«У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов'язків президента СРСР і переходом відповідно до статті 1277 Конституції СРСР повноважень президента Союзу РСР до віце-президента СРСР Янаєва Геннадія Івановича…» – ця заява, яка зі самого ранку 19 серпня 1991 року лунала з «брехунця» на стіні в кімнаті київського гуртожитку, спершу видалася нам якимось недолугим жартом. У Радянському Союзі вже п’ять років як відновлено КВН, виникало безліч інших гумористичних шоу, інколи вони виходили в ефір з доволі панківськими провокаціями. Може, думали, і це черговий пранк (хоча тоді ще такого слова ми не знали)? Але той моторошний, майже загробний голос диктора, який читав заяву, схиляв до думки, що це таки не жарт.
Найбільше перелякалися польські студенти. Перед тим ми з друзями понад тиждень супроводжували Східною й Центральною Україною групу польських гостей-українофілів, котрі конче прагнули побачити українські степи і луги, оспівану в польських же піснях «зелену Україну», де колись гарцювали на конях славні козаки, а потім анархісти батька Махна. Щойно 18 серпня ввечері ми добралися до Києва, поселилися в гуртожитку і смертельно втомлені лягли спати.
«Ну все, до Польщі ми вже не потрапимо, кордони, певно, перекриті», – зробив гіркий висновок один з гостей. Його слова лунали логічно, бо якщо вже це державний переворот, якщо вже до влади прийшла хунта, то перше, що вона мала б зробити, – закрити всі кордони. Передовсім з Польщею, де президентом вже був Лех Валенса, уряд сформований «Солідарністю». Варшава заявила про твердий намір інтегруватися в Європу, стати членом НАТО.
Утім, на наше здивування, ці переживання виявилися марними: вже наступного дня поляки змогли безперешкодно перейти кордон і потрапити до демократичної Республіки Польща. Ми ж залишилися в СРСР, який доживав останні дні, хоча мало хто це передбачав. Радянський телевізор демонстрував нам програму «Время», причому зроблену в такому стилі, від якого ми вже кілька років як відвикли. Неначе повернулася «стара добра» епоха Леоніда Ілліча Брежнєва.
«Починаємо випуск зі засідання Кабінету міністрів СССР. 19 серпня він розглянув невідкладні завдання, які витікають зі заяви радянського керівництва і рішення Державного комітету з надзвичайного стану. Кабінет міністрів підтримав ці рішення, спрямовані на подолання глибокої політичної та економічної кризи, яка охопила країну і загрожує самому існуванню радянської держави, на відновлення законності й правопорядку, забезпечення нормального функціонування народного господарства як важливої умови життєдіяльності суспільства та стабілізації ситуації», – з кам’яним виразом обличчя читав з листочка диктор Леонід Елін.
Невже Перебудові, Гласності, Новому мисленню прийшов кінець? Зокрема, й кооперативному руху, який вперше з часів НЕПу дозволив легально заробляти непогані гроші підприємливим людям. Я сам ще студентом подався в «кооперативники» і заробляв досить непогано завдяки володінню кінофотосправою. Та що там «непогано», просто неймовірні, як для студента, суми – понад 500 рублів на місяць. Вчився я на інженера мікроелектронної техніки, щоб, захистивши диплом, отримувати класичну для ІТР зарплатню – 120 грн. «Куй залізо, допоки Горбачов!» – так ми тоді жартували. Хоча побоювалися, що «прийдуть комуністи» і позбавлять нас всіх «нетрудових» (насправді ж дуже трудових) доходів.
Невже «комуністи прийшли» в особі ГКЧП (ДКНС Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР)? Прийшли, але не до кінця. У Москві президент Росії Борис Єльцин збирає сили спротиву, проголошує антигекачепістські заяви. Для подолання спротиву захисників російського «Білого дому» тодішній міністр оборони СРСР Дмитро Язов вивів на вулиці Москви війська, разом з танками. Але військовики не поспішають атакувати людей, багато хто відкрито відмовляється виконувати злочинні накази. В Україні тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук проголошує хитру промову, з якої не зрозумієш, чи він «за більшовиків, чи за комуністів». А де ж сам Горбачов? Кажуть, десь на дачі у Форосі, заблокований військовиками, вірними хунті.
І ось нарешті знаменита пресконференція гекачепістів у приміщенні МЗС СРСР. На якій ми наочно бачимо, «хто є ху», як потім висловиться перший і останній президент СРСР. За столом: віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв, голова КДБ Володимир Крючков, прем'єр-міністр Валентин Павлов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, міністр оборони Дмитро Язов, перший заступник голови Ради оборони Олег Бакланов. Перший погляд на їхні перелякані обличчя, на руки Янаєва, які тряслися, позбавляв будь-яких сумнівів щодо долі цього проєкту. А разом з ним і долі Радянського Союзу (старого чи оновленого) загалом.
Історики, опрацьовуючи події 30-річної давнини часто задаються питанням: а чи вижив би Радянський Союз, якби не ГКЧП? Ні? А якщо б оновився? Моє покоління ще добре пам’ятає спроби Михайла Горбачова оновити СРСР. Під цей його проєкт навіть був проведений референдум у березні 1991 року. Перед радянськими громадянами було поставлено запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». 76,4% громадян, які взяли участь в референдумі, відповіли «так», 21,7% – «ні».
Було створено новий союзний договір, який планувалося підписати 20 серпня в Георгієвському залі Кремля. Але ГКЧП зірвав цю процедуру, його організаторам не подобалося, що новий проєкт передбачав передання більших повноважень республікам, розширення демократії загалом.
Хоча існує конспірологічна теорія, мовляв, це сам Горбачов і влаштував путч, щоби врятувати союз, який неминуче розсипався. Нібито ідея полягала в тому, щоб виставити гекачепістів «злими копами», яких подолає «добрий коп» Горбачов, і тоді «врятована батьківщина» погодиться на його проєкт оновленого союзу. Але щось пішло не так.
Однак ця теорія і досі не знайшла свого підтвердження. Навіть якщо припустити, що Горбачову таки вдалося б таким хитрим способом домогтися підписання союзного договору. То чи була б нова держава життєздатною? Більшість експертів відповідає на це запитання негативно. Радянське керівництво втратило шанс, прогаяло вікно можливостей. Криза (і політична, і економічна) стала надто глибокою, щоб можна було її подолати новим договором.
Відтак розпочався «парад суверенітетів». Республіки отримали волю і кожна почала на свій кшталт формувати державний лад. Зокрема, і Росія з президентом Єльциним. «Тюрма народів» зробила спробу стати демократичною країною. З п’єдесталу полетів Фелікс Дзержинський як символ репресивного режиму. Було навіть на деякий час відкрито архіви КДБ, про що нинішнє російське керівництво й досі жалкує. Російське керівництво почало навіть перепрошувати за злочини СРСР, наприклад, за катинські розстріли чи збиття південнокорейського пасажирського авіалайнера 1983 року. Москва налагодила добрі відносини зі Заходом. Російська преса стала ледь не найдемократичнішою у світі. В країні формувався потужний клас підприємців. Але водночас набирала обертів корупція, яка врешті-решт і поставила хрест на всіх досягненнях в інших царинах.
Мине відтоді менше десяти років, як Росію наздожене ГКЧП2.0. Значно хитріший і підступніший, але не менш кровожерливий. Утім це вже зовсім інша історія.