Президентський термін Володимира Зеленського плавно наближається до свого «екватора» – а це черговий привід згадати в медіа-просторі про його передвиборчу обіцянку «прийти лише на одну каденцію». Ніби всі дорослі люди, всі все розуміють, але бажання його опонентів вірити в те, що ця замануха буде виконана, виявляється сильнішою за логічні міркування. Тому про цю обіцянку і говорять, що загалом властиво потопельникам – хапатися за соломинку.
Схожа соломинка на останніх місцевих виборах добряче допомогла піти на дно конкурентам Андрія Садового. Слова про «втому від міської господарки» були підкріплені рекордним терміном перебуванням Андрія Івановича на посаді, тому в його «вибування» з місцевої політики багатьом просто хотілося вірити. І вони вірили, мріяли, ділили шкуру невбитого ведмедя і роздавали майбутні трофеї…
І тут ми підходимо до головного питання, яке постало тоді у Львові, а через два роки актуалізується в Україні – «а хто замість «нього»? До питання, яке тягне за собою такий клубок супутніх невизначеностей, що на порушення обіцянки «не висуватись» вже ніхто й уваги не звертає.
Рейтингових кандидатів на президентську посаду поки не так вже й багато. Точніше двоє: Петро Порошенко та Юрій Бойко. І обидва, завдяки високим антирейтингам, є ідеальними спаринг-партнерами для виходу у другий тур. Є Віталій Кличко, який поступився колись своїми амбіціями на користь гарантованої перемоги в Києві, але партію «Удар» зберіг від поглинання Блоком Петра Порошенка. Є ще умовно молоді політики, які прагнуть якщо не повторити фокус Зеленського, то принаймні спробувати заїхати у велику політику на моделі «Голос 2.0». Або за старою схемою «молодого, але професійного», як Дмитро Разумков. Ну і старожили студії Савіка Шустера: Гройсман, Ляшко та інші досвідчені демагоги, для яких перебування в телевізорі / у владі є способом життя і хлібом насущним.
За таких умов є два варіанти. Або ця могутня кучка пересвариться між собою, і тоді причиною поразки оголосять відсутність єдності. Або значна частина таки «об’єднається» в довільній комбінації, і тоді поєднання антирейтингів потягне на дно будь-кого з обраних персонажів.
І ось тоді наша благословенна Галичина нарешті отримає омріяний спокій. Повернеться в часи тихого болота кінця дев’яностих – початку нульових.
Коли патріотична опозиція активно протестувала, але репресували чомусь не найбільш крикливих, і взагалі десь там, за Збручем. Коли бути патріотом було не лише почесно, а й вигідно. Коли можна було перебувати «при владі», але ніби і не «у владі», тобто вирішувати масу своїх приватних питань, але для вирішення питань громадських абсолютно не вистачало повноважень. Коли не треба було взагалі напружуватися, тому що перебування справжніх патріотів десь у депутатських кріслах вже було неабияким успіхом для всього думаючого українства.
Для фінансових еліт теж набагато зручніше користуватися всіма благами феодального устрою на місцях, займаючи одночасно зручну патріотичну позицію.
Звісно, можна з натяжкою стверджувати, що зараз приблизно така сама ситуація. Але чогось не вистачає. Так, ніби триває епоха Януковича, а не пізнього Кучми. Як кажуть у нас – «не пасує».
По суті, залишився один незначний крок – Зеленський повинен перемогти у другому турі не Порошенка (тому що знову цей клятий психологічний галицький дискомфорт). Він повинен перемогти Бойка. І врятувати Україну, як колись Кучма порятував її від Симоненка. Ось тоді патріотична Галичина зможе нарешті, відкинувши непотрібні ритуали, ринути в обійми центральної влади. Не вперше.
Щоб місцеві поети змогли врешті присвятити свої дитячі вірші дійсно платоспроможним замовникам. Щоб творча інтелігенція і завсідники мітингів не ховалися по кутках, перемовляючись зі «слугами». І головне – щоб справжня еліта повернула собі свої місця, тимчасово зайняті випадковими людьми із зеленої команди.
А прості люди у нас розумні. Вони, як завжди, зрозуміють, що Україна в небезпеці і не час розводити чвари…