Прохолодного зимового вечора хочеться думати про свята, які до нас невпинно наближаються. Хочеться писати про щось хороше, святкове, але ні! Реалії знову змушують кричати про проблему, яку, я впевнений, до сьогодні у ЗМІ ніхто не обговорював. Я вже писав про те, як журналістам треба висвітлювати теми, пов'язані з життям незрячих, щоб їм реально допомогти і намагався максимально дистанціюватися від теми, але тепер мені цього зробити не вдасться.
Отож, я вдруге за останні два роки не можу знайти квартиру через те, що стикаюся зі страшенною дискримінацією як з боку маклерів чи ріелторів (посередників, одним словом), так і власників квартир.
Вперше з цим явищем (як і з дискримінацією загалом) я зіткнувся влітку минулого року. З липня і до вересня я тероризував усіх маклерів, яких лише міг знайти. Видзвонював також власників, деякі власники телефонували мені. Переговори йшли добре аж до моменту, коли вони дізнавалися, що я повністю незрячий. От тоді починалося… Власники (або маклери) одразу змінювали тональність розмови, а причини відмов були різні.
Найгірше, що пояснень про те, що я самостійний, не потребую догляду (чи нагляду?) працюю і зможу справно платити і зберегти майно квартири в належному стані ніхто вже не слухав. А відмовляли мені під різними приводами:
– не зможу оплачувати вартість квартири;
– можу щось зробити з газом, що може призвести до вибуху чи пожежі;
– можу випасти з балкона (це була одна така відмазка, квартира була на дев'ятому поверсі).
Буду чесним – спершу мене таке ставлення відверто ображало, але потім я вже лише сміявся з цих відмов, бо вони були дедалі тупішими. Іноді я вже просто заради спортивного інтересу слухав ці відмови, бо хотів знати, як далеко може зайти людська тупість, неосвіченість і недалекоглядність.
І квартиру я тоді сам так і не знайшов, з ситуації допомогли вийти друзі, в яких якраз звільнялася кімната. Туди я і заселився.
Але життя йде своїм шаленим темпом і в ньому настають зміни, які знову змушують переїжджати і, відповідно, знову доводиться шукати житло. І знову та сама дискримінація.
“Вижити на одну пенсію нереально”, – сказала власниця львівської квартири з Жидачева. І це при тому, що я 15 хвилин тому сказав їй де я працюю і так далі. Ні, вона цього не запам'ятала. Бо Радянський Союз тече в її крові і пульсує в її серці. Бо в Радянському Союзі незрячих (як і інших людей з особливими потребами чи як там воно правильно) ізолювали від суспільства. Набудували інтернатів і спеціалізованих підприємств і сказали: “сидіть тут і не висовуйтесь, мать вашу!” І вони сиділи і не висовувалися. Але це було тоді. Зараз реалії інші, але ж хто це скаже неосвіченим, хоч і з вищими освітами українцям? Більше того, журналісти деякими сюжетами підсилюють думку про жалюгідність людей з фізичними вадами. Приклад я наводив у попередньому блозі.
І ось зі спостереження за суспільством випливає лише один висновок: воно побудоване на подвійних стандартах. Бо, з одного боку, заходиш в маршрутку і тобі пасажири радо дають місце (вагітним би так уступали, чесне слово), бо ж їм шкода, бо вони думають, що коли людина не бачить, то в неї ще піворганізму не працює; спостерігаєш, як наш набожний народ в маршрутках хреститься біля церков… І мимоволі складається враження: “Які всі привітні, виховані, порядні і побожні…” А з іншого боку в цих людях можна побачити страх перед невідомим, невміння слухати і розуміти, брак освіченості і прогресивного мислення.
Можна в законодавстві хоч сто разів прописувати, що дискримінація заборонена; можна прописати всі можливі і неможливі види дискримінації і призначати за них найсуворіші покарання, але це не буде діяти, бо в головах – совок.
А написав я це все для того, щоб сказати: люди, не бійтеся думати глибше і дивитися ширше. Припиніть мислити радянськими стереотипами. Зрозумійте, що зараз часи інші і співчуття краще замінити розумінням, а жалість – допомогою чи підтримкою. І ось коли більшість це зрозуміє, тоді й настане справжня декомунізація. Декомунізація головного мозку.