Як відомо, вимогливість є однією з головних рис українського національного характеру. Не просто так народна мудрість гласить: ще такий ся не вродив, аби нам догодив. Борщ має бути з м’ясом, хлоп з вусами, а хлопці – як не козаки, то хоча б опришки.
Сучасним солдатам не просто відповідати таким високим стандартам. Серед них, з точки зору особливо войовничих тилових «експертів», трапляються недостатньо патріотичні, не такі вже й хоробрі, русифікуються за лічені тижні, мають низький культурний чи інтелектуальний рівень тощо. Словом, у «представників громадськості» претензій вистачає. Звісно, більшість воїнів не п’ють, не курять, не матюкаються, не бояться ворога і прагнуть без зарплати та соціальних гарантій берегти наше право на новорічні салюти ціною власного життя і здоров’я. Справжні козаки!
Проблемою є те, що «громадськість» не може одразу визначити, де козак, а де антисоціальний елемент. Згадати хоча б інцидент з обгоном кортежу полку «Айдар» на Бориспільській трасі. Ніби і герої, а половина «громадськості» обурена, інша половина – «з розумінням поставилася» до того, що лицарі виявилися недостатньо стриманими й галантними. От якби всередині XVII ст. козаки (справжні далі нікуди) везли тіло загиблого, наприклад, під Збаражем, побратима, і їх обігнали прості посполиті? Бо ж поспішають, та й правила дорожнього руху XVII ст. не забороняють гречкосіям обганяти козаків, які супроводжують загиблого побратима в останню путь. Справжні козаки може б і сказали стиха: що ж ви робите, брати і сестри українці? Але в агресивну словесну перепалку навряд чи вступали б. Перетягнули б нагайками по плечах задля науки, та й кінець історії.
Інша проблема – русифікація на фронті, про яку не перестають говорити диванні борці за волю України. Знову ж таки, козаки говорили правильно і красиво, чужими словами не користувалися, і лише дивом в українську мову того часу просочилися такі запозичення, як козак, чумак, товариш, отаман, осавул, джура, кіш, кочувати, бунчук, шаровари, штани, очкур, калита, кисет, тютюн, люлька, башлик, тарань, чабак, шатро і так далі. Але це нюанси, дрібниці порівняно із тим масштабом асиміляції, яку криє в собі новітня військова і АТОшна термінологія.
Всім відомо, що козаки ніколи нічого не «віджимали» у ворога. Лише здобич. Благородна лицарська здобич. Бо ж не брали до коша будь-кого. Особливо цуралися козаки тих підозрілих типів із Великої України, які мали проблеми із законом. Тому й були поширені на Січі писарі, які вміли виготовляти необхідні довідки й пакети документів. А от якщо із довідками не склалося, а в реєстрові козаки не брали, бо судимість, та й окладів на всіх не вистачить, можна було вирішити питання за найдовшою схемою: правильно перехреститись і вибрати курінь. Приймали, як свідчить історична наука, навіть іноземців та колишніх бусурман.
Особливо дражливе питання – контакти з ворогом і різними ненадійними елементами. Мова не про класичних зрадників, яких ніде й ніколи не бракувало, а про тих «несвідомих», які не виявляють необхідної «нещадності до ворогів райху». Так, справжнім козакам дорікнути в цьому важко. Хіба що Петрові Дорошенку за союз із «бусурманами» чи Богдану Хмельницькому, платою за допомогу якому від кримчаків став живий (головним чином православний) товар. Іншим дорікнути ще важче, бо вони не такі відомі.
Звісно, ніколи справжні козаки не порушували питання платні, не слали польському королеві вимоги збільшити реєстр, не вимагали для себе особливого статусу і привілеїв. А коли повертався козак додому, то того ж дня знімав із себе всю свою одіж козацьку, замість шапки надягав солом’яний бриль і не дратував офісних гречкосіїв русизмами, татаризмами та камуфляжем серед міста.
Якщо серйозно, то суспільні очікування від солдатів і добровольців є дещо завищеними. Десь так само, як і сучасні уявлення про козаків є дещо спрощеними та ідеалізованими. Бо коли порівняти (без націоналістичного пафосу й лицемірного оспівування) колишнє Військо Запорозьке і реєстровців із сучасними «Азовом», ДУКом, «Айдаром» чи, наприклад, із 80-ю аеромобільною, можна констатувати факт відродження козацтва. В його нормальному, а не фольклорно-танцювальному вигляді. У стані боротьби на прикордонні.
Проте разом із відродженим козацтвом наше суспільство отримує весь комплект супутніх викликів. По-перше, формується нова соціальна група, в якої будуть відповідні (складне питання – наскільки обґрунтовані) вимоги до решти суспільства. Але це дрібниці порівняно зі справжнім соціальним розшаруванням на козаків та гречкосіїв. Та й брати ясир як плату за союзницьку допомогу в наш час теж ніхто, мабуть, не буде. По-друге, щораз актуальнішим стає питання дисципліни, субординації і керівництва у лавах добровольчих формувань. Але командирам нема на що нарікати – січовики не раз видавали «ляхам» отаманів-невдах в обмін на помилування, а декого вбивали самі. Та й взагалі, козаки могли «випадково не прокинутися» в поході, якщо зловживали алкоголем. Все-таки суспільство пішло вперед, гуманізацію стосунків видно неозброєним оком.
«Великий історик сучасності» Володимир Путін таки зумів повернути історію на другий віраж. Мабуть, він хотів реконструювати час підкорення імперією Північного Причорномор’я, та вийшов «перебор». Наразі маємо те що маємо – відродження Дикого Поля. Але сподіваємося на невідворотну Смуту й успішний похід польсько-литовсько-білорусько-українського експедиційного корпусу на Москву. Там навіть прем’єр зараз із правильним ім’ям – (лже)Дмитрій.
У наш час, однак, потрібно не допустити повторення двох традиційних українських помилок, продиктованих взаємною недовірою і страхом. Взаємна недовіра між владою і вояками може закінчитися або «Чорною радою», або перетворенням козаків на казаків (поліцаїв). І лише правдива й нешаблонна інформація може цю недовіру подолати.
Не йде мова про «не сотвори собі кумира». Просто нинішні герої – люди, а не напівбоги з грецьких міфів. Те, що вони не наділені безсмертям, суперсилою та іншими «героїчними» прикметами, не робить їх меншими героями. Натомість завищені очікування неминуче призводять до подальшого розчарування. Бо поки так звані проукраїнські медіа бадьоро верстають новини в стилі «принцеси не какають», все більше людей перемикають на «112» та інші мутні ресурси, бо втомилися від монотонного ля-мажор полковника Лисенка.