Найбільш конфліктне і роз'єднуюче націю питання – мовне – як і раніше, залишається «бомбою уповільненої дії». Свідченням тому – екстраординарна заява, з якою днями виступив радник президента України, лідер волонтерського руху допомоги армії «Крила фенікса» Юрій Бірюков.
Із запису активіста у соцмережі Facebook випливає, що у нього фактично пропала воля до боротьби зі сепаратистами й окупантами. Він пов'язав це із звинуваченнями у використанні російської мови, що пролунали від ВО «Свобода».
«У мене не опускалися руки на Майдані в ту ніч... У мене не опускалися руки, коли моя підшефна бригада сиділа в котлі сектора... Та й у багатьох інших ситуаціях – я підбадьорював себе, термосив друзів і колег, підтримував пацанів.
Але сьогодні у мене опустилися руки. Мало того, що за твердженням партії «Свобода» я підтримую окупантів, розмовляючи російською мовою. Так ще й сила силенна людей, виявляється, щиро це підтримують», – поділився лідер волонтерів, котрий справою довів свою відданість Україні.
За словами Бірюкова, найбільше його засмутило не звинувачення «Свободи»: «адже після маразматичних витівок Фаріон складно було сприймати цю організацію всерйоз». Справжній біль у чоловіка викликало те, що схожої з правими націоналістами думки дотримується чимало співвітчизників, які «в коментах підтвердили, що думають аналогічно».
«Але ж «Свобода» позбавила мене свободи вибору мови: виявляється, я тепер за Росію, так? І мої пацани, 79-та Миколаївська аеромобільна бригада, вони здебільшого російськомовні... І десантники 25-ї повітряно-десантної. Виявляється, всі ми – підтримуємо окупантів. І багато, багато мільйонів російськомовних – ми всі, за рішенням "Свободи", підтримуємо окупантів», – з гіркотою констатував активіст.
Ця пристрасна відповідь закінчувалася несамовитими питаннями: «За це ми воюємо? За те, що ми НЕ маємо свободи?» Щоб людина задавалася такими питаннями, її треба дуже сильно зачепити.
Бірюков – особистість відома в середовищі активістів і бійців АТО. Ясно, що він висловив настрої багатьох співвітчизників, які зараз самовіддано і мужньо захищають рідну країну. Колись ці люди повернуться з війни (тьфу-тьфу!) і зажадають поваги до себе...
Ура-патріоти можуть відмахнутися. Мовляв, про що говорити, коли нема про що говорити: Україна – для українців; не подобається українська мова – валіза, вокзал, Росія... Мовляв, в сучасних умовах нація повинна бути згуртованою, а найяскравішим проявом згуртованості є єдина мова. Введення ще однієї офіційної мови, крім української, може підірвати основи української державності. До якогось моменту такі аргументи стримували емоції російськомовних громадян країни. А потім багато мешканців Криму і Донбасу, де в ходу була мова Пушкіна, «чомусь» зі співчуттям сприйняли прибуття російських окупантів.
Словом, не все так просто і однозначно. Проблему можна загнати кудись у задній кут суспільної свідомості, але одного разу вона прорветься звідти, як джин із пляшки, і гримне так, що мало не здасться. На звичне «може, пронесе» у таких справах краще не покладатися.
Взагалі часом створюється враження, що політична еліта України не цілком усвідомлює глибину даної проблеми. Досить згадати, що 23 лютого, одразу після закінчення «гарячої» фази Євромайдану, коли у Верховній Раді радикально змінилося співвідношення сил, був скасований Закон «Про державну мовну політику», що дозволяв надавати офіційний статус російській та іншим недержавним мовам на території республіки. Це рішення підтримали більшість депутатів з фракцій «Батьківщини» (до неї входило багато членів нинішніх Блоку Порошенко і «Народного фронту») та УДАРу, в повному складі за нього проголосувала фракція «Свободи».
Вони, напевно, здавалися собі героями, котрі відновили «порядок» після повалення «регіоналівської» влади, за якої був ухвалений окреслений закон. Але життя не завжди вписується в штучні схеми, що малюють у своїх головах політики. Кому заважав цей закон? Він жодним чином не створював перепони для розвитку країни. Одній частини населення він був «до лампочки», для іншої створював прийнятніші у морально-психологічному плані умови життя. Навіщо знадобилося ламати і без того крихку рівновагу? Той факт, що політсили, які прийшли до влади після повалення режиму Януковича, першим ділом взялися не за корупцію, яка роздирає країну, не за кульгаву економіку й убогу соціальну сферу, а за мовне питання, викликав у багатьох громадян відверте несхвалення.
Недалекість зробленого кроку була настільки очевидною, що 25 лютого ( увага!) велика група мешканців Галичини, серед яких були екс-ректор львівського університету Іван Вакарчук та віце-ректор католицького університету Мирослав Маринович, виступили зі зверненням на захист російської мови. Характерно, що під петицією поставив підпис і Юрій Шухевич, син командувача УПА Романа Шухевича.
«Ми повинні поважати культурні і мовні потреби жителів сходу і півдня, щоб вони не відчували себе чужими в Україні», – йшлося у зверненні. Підписанти висловили фактично консолідовану думку львівської інтелігенції про те, що поспішне скасування мовного закону може спровокувати негативну реакцію південного сходу і посилити сепаратистські настрої.
Саме так усе і сталося. І довелося новій владі давати задній хід. Через кілька днів, 3 березня, в.о. президента Турчинов заявив, що не підписуватиме рішення парламенту, яке скасовує Закон про основи державної мовної політики. «Попри те, що закон про мови був незбалансованим, непрофесійно підготовленим, я не буду підписувати рішення парламенту про скасування цього закону, поки робочою групою, яка завтра буде проголосована парламентом, не буде підготовлений і Верховною Радою проголосований новий закон», – запевнив Турчинов на спеціально скликаному брифінгу і додав: «Ніяких обмежень за мовними, національними ознаками, по тому, хто ходить в яку церкву і належить до якої конфесії в Україні не буде. І демократична влада це чітко всім гарантує».
Частково помилку було виправлено. Але пожежу невдоволення людей легко розпалити й нелегко загасити. Тож, коли деякі українські політсили обурюються з приводу сепаратизму на південному сході країни, вони повинні визнати, що зробили свій внесок у його розпалювання.
Звинувачення захисників України у використанні «мови окупантів», про які розповів волонтер Бірюков, наочно показали, що мовна проблема в Україні ще дуже далека від остаточного і прийнятного для всіх груп населення вирішення. І справа не тільки у праворадикальних націоналістах. За останні місяці реальність в Україні сильно змінилася, а політики, як і раніше, вимірюють її старими лекалами.
Наприклад, президент Порошенко 9 листопада, у День української мови та писемності, заявив, що українська мова залишиться єдиною державною мовою в країні.
Раніше Порошенко у більш розгорнутому вигляді представляв своє бачення шляхів вирішення мовного питання. Так, під час липневої зустрічі з громадськими реформаторськими рухами України президент заявив, що конституційна реформа передбачає «де-факто делегування прав громадам визначати мову спілкування всередині міста, села, селища». Здається, що це перебуває в руслі тих тенденцій, які намітилися в останні роки.
Зізнатися, я і сам, будучи росіянином за національністю і громадянином Росії за паспортом, неодноразово писав, що українська мова має залишатися єдиною державною мовою України. Аргументація була дуже простою: поряд знаходиться Росія, в якій господарює шалена кремлівська банда. Російська мова, як більш поширена у світі, може потіснити українську. Одіозний сусідній режим може почати експансію проти України під приводом захисту російськомовного населення...
Цю фазу свого розвитку Україна якщо ще не пройшла, то вже проходить і в недалекому майбутньому пройде. Напад Путіна став доконаним фактом, і жодних підстав для цього, крім своїх особистих амбіцій, неадекватному правителю не було потрібно. Україні доводиться вести виснажливу боротьбу за свою державність і незалежність. Плечем до плеча з українцями стоять сотні тисяч російськомовних громадян. Можна не сумніватися, що за підтримки світового співтовариства агресор буде викинутий з Донбасу, а потім прийде черга звільняти від окупантів і український Крим. Яким би сильним не здавався кремлівський пахан, він не здатний протистояти об'єднаному світу. Питання про вільний розвиток суверенної України вже фактично вирішене раз і назавжди, тільки це ще не всі зрозуміли.
Ця нова реальність дозволяє і змушує інакше, ніж раніше, підходити до «вибухонебезпечного» мовного питання. Виходити, мабуть, потрібно не з ура-патріотичних гасел, а з реалій. Реалії ж такі, що в Україні живуть і, дай Боже, будуть далі жити мільйони російськомовних громадян, і навряд чи всі вони відмовляться від рідної мови. Знати українську – так, звичайно, будуть. Але зрадити свою національність і предків погодяться, впевнений, далеко не всі. Навіщо людей ставити в такі умови? Це може серйозно «відгукнутися». Російська мова напевно ще багато десятиліть, якщо не завжди, буде другою за значущістю і поширеністю в Україні.
Нинішнім політикам слід не озиратися назад, а дивитися вперед. Колись українські держава і суспільство розвинуться настільки, що їм не страшні будуть жодні «путіни». І хтозна, можливо, українці на повному консенсусі захочуть мати в країні дві держмови, як у Канаді чи Швейцарії. Україну це тільки посилить. І це буде повністю відповідати цінностям об'єднаної Європи, в сім'ю народів якої прагне Україна.
Виключати такий варіант розвитку країни, звичайно, можна, якщо дуже хочеться. Не зрозуміло тільки, навіщо позбавляти перспективи мільйони громадян – перспективи якщо не для них самих, то хоча б для їхніх дітей і онуків. Примусом і силою мовне питання ніколи не вирішити без протистояння в суспільстві, що прекрасно видно, наприклад, на досвіді Естонії. Конфлікт на Донбасі також чітко показав, що це недалекоглядно і небезпечно для майбутнього України як держави, що не роздирається відмінностями і суперечностями.
Чи дозволить уникнути цього запропоноване паном Порошенком делегування громадам права самим визначати, якою мовою спілкуватися «всередині міста, села, селища»? Гадаю, лише частково. Ця пропозиція не об'єднає схід і захід, а тільки закріпить існуючий «мовний» розкол. Більше того, в країні може початися «парад мовних суверенітетів», що недалеко і до проявів сепаратизму. На вирішення мовного питання буде витрачено чимало часу, сил і засобів, яких так бракує на інші нагальні справи.
Між тим, як видається, є менш затратні і конфліктні шляху «закриття» цього питання. Наприклад, російській мові (і, ймовірно, ще одній-двом ходовим) можна було б вже зараз президентським указом надати офіційний статус мови міжнаціонального спілкування. При цьому українська мова залишилася б єдиною державною. Пізніше новий статус російської мови можна було б закріпити в Конституції України, зміни до якої готуються. І тоді б ніхто і ніколи не посмів кидати громадянам звинувачення, які попахують фашизмом, про те, що вони говорять «мовою ворога».