Я був за кермом на трасі, коли мені зателефонувала кореспондентка відомого видання та запитала, а що я думаю щодо ялинки. Я не думав нічого, окрім того, що вона досить непогано маскує, якщо нарубати гілки та покласти, а якщо росте прямо – то погано маскує, а ще, зазвичай, там, де ростуть ялинки, піщаний грунт, і це добре й погано одночасно – його легше рити для окопу, але він легше й обвалюється. Усе це я їй радісно й повідомив.
Виявилося, що мова не про те. Що десь є якийсь срач щодо новорічної ялинки у Києвї, йде битва щодо питання ставити її чи ні. Це мене занепокоїло дуже. По-перше, я почав похапцем згадувати, а яке ж тепер число та який місяць, якщо щось там про новорічні ялинки на хайпі. Може, я закрутився та пропустив щось та вже не встигаю купувати новорічні подарунки дітям? Виявилося, ні. Все ок, зараз не кінець грудня, а початок листопада, час я відчуваю правильно. Потім я почав думати – як це, битва навколо «ставити чи ні ялинку»? Я розумію, битва навколо Херсона, а про ялинку – не розумію. Чи не втратив я частину розуму на війні? Ні, не втратив, вирішив я. І третє – яка, до дупи, проблема з простою новорічною ялинкою, на тлі усього, що несеться просто зараз? Які петиції та контрпетиції, які аргументи та контраргументи?
Та я відповів чесно, як думав: звісно, ялинка потрібна. Бо це ж у тилу. От на передку була б не потрібна така величезна та блискуча, бо вона б конкретно демаскувала. А у Києві чи ще десь у Дніпрі, чи хз – як без ялинки? Вона ж для дітей. Для радощів. Для Нового Року. Хіба діти мало потерпають вже рік, щоб ще й цього не було?
Я сказав: ми тут на фронті сидимо у холоді й багні та робимо криваву та брудну роботу саме для того, щоб хоч десь в Україні були новорічні ялинки та хоч щось, що нагадувало б про життя. Бо неможливо, щоб така сама засада, як на передку, була по усій країні. Ми вбиваємо та гинемо тут, щоб десь у тилу було життя, нормальне, звичне, зрозуміле.
Вона відповіла мені: дивна річ, але усі, хто воює, кого я опитала, відповідають так само, як ви. А усі, кого я опитала з тих, хто в тилу, кажуть що ніякої ялинки.
Я відповів: бо ми про різне живемо тепер вже, та ці полюси розходяться усе більше та ніколи не зійдуться, навіть після перемоги. Тилових турбує розпил бюджетів, маніпуляції місцевого самоврядування, махінації мерій та усіляка така от повна параша. А нас турбує, якщо ми вже стоїмо обличчям до ворога та вимушені вбивати, вбивати, вбивати, щоб хоча б в нас за спинами було життя наших дітей, щоб була хоч якась радість, дитячий сміх та щасливі, хоча б на хвилину, оченята. І якщо це буде десь там у містах, то на нулі людям тоді буде глибоко насрати на питання, скільки вкрали на цій ялинці чиновники чи скільки кіловат вона жере. Бо, ще раз повторю – ми тепер про різне.
А зі внутрішнім ворогом ми розбиратимемося потім, коли ви***димо з України ворога зовнішнього. А людське життя має бути в українців не колись там після перемоги, а просто зараз, хоча б там, де це можливо. Отака моя думка проста.