30 років тому з політичної карти світу зникла одна східноєвропейська держава – Німецька Демократична Республіка. Навряд чи багато людей тоді оплакували її відхід у небуття. Особливо тодішні її мешканці. Хоча тепер старші східні німці, так звані «оссі», трохи впадають у ностальгію.
Вони згадують свої молоді роки за стабільного німецького соціалізму. Нарікають на нинішнє життя, з усіма його невизначеностями. Забувають про бундесівські пенсії, нові автостради, відремонтовані федеральною владою будинки і ще багато люксусів, котрі стали доступними щойно після об’єднання Німеччини.
Пам’ятаю, як один мій знайомий німець чи то жартома, чи то всерйоз запитав:
- Знаєш, скільки часу існувала Німецька Демократична Республіка?
Я почав згадувати, підраховувати. НДР була створена 7 жовтня 1949 року. Фактично днем її політичної смерті можна вважати 9 листопада 1989 року, коли було зруйновано Берлінський мур. Формально НДР агонізувала ще рік й «акт про смерть» отримала щойно 3 жовтня 1990 року. Саме цю дату тепер святкують як День об’єднання Німеччини.
- Майже 40 років, – відповів я на запитання.
- Помиляєшся, – усміхнувся він, – лише чотири роки. Після 1953 року Східна Німеччина знову перетворилася на радянську зону окупації, як це було й до 1949 року.
Добра собі окупаційна зона, – згадую я свої перші відвідини Німеччини (звісно, Східної). 1980 року ми цілою сім'єю приїхали до наших знайомих, що мешкають у Саксонії. Золотий час східнонімецького застою за правління Еріка Гонекера. Мені, тоді ще 13-річному хлопцеві, здавалося, що я потрапив у рай на Землі. Чисті, несмердючі потяги, прибрані вулиці, милі кнайпи. Ну, і, звичайно ж, мрія радянської людини – крамниці... Очі розбігалися після радянської дефіцитної торгівлі. А тут тобі взуття і вбрання, яке забажаєш, ровери до кольору до вибору, а що вже тих іграшок, а солодощів. А замало тобі звичайних крамниць, то є система магазинів Delikat, де дорожче, але вибір продуктів ще більший, або Konsum, де така сама ситуація з одежею.
Коли потім у школі я розповідав про свої враження від відвідин НДР, моя вчителька з німецької мови невдоволено буркнула: «Це їх так розбещують, щоб вони знову Гітлера не захотіли». Але зразу ж принишкла, зрозумівши, що бовкнула зайвого.
Отже, розбещували східних німців. Ну просто живи і тішся життям. Але за кілька років я дізнаюся, що ендеерівці чомусь незадоволені ні Гонекером, ні загалом рівнем свого життя. «І що їм ще треба?» – обурився я. Потім собі пригадав, як ми в гостях у німців дивилися телевізор. Звичайно, переважно бундесівські програми. Життя, яке показували там, мені взагалі видавалося чимось з царини фантастики. Але вони, німці, знали, що це не казка, що їхні брати, вуйки чи інша родина живе там, за муром, насолоджується ситим існуванням і надсилає час від часу посилочки бідним родичам, все нещастя котрих полягало в тому, що свого часу вони потрапили не в ту окупаційну зону...
Але повернімося до 1953 року. Чого це раптом саме цей рік хтось наважується вважати останнім для НДР? Бо саме тоді східні німці спробували переломити хід історії. Нагадаємо, що це був рік певного сум’яття в Кремлі, яке виникло по смерті Сталіна.
У Москві тривала боротьба за владу. Берія, Хрущов, Маленков, Молотов, кожен хотів оголосити саме себе спадкоємцем «великого вождя та учителя». А в керівництві НДР виникла повна розгубленість. Перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини Вальтер Ульбріхт чекав вказівок з Москви, а їх не було.
Економічна криза в країні поглиблювалася. Її причиною стало те, що керівництво СЄПН взяло курс на те, щоб «наздогнати і перегнати ФРН». Великі стратеги не придумали нічого кращого, як збільшити виробничі норми, і в такий спосіб лише загострили й без того напружену ситуацію в соціальній сфері.
У червні 1953 року країною прокотилася хвиля страйків, які поступово переросли в антиурядові демонстрації. Вони проходили під такими гаслами: «Геть диктатуру СЄПН! Геть Ульбріхта! Уряд у відставку! Вільні вибори!». Лунали навіть заклики до виведення окупаційних радянських військ із території Німеччини та об'єднання країни.
Деякі історики висловлюють припущення, що за певних умов німецьке об’єднання могло відбутися ще тоді, тобто на 37 років раніше. Вони припускають, що Лаврентій Берія, котрий на той момент мав найбільше шансів стати правителем країни, був готовий навіть пожертвувати НДР за підтримку Заходу в боротьбі за владу. Утім, як відомо, 26 червня 1953 року відбувся Кремлівський переворот. Берію на засіданні Президії ЦК КПРС заарештували і звільнили з усіх посад. Згодом його розстріляли.
А ендеерівські демонстрації досить швидко були придушені радянськими танками. І довелося німцям чекати, аж поки до влади в Кремлі не прийшов Михайло Горбачов і не оголосив «перебудову».
Падіння Берлінського муру було прикрою несподіванкою, зокрема й для тодішнього генсека ЦК КПРС. Пам’ятаю, що ще у вересні 1989 року, коли в НДР набирала розмаху політична криза через бажання надто великої кількості «оссі» перетнути німецько-німецький кордон, Горбачов впевнено заявляв про доцільність існування двох Німеччин. Так, мовляв, «історично склалося».
До речі, навіть у середовищі німецьких політиків теж було доволі прихильників залишити все, як «історично склалося». Після падіння муру тривали доволі бурхливі дискусії про доцільність возз’єднання. Висловлювалася й теза про «коекзистенцію двох дружніх німецьких держав». Врешті-решт гору взяла позиція тодішнього канцлера Гельмута Коля про єдину Німеччину.
Щойно після того, як в Бонні було досягнуто рішення, розпочалися історичні перемовини «2+4». Четвірка – це держави-переможці Другої світової війні (СРСР, США, Велика Британія, Франція), двійка – переможені (ФРН, НДР).
Прокремлівські історики досі мусують тезу, що нібито під час перемовин «2+4» 1990 року західні лідери урочисто пообіцяли тоді вже радянському президентові (першому й останньому) Михайлові Горбачову, що розширення Північноатлантичного альянсу на Схід не буде. А кремлівські політики ще й нині будують на цій тезі свою реваншистську політику.
То чи дійсно лунала така обіцянка? Західні учасники перемовин розповідали, що радянська делегація спершу дійсно наполягала на нейтральному статусі об’єднаної Німеччини (тобто без членства в НАТО) і на тому, щоб Північноатлантичний альянс не розширявся на Схід. Утім уряди Західної Німеччини і США були проти і одного, і другого. Врешті-решт Горбачову довелося поступитися. Сторони погодилися на компромісний варіант: у «Договорі 2+4» було прописано, що ні війська НАТО, ні ядерна зброя не будуть розташовані на території колишньої НДР. Умови щодо нерозширення НАТО й нейтрального статусу Німеччини до документа не потрапили.
А що із цього приводу каже сам Михайло Сергійович? А каже він різне. Наприклад, 10 років тому провідний німецький телеканал ZDF запитав про цю обіцянку особисто в Горбачова. І колишній радянський лідер чітко спростував тезу про те, що під час перемовин 1990 року про об'єднання Німеччини провідні західні держави пообіцяли відмовитися від розширення НАТО на Схід. Горбачов нагадав також, що в той час ще існував Варшавський договір і зазначив: «Домовленість на переговорах у форматі “2+4” стосувалася того, що на території НДР не стаціонуватимуться підрозділи НАТО і не буде атомної зброї. Також мова йшла про скорочення Бундесверу. Все це було виконано». На уточнювальне запитання кореспондента ZDF: «Тобто твердження про те, що Захід когось обдурив, є міфом?» – Горбачов відповів: «Так, це дійсно міф. До його створення і преса доклала своєї руки».
Важко навіть уявити, яким дошкульним ударом стало це інтерв’ю по російських реваншистах й особисто по Владіміру Путіну. Адже воно розбивало весь той зовнішньополітичний концепт, який базувався на твердженні про «приниження», про «невиконання обіцянок», про «вставання з колін». Зрозуміло, що путінські агенти не могли такого допустити. Припускаю, що Горбачова тоді добряче обробили. І от він уже більше не повторює своїх слів, мовлених в інтерв’ю ZDF. Тепер він дотримується тези, що Захід обіцяв не розширювати НАТО, але порушив обіцянку.
А раз обіцянку порушено, то треба покарати. І Москва вже вдавалася до спроб притягнути об’єднану Німеччину до відповідальності за її об’єднання. Нагадаю, що п’ять років тому депутат Держдуми Росії, комуніст Ніколай Іванов виступив з ініціативою зреагувати на «анексію НДР з боку ФРН». Відповідне доручення тодішній спікер нижньої палати російського парламенту Сергій Наришкін дав комітету з міжнародних справ. Цікаво, що тоді під час обговорення цього питання в російському парламенті пролунала така «цінна» думка: «На відміну від Криму, в НДР у 1989 році загальнонародний референдум не проводився».