Зовсім нещодавно разом з групою вчителів із трьох західноукраїнських областей відвідали Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Екскурсію, як і семінар, організував Український центр вивчення історії Голокосту з Києва. Знаючи мій критичний підхід до актуальної української історичної політики та комеморативних практик, директор Центру намагався попередньо налаштувати мене на примирливу до побаченого хвилю. Але побачене і почуте під час екскурсії змусило задуматися всіх.
Не таємниця, що меморіалізація пам’яті відбувається, перш за все, з дидактичною метою. Точніше кажучи, для передачі відповідних меседжів молодому поколінню та для того, щоб допомогти розставити акценти, відповідно до домінуючої в суспільстві морально-етичної шкали. І ось яку дидактику запропонував нам музей.
Наслухавшись і начитавшись про цей музей, я був готовий побачити солідний результат майже десятилітньої роботи такої високо титулованої установи. Бо якщо пригадати, хто патронував появі та розвиткові цього музею-меморіалу, то ні в кого не мало б виникнути сумнівів щодо вражаючих результатів. Одна тільки Катерина Ющенко від імені фонду «Україна 3000» надала музею у вересні 2009 року 160 тис. гривень. Хоча важко зрозуміти, як фонд, який збирав кошти на будівництво дитячої лікарні майбутнього, зміг так легко виділити гроші на меморіальний музей? Створення цього закладу стало можливим також завдяки «чіткій громадянській позиції» тодішніх голови СБУ Валентина Наливайченка та директора відомчого архіву СБУ Володимира Вʼятровича, читаємо на сайті музею-меморіалу. Подяки на офіційній сторінці заслужив і тодішній голова СБУ у Львівській області Анатолій Матіос. Змістовне ж наповнення музею було віддано в руки працівників Центру дослідження визвольного руху (ЦДВР). І вони надосліджували…
А тепер до справи. Перейшовши через вузький передпокій із охороною, ви опиняєтеся у маленькій кімнатці з кількома планшетами, де дуже «лаконічно» зображена історія жертв. Зі стендів та розповідей екскурсовода (хотів би особливо відзначити його чудову українську мову) довідуємося, що жертвами під час всіх «окупацій» були, звісно, українці. Мало того, кут зору звужений майже виключно до ОУН під проводом Степана Бандери. Тут особливі вітання ЦДВР, пізнається їхній почерк. Хоча автори музейної концепції не дуже й лукавлять. Вони чітко і ясно записали в преамбулі, що музей має служити для «збереження національної памʼяті», тобто памʼяті «титульної» тепер нації. Він також має стати «не тільки нагадуванням про жахіття тоталітарного минулого СРСР, німецького та польського окупаційного режимів». Як все просто і через кому, ніби серед жертв цієї вʼязниці не було поляків та євреїв або людей неполітичних.
Особливе здивування в експозиції викликають акценти на ОУН. І взагалі, інтерпретація історії ХХ століття через призму «національно-визвольної боротьби в музеї, присвяченому жертвам тоталітарних та авторитарних режимів, за словами Сари Тополь, «сильно спантеличує». А коли екскурсовод каже, що головним ворогом нацистської Німеччини попри більшовиків і євреїв була ОУН, то взагалі рушаться всі шаблони. При таких підходах якось важко зрозуміти, чому на чолі передових німецьких загонів у Львів 1941 року символічно вступав «Нахтігаль», і звідки вони взагалі разом з «Роляндом» взялися? Виникає закономірне питання, чому в експозиції нічого нема про польський рух спротиву і радянському режимові, починаючи з 1939 року, і нацистському після 1941 року? Чому увага відвідувачів акцентується виключно на ОУН, яка не тільки тісно співпрацювала з німецьким Третім Райхом наприкінці 1930-х початку 1940-х років, але й повʼязувала майбутнє України з перемогами нацистів? Сподівалася викликати серед українців «перманентну національну революцію» в міжвоєнний час, допомагаючи польській владі перетворити їх життя на нестерпне.
Взагалі, з експозиції музею непідготовлені відвідувачі винесуть вкрай хибні враження про історичні процеси в Західній Україні. І якби не офіційна інтернет-сторінка музею, то взагалі годі було б зробити хоч якісь висновки.
Що сховано від людських очей
Виявляється, що, зайшовши на інтернет-сторінку, можна довідатися дуже багато цікавих фактів, а головне, в чому ж полягає концепція музею. І знову все надто спрощено. Автори аналітичних текстів пишуть прямо і доступно про всі акції Української військової організації та Організації українських націоналістів, відводячи їм роль головної політичної сили українців. Помірковані партії, які насправді мали найбільший вплив на українське суспільство і які на початку Другої світової війни заявили, що попри репресивну політику польської держави однозначно стають на її захист перед німецькими окупантами, згадуються в межах статистичної похибки. І тут у вчителів історії має виникнути цілковитий дисонанс. Вони або мусять погодитися із націоналістичною інтерпретацією початку Другої світової війни, без згадок про політику українських центристських та лівих партій із їхньою лояльністю до польської держави та боротьбою 108 тисяч українців в лавах Війська польського у вересні 1939 року, або еквілібрувати навколо ОУН, приховуючи значну частину її діяльності у цей період.
Якщо погодитися на тезу про так звану національно-визвольну боротьбу в центрі виключно з діяльністю УВО та ОУН, то тоді треба пояснити, що не всі українці навіть Західної України погоджувалися з націоналістичним її баченням. На сторінці музею є, наприклад, інформація про те, що УВО та ОУН, вдаючись до терористичних актів, прагнули «підірвати впливи польської влади на території Західної України та в перспективі відновлення української державності». Треба розуміти, що ОУН, застосовуючи тактику революційного та індивідуального терору, намагалася звалити польську державу і проголосити незалежну Україну без врахування потенціалу, так потрібного для реалізації цього амбітного проекту. Історики з ЦДВР досить детально описують, проти кого спрямовувався терор українських націоналістів, але соромʼязливо опускають кілька надважливих моментів.
По-перше, вони пишуть, що замахи (атентати) спрямовувались проти окремих представників польської адміністрації, відповідальних за проведення антиукраїнської політики. Це не зовсім відповідає дійсності. Справа в тому, що в атентатах чітко проглядається слід ліквідації тих польських політиків, які виступали за політику нормалізації. Яскравим представником якої був польський діяч Тадеуш Голувко. Голувка оунівці вбили у Трускавці 1931 р. Найцікавіше, що, за висловом одного з членів ОУН, діяльність Голувка вибивала ґрунт з-під ніг націоналістів, які прагнули довести життя українців до нестерпного стану, щоб підняти їх на національну революцію.
Подібне можна сказати і про вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, діяльність якого спрямовувалася значною мірою на врегулювання відносин з українцями, а не проведення пацифікації 1930 р. А замах на життя волинського воєводи Генрика Юзевського взагалі перебуває поза межами здорового глузду, оскільки той ледве не єдиний в державі проводив обдуману політику щодо національних меншин.
По-друге, автори текстів замовчують, що УВО та ОУН застосовували тактику індивідуального терору і щодо українців. Українські націоналісти виносили і реалізовували присуди смерті тим, хто не підтримував їхню стратегію і тактику, не поділяв їхніх ідеологічних засад. Наприклад, ще 1922 року УВО винесла присуд смерті українському поетові Сидорові Твердохлібу за те, що той погодився взяти участь у виборах до польського сейму. Так само впав жертвою ОУН директор української гімназії у Львові Іван Бабій. Щоб уникнути закриття польською владою єдиної української гімназії у Львові через звинувачення у націоналістичній пропаганді, на цей час під таким претекстом вже були закриті гімназії у Станіславі та Тернополі, Бабій не дозволив юним членам ОУН поширювати листівки в своєму навчальному закладі. З різким осудом вбивств та політики терору виступив греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Послання його могло б набагато більше сказати і пояснити українцям тепер, ніж препарована історія від ЦДВР, але в експозиції музею про це ні слова.
Здається, що саме цей момент і є найбільш принциповим у висвітленні подій 1930-40-х років. Справа в тому, що різного толку націоналістичні історики хочуть тепер навʼязати українському суспільству свою «канонічну» версію української історії. Мовляв, альтернативи тактиці і стратегії ОУН не було, мовляв, вони єдині, хто боровся за незалежну українську державу. А якщо придивитися уважніше і безсторонньо до цього періоду і задуматися над тим, а чи були хоч якісь шанси у політиці ОУН, заради яких вона, на переконання Степана Бандери, була готовою покласти мільйони українських життів? А чи не лежить відповідальність за сотні тисяч жертв на тих, хто через ідеологічну сліпоту, відсутність досвіду та брак освіти приймав такі катастрофічні рішення і намагався будь-якою ціною їх реалізувати? І тут питання до авторів текстів: а чому ви обрали для розповіді саме оуноцентричний наратив? Невже це питання вже всебічно продискутоване академічними істориками, і ваша версія є консенсусною для всієї України? В іншому випадку, не індоктринуйте молоде покоління українців своїми вузько партійними пропагандистськими концепціями.
Словесний ексклюзив та еквілібристика
Детально перераховуючи терористичні акції УВО та ОУН в ХХ столітті – а це і підпали фільварків, і пограбування поштових відділень та кас, і диверсії на залізниці та телефонних лініях, і, зрештою, акти індивідуального терору та вбивства – організатори музею називають всіх покараних польською державою репресованими. За браком часу, нема коли вдаватися до теоретичних викладок на згадану тему. Для польської держави всі перераховані категорії були людьми, що вчинили кримінальний злочин. Їм винесли вироки не за інакодумство, а за конкретні злочини. Бо люди, які нищили приватне майно, вбивали інших громадян або тероризували тих, хто не поділяє їхні ідеологічні погляди, хіба підпадають під категорію репресованих?
Непідготовленій людині так само важко дати собі раду із текстом, який кілька разів повторюється, рясніє помилками, в якому часто перший абзац суперечить наступному. Наукове нехлюйство проявляється не тільки в повторах, але й у тому, що Дмитро Паліїв постає Дмитром Палієм, а безграмотні слова про статистику від «метрополії Андрея Шептицького» кажуть про дослідників більше, ніж їхні свідомі маніпуляції.
Оскільки реальними дослідженнями радянських репресій та депортацій в основному займалися польські вчені, то попри те, що авторам від ЦДВР ця «польська» статистика не зовсім до душі, вони, щоб збільшити акцент на стражданнях українців, щораз більше маніпулюють цифрами. Вони то подають статистику по Львову, то узагальнюють дані до масштабів цілої Західної України (включно з Волинню, де кількість поляків та євреїв щодо українського населення була питомо меншою). Насмикана з різних польських видань інформація виглядає неопрацьованою і часто не стосується контексту, в який її намагаються вставити. Але хоч як еквілібруй, число репресованих радянською владою поляків та євреїв вражає.
При цьому ще раз зазначу, що цих даних навіть близько нема в експозиції музею, вони присутні тільки на інтернет-сторінці. Як нема в експозиції й того, що перші жахливі хвилі радянських репресій стосувалися більшою мірою поляків та євреїв. Поляків – за політичні та адміністративні позиції, а потім за участь в організованому антирадянському спротиві, а євреїв здебільшого через майновий статус. Маніпуляцією є також намагання поширити велику кількість українців серед репресованих і вбитих влітку 1941 року на всі роки радянських репресій. Дослідники ніби не бачать, що за поляками і євреями настала черга українців. Не хочуть помічати, що радянська влада здійснила агресію проти Польщі, прикриваючись фальшивим бажанням простягнути руку «допомоги» західним українцям. І те, що під час перших двох хвиль переслідувань українці становили меншість, було тільки питанням часу.
Погром, якого не було
З євреями у «Тюрмі на Лонцького» взагалі проблема, і це дуже серйозний закид музеєві. Коли майже два роки тому до Львова приїхала американська журналістка Сара Тополь, то її здивуванню не було меж, що в Національному музеї-меморіалі окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» взагалі відсутня інформація про погром 1941 року, який безпосередньо повʼязаний із цим місцем. На всі запитання відповідь була одна: ніяк не дійдуть руки, щоб дослідити цю трагічну сторінку історії Львова. Хоча виглядає на те, що «руки» й не збиралися братися за цю справу. Сара Тополь опублікувала згодом дуже цікаву статтю в «Гарперс», де описала відвідини «Тюрми на Лонцького», своє здивування від екскурсії та розмову з директором музею Русланом Забілим. Директор музею спочатку сказав, що їм тільки пʼять років, а за такий короткий час всього не зробиш. Потім заявив, що це тільки перший зал експозиції, а тема погрому до нього не дуже пасує. І на завершення додав: «Можливо, не було ніякого організованого погрому взагалі. Можливо, євреї були атаковані маргінальними суспільними елементами: злочинцями, німцями, поляками, можливо, деякими українцями. Може бути, що навіть іншими євреями». А далі пішли в хід класичні «аргументи» про те, що у нас нема документів, які прямо засвідчили б…
У цьому кульмінаційному моменті історичної неправди вартувало б засумніватися у компетентності пана директора, але знову про все по порядку. Музей «Тюрма на Лонцького», так виглядає, задумувався як ексклюзивне місце страждань українців. Тут нічого нема про поляків, яких там катували і розстрілювали. Згадки удостоївся тільки Казімєж Бартель, але й той не як політичний діяч, а видатний вчений. Бо Польща має фігурувати лише в образі окупанта та переслідувача українців за їхні «національно-визвольні» устремління. Нічого нема про десятки тисяч євреїв, яких радянська влада арештовувала, депортувала, розстрілювала. Євреїв нема серед репресованих, бо тоді розсипається нацистська концепція «жидокомуни», відповідно до якої Радянський Союз був державою євреїв-комуністів, які помстилися невинним українцям за петлюрівські погроми, організувавши масовий розстріл вʼязнів у червні 1941 р.
Відсутність будь-якої інформації про погром в експозиції музею є насправді скандалом. Бо де, як не в цьому музеї, можна було показати весь трагізм і злочинну суть тоталітарних режимів? До концепції музею, на жаль, увійшла тільки одна трагічна сторінка історії Львова, інша, яка стосується погрому, вирвана з експозиції. А без неї історія – не історія. Справа в тому, що автори концепції зовсім не забули розповісти про злочини радянського режиму проти увʼязнених у тюрмах Західної України, яких без суду і слідства розстрілювали у період з 22 по 28 червня. В музеї досить детально розповідається про вбивць та їхніх жертв. Але історія обривається приходом німців до Львова та інструменталізацією факту радянських злочинів нацистською пропагандою. Не забули автори загадати і Романа Шухевича, який в німецькій уніформі вступив у Львів і знайшов на подвірʼї тюрми тіло свого молодшого брата Юрія. Щодо євреїв, то автори розповіді спочатку обезличили їх, написавши, що «частину тіл жертв радянських репресій було винесено із підвальних камер», а потім взагалі замовкли. А ким були ті чоловіки, що голіруч виносили напіврозкладені тіла? Що потім з ними сталося? Відповідь до банальності проста – їх вбили. І винним, як завжди, є міське шумовиння.
Насправді у червні-липні 1941 р. у Львові сталася катастрофа неймовірного масштабу. Спочатку радянський режим тільки у трьох львівських тюрмах в нелюдський спосіб замордував до 4-х тисяч вʼязнів. А потім нацисти, звинувативши євреїв у причетності до злочинів «жидокомуни», спровокували єврейський погром, жертвами якого стали вже до 4-х тисяч євреїв. Виникає питання, чому музею «Тюрма на Лонцького» не розповісти цю вкрай трагічну історію до кінця? Чи не тому, що євреї, які вижили в погромі, потім свідчили, що до вʼязниць їх зганяла міліція ОУН? Чи не тому, що дехто із солдатів та офіцерів у німецькій уніформі розмовляли українською мовою? Ховатися за «шумовинням» неблагородно. І треба памʼятати, що деколи не такий страшний сам гріх, як його заперечення. Тому слова екскурсовода в камері, в якій без будь-яких пояснень транслюється німецька кінохроніка, де євреї виносять на подвірʼя рештки жертв комуністичних репресій, ще не усвідомлюючи, що за кілька годин самі загинуть від ошалілого натовпу, звучать макабрично: «Це євреї, які виконували брудну роботу для німців. Львівʼяни спостерігають…»
А тепер за ким спостерігають львівʼяни?