітей безкоштовно», - каже директорка.
У селищі гостро бракує вчителів, найбільше – англійської мови.
«От у мене донька теж тут навчається, в 9-му класі, то я б найняла репетитора, по англійській бо ж світ такий, що треба знати цю мову та й інші батьки теж хочуть вчити своїх дітей, іноземної. Де я тільки не шукала викладача. Навіть до військових зверталась та вони часто міняються, тож не виходить. Фізику нікому читати. – з гіркою усмішкою пояснює Ірина Бугера, - До нас не дуже хочуть їхати працювати поки поруч війна. Та й дорога до селища така що не завжди доїдеш».
З подібними проблемами поблизу лінії розмежування є багато населених пунктів, де проблеми не вирішуються через фактичні обстріли або через потребу великих фінансових вкладень для зміни розташування або створення нових інфраструктурних об’єктів.
Катеринівка
Невеличка Катеринівка розташована у так званій сірі зоні. Туди, після обстрілів 2014-го не заходили бойовики, але й не було позицій українських військових. Щоб доїхати до села потрібно проїхати КПВВ «Золоте» - наступний блок-пост терористів. До війни в селі проживало близько 500 людей. Зараз набагато менше, усі, хто змогли виїхали. Хати тягнуться вздовж балки та трішки в сторону території підконтрольній бойовикам. В лютому 2018 року українські війська повністю взяли під контроль весь населений пункт, без пострілів.
Мешканець Катеринівки з коромислом несе воду з річки додому
Проте на вулиці людей побачиш не часто, а після обіду то й поготів. На околицях села, в полях, ще ведуться бойові дії. Тому до невеликої річки, яка тече вздовж села, у не глибокій балці, ходять рідко.
«Тут є магазин, клуб та автобусна зупинка, а ще пару вулиць. Ось і все село, - розповідає Любов Горачова, місцева мешканка, - А що!? Уся молодь, котра хоче працювати виїхала, залишились одні пенсіонери та пияки. Дітей зовсім мало. Автобус не ходить. Машиною їздити дорого і не у всіх вона є. Проблеми у нас із вугіллям. Раніше працювали усі шахти, там можна було купити чи кому належить виділяли. Зараз ціни підвищились і вугілля не тої якості. Одна порода, жару не дає, горить погано, відходів багато, а ціна висока».
Любов Горачова одна з небагатьох, які залишились жити у селищі
Тим часом за розмовою, ми дійшли до невеличкої хати і пані Любов запросила на чай. На дворі мороз та вітрюган пронизували аж до кісток. Я не відмовився. На подвір’ї нас зустрів гавкотом малий, але галасливий пес. Любов заходить у літню кухню. Біля входу є ще одні двері у підвал. Жінка пояснює, що давно вже не ховалась у підвал від обстрілів.
«Не так часто тут стріляють і ховатись нема сенсу. Що має статись, те станеться, але про всяк випадок як починається з вечора стрільба, то лягаю спати одягнена. - підкидаючи вугілля у піч, розказує Любов. – Складно хіба пенсію отримувати. Потрібно їхати в Гірське, а це все гроші або знайомих треба просити. Добре що електрика постійно є. Раніше виключали».
Коли розмова зайшла за бойовиків, Любов похмурніла та все ж продовжила.
«У нас їх тут і не було. Так, проходили, але щоб жити тут, то ні. Більшість села за Україну, правда знайшлись пару, котрі пішли на ту сторону. Довший час у селі нікого не було, тільки снаряди над нами літали. Тепер зайшли українські військові, то стало спокійніше».
Травневе
Подібні проблеми також є у недавно звільненому селі Травневе, що є передмістям окупованої Горлівки. Травневе зараз належить до Новолуганської сільської ради. Тут всього дві вулиці – одна з асфальтним покриттям, друга ґрунтова. До війни майже усі мешканці працювали в Горлівці або на свинофермі, що поблизу Новолуганського. Довший час село було під контролем бойовиків і в Горлівку було просто доїхати. В кінці 2017-го Травневе перейшло під контроль української армії.
Усі дороги, проїзди, та переходи на непідконтрольну територію перекрили. Крайні, покинуті будинки зайняли військові. На підступах ведуться бої.
Єдина асфальтна дорога, котра веде з Новолуганська, час від часу, обстрілюється і не повністю контролюється Збройними силами України. Тому по цій дорозі їздить тільки автобус, котрий доставляє працівників свиноферми. Не кожен наважується їздити цією дорогою. Військові об’їжджають новою, прокладеною, через поле. Стабільного транспортного сполучення з селом немає. Місцеві бідкаються, адже, здавалося б проста прогулянка в магазин до Новолуганського і назад за хлібом може затягнутись на день.
Багато мешканців зляться через зміну лінії зіткнення бо ж прийшлось звільнитись з роботи, що в окупованій Горлівці. Тут роботи знайти майже не можливо, а доїхати в Горлівку, через офіційний КПВВ «Майорське» це – величезний гак. В селі немає крамниці, продукти привозить мікроавтобус, а коли польова дорога розмокає, то й взагалі може не доїхати. Найближчий медик – за десяток кілометрів у Новолуганську. Місцеві жителі не надто замислюються про політику – годувати сім’ю потрібно вже. І звичайно що усі хочуть миру.
Військові розуміють проблеми жителів села Травневого та по можливості, допомагають, то перекрити дах, то підвезти продуктів. Час від часу привозять вугілля для опалювання будинків. Іноді завозять місцевих до Новолуганська, адже пенсію зараховують на картку, а банкомату у селі нема. Частенько сюди приїжджають різні волонтерські організації та Червоний Хрест – допомагають продуктами. Проте, журналістів тут не раді бачити – не довіряють.
Репортаж написано у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.