Представники та представниці львівської ЛГБТ-спільноти вважають Львів не найгіршим місцем для життя в Україні. Однак погоджуються, що, як і в решті країни, тут є проблеми із дискримінацією.
Нещодавня легалізація одностатевих шлюбів у всіх штатах США та вперше повна підтримка цього питання на референдумі в Ірландії – події, які назвали знаковими для історії. Україна ж і надалі залишається гомофобною країною – як в побуті, так і щодо відсутності антидискримінаційного законодавства. Яскравий приклад цьому – акція на підтримку ЛГТБ, так званий «Марш рівності», яка 6 червня у Києві не обійшлася без нападів праворадикалів на її учасників.
У цьому контексті Львів не надто відрізняється надмірною толерантністю до гомосексуалів, бісексуалів, лесбійок та трансгендерів. На початку 2000-х років у місті були спроби створити створити організований ЛГБТ-рух. Утім, великого успіху ці починання не мали. Люди, що пам'ятають розвиток ЛГБТ-питань у Львові з самого початку, кажуть: щоразу, як вони намагались згуртовано заявити про себе, знаходилась протидія – чи то у вигляді бритоголових молодиків, чи то радикально налаштованих релігійних організацій.
Однак на побутовому рівні, вважають вони, найголовніше – це позбавитись внутрішньої гомофобії – не вважати себе гіршими за інших, та не соромитись.
У розмові із ZAXID.NET представники та представниці ЛГБТ-спільноти Львова розповіли власні історії, про буденне життя, та чому, на їх думку, у Львові зарано проводити гей-паради.
Страх – від непоінформованості
Львів'янка Оксана не називає свого прізвища, хоч і своєї гомосексуальності не соромиться. Однак каже, що не хоче спричинити аутінг [оприлюднення інформації про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність людини без її згоди на це] для своїх знайомих, які ще не настільки відкриті.
Вона була однією із активісток заснування ЛГБТ-руху у Львові на початку 2000-х років.
«До певного часу я щиро вірила, що я у Львові одна така, - сміється Оксана. - Ну, якщо не на Львів, то на район точно».
Вона згадує, що 15 років тому до кістяка ЛГБТ-руху у Львові входило близько 15-ти людей.
«На початках досить часто робили вечірки, потім у Львові періодично з'являлись клуби – переважно це були люди з Києва. Однак ці клуби закінчували своє існування досить швидко – бо, як виявилось, у Львові це не є дуже рентабельно. Через ці вечірки люди часто знайомились - якщо ти бачив цю людину потім на вулиці, то часто підходив і просто знайомився з нею», - розповідає Оксана.
Зараз, на думку Оксани, відсоток гомофобних настроїв у Львові вищий, ніж був раніше. Певне загострення, на її думку, відбулося близько п'яти років тому - коли у місті активізувалась так звана «секта Догнала» [самопроголошена релігійна організація], представники якої у вуличних акціях називали гомосексуальність гріхом.
Однак агресивнісь щодо ЛГБТ зустрічалась не лише з боку релігійних організацій. З таких випадків Оксана пригадує акцію в центрі міста (скільки точно років тому це відбулося, вона уточнити не може) на 17 травня [День боротьби проти гомофобії] – тоді на учасників акції невідомі молодики кидали яйцями та майонезом.
Інший випадок відбувся у 2009 році, під час Форуму видавців у Львові, на презентації збірки ЛГБТ-поезії «120 днів Содому», коли чоловік намагався кинути перець в очі людям, присутнім на події.
На думку Оксани, згадані події показують, що, кожен раз, коли ЛГБТ-спільнота проводить акції різного напрямку і характеру – знаходяться ті, хто починає протидіяти цьому.
«Таким чином у спільноти віднімають право не тільки на мирні акції, прайди, зібрання, але і, в принципі, право взаємодіяти один з одним і з суспільством в цілому. Звичайно, не всі ЛГБТ беруть участь в акціях, але для спільноти вкрай важливо знайти для себе безпечний простір, важливо не закриватися, не відчувати себе ненормальним. Щоб побудувати такий простір зокрема у Львові представникам ЛГБТ не завадило б трохи ініціативності й ентузіазму», - каже вона.
Адже, за словами дівчини, акції за участі ЛГБТ можуть бути найрізноманітніших напрямків: культурні, освітні, мотивуючі, розважальні і.т.д.
«Не варто сприймати «ЛГБТ-акцію» як виключно гей-прайд за прикладом того, як такі прайди відбуваються в Європі, Америці, Швеції, Канаді, Австралії. Для Львова – це рано. Замість цього представники ЛГБТ повинні мати право на вільний простір. Простір, який є досить відкритим і доступним, щоб усі, хто хоче дізнатися більше, самоосвідчитися або просто відвідати одну з лекцій, дискусій – зміг би це зробити», - каже вона.
«Головне – прийняти себе»
Львівська діджейка та фотографиня Олена Шаповалова свою гомосексуальність усвідомила десь в 20-річному віці, і відтоді не хотіла це приховувати.
«Батьки, спочатку, звісно переживали. Тато навіть запитав, чи хтось у цьому винен, адже раніше я така не була. Він хотів йти до моєї тодішньої дівчини, щось з'ясовувати, але я його відрадила. Мама навіть плакала, потім довго не звикала, але врешті таки звикла», - розповідає Олена. Серед друзів чи на роботі у неї ніколи не було проблем через гомосексуальність, вони завжди ставились до цього з розумінням.
«Мені здається, що сприйняття мене навколишніми залежить від того, як я сама себе сприймаю. Так, я знаю, що я інша, але це не означає, що я краща, чи гірша, ніж інші», - каже Олена.
На початку 2000-х у Львові Олена була однією з тих, хто першою намагалась засновувати ЛГБТ-рух. Дівчина навіть написала оголошення у газету «Ваш магазин», аби знайти однодумиць. «Дівчина познайомиться з дівчиною для серйозних стосунків», - йшлося в оголошенні.
В перші роки усвідомлення себе Олена була досить активною, їздила до Києва на прайди.
«А потім мені це все набридло [сміється]. В певний момент з'явилося відчуття буденності, що ці заходи – одні й ті ж самі», - каже дівчина.
Зі своєю коханою Анею Олена разом вже рік. Запитую Ані, коли в неї відбувся камін-аут, а Олена відразу ж зауважує, сміючись: «Я в цьому винна. Вона мені довго доводила, що їй хлопці подобаються, а я її все ж переконала, що навпаки». Батьки дівчат знайомі між собою, однак, за словами Олени, прямо про свої стосунки вони їм не говорили.
«Моїй мамі Лєнка подобається. Крім того, вони ж бачать, що ми не просто подружки», - каже Аня.
Аня підтримує Олену в тому, що ставлення ЛГБТ залежить від того, як людина себе репрезентує.
«Якщо ти будеш стидатись, ховатись, люди відразу ж це відчуватимуть. Всі мої друзі кажуть «клас, яка в тебе Лєнка крута», - каже вона.
«Сама я від себе ніколи не очікувала, що буду в таких стосунках. Дуже довго Олені доводила, що мені все ж подобаються хлопці. Зрештою, я навіть зараз не можу сказати, що мені подобаються дівчата - мені Лєна подобається», - розповідає Аня.
На запитання, чи дівчата цікавились питанням офіційного шлюбу, вони відповідають наступним чином:
«Ми скоро будемо робити ремонт в квартирі - ось наше майбутнє», - сміється Аня. Однак цим питанням вони все ж цікавляться.
Лєна і Аня. Фото: Олена Шаповалова
«Я читала, що, якщо ти береш одностатевий шлюб в іншій країні - де це дозволено, цей шлюб також визнається і в Україні», - каже Аня [насправді, такі шлюби в Україні не мають законної сили].
Дівчата також погоджуються, що заходи на кшталт прайдів проводити потрібно.
«Я знаю, що багато дівчат зі Львова їздять на прайд до Києва. Водночас, як таке провести у Львові? От, наприклад, як це сприйме Садовий? Та, навіть якщо він це і дозволить, то що цим всім радикалам Садовий?», - каже Олена.
Організувати ЛГБТ-спільноту досить складно
«Представники та представниці ЛГБТ – це різні люди, з різним бекграундом, різним рівнем доходів, уподобаннями. Тому те, що людина - гей, не означає, що вона тобі подобатиметься апріорі», - каже Олександр Завертаний. Хлопець навчається у Львівській політехніці, на економічному факультеті.
Те, що він є гомосексуалом, хлопець зрозумів років у 13-14, однак до 16-17-річного віку у нього тривало неприйняття себе.
«Я намагався «виправитись», але потім зрозумів, що «я - це я», проховувати це не має сенсу, і жити за чужими законами я також не збираюсь», - каже Завертаний.
Перші камін-аути у нього почалися десь з 10-го класу - серед найближчих друзів. Пізніше - в університеті, на другому курсі.
Олександр Завертаний. Фото: Мирослав Пархомик/ZAXID.NET
«При цьому в мене вийшов такий собі масовий камін-аут, бо про мою гомосексуальність одночасно дізнались всі одногрупники [сміється]», - каже Завертаний.
Минулого року хлопець відкрився батьками – вони були вражені, однак все ж погодились, що особисте щастя сина для них важливіше. І не має значення, гетеросексуал він, чи гей. Хоча, за словами Олександра, батьки, які родом із маленького містечка, все ж переймаються через думку оточення.
«У Львові у мене з цим особливих проблем немає. Студентська група, де я навчаюсь, досить ліберальна – про свою гомосексуальність я можу говорити відкрито. Хоча, коли я кажу, до прикладу, що пішов на побачення зі своїм хлопцем - вони можуть поморщитись зі словами - мовляв - не треба деталей. Хоча певний рівень гомофобії є, але він не критичний - агресії я не відчуваю», - каже Сашко.
Хлопець вважає, що своїм прикладом підвищує рівень толерантності до ЛГБТ своїх одногрупників.
«В Україні ж про проблеми, пов'язані з ЛГБТ, не говорять в принципі. Тобто люди не знають хоча б того, що в кожному суспільстві є мінімум 5% геїв. Я намагаюсь певною мірою «просвітлювати» своє оточення», - каже Завертаний.
Павло Цимбалюк, який теж є студентом економічного факультету Львівської політехніки свою гомосексуальність зрозумів ще в глибокому дитинстві без, як він каже, «традиційних самокопань», які супроводжують процеси самоусвідомлення у більшості гомосексуалів.
Хлопець каже, що зараз, після камін-ауту, в нього хороші стосунки з батьками та одногрупниками, однак гомофобія, на його думку, все ж існує. Передовсім - внутрішня.
«На запитання «Як ти провів вихідні?», я не можу відповісти, що провів їх зі своїм хлопцем. Або ж, коли приходжу з ним на вечірку, скажімо, до святкування Нового року, то мушу брехати, що це мій брат чи друг. При тому, що більшість моїх одногрупників знає про мою гомосексуальність, говорити відверто про стосунки зі своїм хлопцем я не можу. Ця інформація їх переважно гнітить», - каже Павло.
Павло Цимбалюк. Фото: Мирослав Пархомик/ZAXID.NET
Обоє хлопців вважають, що Львів у ставленні до ЛГБТ-спільнот не надто відрізняється від решти України. Утім, Павло визнає, що релігійність міста тут має значення.
«Великою мірою, чому моєї гомосексуальності соромляться мої батьки - це що скажуть релігійні сусіди, знайомі - це ж так неправильно, не по-християнськи. До того ж, у Львові гомофобію часто пропагують досить релігійні люди», - каже Павло.
Олександр додає, що у Львові є кілька благодійних фондів та організацій, що опікуються проблемами ЛГБТ, однак вони не мають великого впливу.
«Натомість, у Києві ці фонди і організації потужніші - вони готові надати юридичну допомогу, якщо преставники ЛГБТ звернуться до них. Але для цього потрібно не боятися. А, якщо тебе побили, і процес запускається і доходить до суду, доводиться себе відкривати. А це підходить не всім - багато людей живуть, не розголошуючи свою гомосексуальність», - каже Олександр.
Фото: Мирослав Пархомик/ZAXID.NET
Жоден з хлопців особисто не стикався із застосуванням фізичного насильства проти себе, хоча погрози були.
«Траплялося, що мені писали представники із гомофобних організацій на кшталт «Модний вирок». Вони контактують із хлопцями і буцімто кличуть їх погуляти, а насправді - аби побити. Я не бачу сенсу, навіщо це робити. Роблять це переважно підлітки - років 16-17-ти», - каже Павло.
Для Павла індикатор того, що у Львові зникнуть проблеми з гомофобією досить чіткий - коли він особисто перестане соромитись і брехати знайомим, що провів вихідні із братом.
«Треба і вирішення проблем на державному рівні - нам просто необхідні антидискримінаційні закони», - каже він.