Чулисти? Земфіра обматюкала прапор України на концерті! Всі в глибокому шоці, не чекали такого підступу, це ще один удар по… а по чому, до речі? По «скрєпах» і братстві? По нашій любові до Земфіри? Зрештою, може конкретно Ви і не в шоці, а навпаки, давно казали, що Земфіра - то ватніца, вони всі там такі, і оцей випадок тільки підтверджує Вашу Святу правоту?
Носії обидвох вищенаведених реакцій - однаковісінькі. Знаєте чому? Бо їм не байдуже. Давайте зупинемось на цьому детальніше і розглянемо дві смішні події:
Липень 2015 року. Земфіра на концерті в Грузії піднімає жовто-блакитний прапор. Всі сцяють кип'ятком. Перемога! Є ще в Мордорі Справжні Люде! В фейсбука - веселкова діарея на тиждень.
Березень 2016 року. Земфіра на концерті в Литві просить прибрати жовто-блакитний прапор. У всіх палають пукани. Зрада! Який удар, боже-боже! Вентилятори не встигають опрацювати продукований соцмережами об'єм продукту.
Здавалось би, ось є якась дія, а ось - адекватна реакція на неї. Різні дії отримали різну реакцію суспільства. Але це якщо дивитись поверхнево. Якщо ж копнути трохи глибше, побачимо, що суть реакції одна і та ж: це цікавість до слів і вчинків Земфіри. Земфіра щось зробила - ми відреагували. А чому вчинок Земфіри нам не байдужий? А я зара скажу: це тому, що у нас сидить латентна форма руского міра.
Нам важко це осягнути у повному обсязі, але Земфіра - співачка. Окей, давайте уникнемо слова «співачка», бо, судячи з руслани-вакарчука-табачника-повалій-ротару яко депутата, у багатьох стоїть на це слово якийсь бар’єр, вмикається сліпота і пієтет. Тому давайте тако: Земфіра співає пісні, грає на гітарі, виступає на естраді. Вона естрадна артистка. Пише римовані куплети, які потім накладає на музику. Поетка-піснярка. І це нормально, навіть класно - кожен би хотів вміти писати пісні, співати їх і акомпонувати собі на гітарі. Я не жартую. Бути поетом - круто і романтично.
Але це в Росії поет - щось більше, ніж поет. Не у нас, а в контексті традиції Руского міра. У них там поколіннями поети вправлялись в «іносказательності», в умінні писати між рядків так, щоб весь руский мір розумів, що дитячий віршик - це насправді нищівна сатира на якогось Брєжнєва, і знущально хихотіли по кухнях, тихенько переказуючи один одному щоб ніхто не почув. Бо за таке могли прибити. Може і не прибити, але все одно страшно, малолішо. Ну і майстерність не проп’єш.
У нас поети - це, ну, як це не дивно - поети. Не більше, але й не менше. Майстерно римують слова. І навіть, якщо вдаються до політики, то не камуфлюють смисли, а так прямо кажуть: «Убий підараса».
Іншими словами, чекати від поета, актора, співака, конферансьє, спортсмена чи від будь-якої іншої відомої голови з телевізора якоїсь політичної позиції (якщо це, звісно, не ті кілька виконавців, яких зобов’язує формат), або, принаймні, цікавитись тою позицією - це цілком російська традиція. І кожен, кому не байдуже, є носієм Руского Міра, латентною п’ятою колоною Кремля, культурною бомбою сповільненої дії, яка при правильному підході рано чи пізно повстане на захист русскомірських цінностей, і навіть знати про це не буде.
Невміння українців виборсатись із системи ціннісних координат Росії - ось про що нам говорять ті два випадки із Земфірою і прапором. Сам факт нашої реакції - це діагноз. «Відома нам російська співачка щось десь зробила - ану всі хутко цікавтесь!», - кажуть нам з усіх сторін, підживлюючи блакитний вогник. Може давайте, нарешті, перестанемо, а?