Почнімо з того, що я просто вражений талантом Путіна перетворювати все, чого він торкається, на руїну. Не на лайно – з лайна хоча б добриво можна зробити – а саме на руїну, яку простіше знести і збудувати все наново. Проілюструю на прикладі України, яку – в цьому ніхто не має жодних сумнівів – Путін від початку хотів зберегти як одну з основних частин «русского міра».
Отже, що ми маємо на момент приходу Путіна до влади? Корумпована, злиденна Україна, близько половини населення якої спілкується російською, а ще більше – мають симпатії до Росії як центру колишньої імперії.
Здавалося б, що мав робити російський імперіаліст? Ну, наприклад таке.
Перше: не вживати самому і не дозволяти вживати своєму оточенню жодних образ або навіть натяків на образу українців або сумнівів в необхідності української державності та територіальної цілісності. Навпаки, дозволив би відкрити в Росії кілька частково українських шкіл, які б повністю перебували під контролем російської держави. А в той же час в Україні тихцем ставив під контроль російської держави всі російськомовні школи: тим більше, що гроші для проведення там ремонтів, доплат вчителям і взагалі – перетворення їх на елітарніші порівняно з українськомовними – Росія мала.
Друге: в кінематографі та літературі просувати образ успішних українців, зовсім не схожих на селюків з анекдотів, які роблять кар’єру в Москві. У фільмах мала б часом лунати чиста українська мова: мовляв – нема нічого страшного, щоб бути українцем і йти до нових обріїв в імперській столиці. Жорстоко карати будь-яку дискримінацію українців у ВНЗ чи на роботі в Росії. Мовляв – приїздіть, працюйте, тут вам завжди раді.
Третє: культивування образу Бандери. Так, Бандери. Мовляв – не зрозуміли ми його, хороший був хлопець, правильно боровся проти покатоличення християн східного обряду, правильно хотів незалежної України, правильно не допускав жодних «демократичних» штучок у своєму таборі. Зрештою, придворні пропагандисти за потреби розписали б, чому і як Бандера був хорошим, та й в принципі навіть не дуже антиросійським. А де антиросійським – то це непорозуміння, буває, давайте потиснемо руки. Зрештою, частина російських радикальних націоналістів і зараз не має нічого проти Бандери та його руху.
Ну і далі в тому ж дусі. Четверте, п’яте, шосте. Мета – повністю інтегрувати Україну в «русскій мір», хай навіть у ньому поряд із російською часом звучатиме й українська мова. Щастя ж не в тому: головне, що більшість талановитих українців сприйматиме Москву як метрополію, місто, де можна стати успішним, а російську культуру – як власну, практично рідну.
Що робить Путін? Він поводиться цілком протилежно і максимально незграбно.
Якщо подумати логічно, то за роки його правління було зроблено все, аби слабку, корумповану Україну поставити в такі умови, за яких вона хоч-не-хоч, а вимушена буде вдосконалюватися. При чому робити це паралельно з максимальним відторгненням всього російського. Так, мода на українську мову, культуру та навіть культ Бандери – все це реакція на незграбну політику «старшого брата». При чому реакція часто (як у випадку поверхневої декомунізації та згаданого вже культу Бандери) – надто совкова, прямолінійна і контрпродуктивна. Але, на наше щастя, ворог примудряється робити ще більші помилки, ніж ми.
Часом українсько-російське протистояння стає схожим на якусь гру у піддавки. Путін робить все, щоб Євромайдан, який засадничо не був спрямований проти Росії як такої, перетворився на цілком антиросійське явище. Потім склалася унікальна ситуація: більшість населення Сходу і Півдня активно чи пасивно не сприйняла Євромайдан, а отже, проросійські партії тут могли б взяти на хвилі антимайданівської мобілізації значно більше, ніж на попередніх виборах. Замість цього території з найбільш проросійськими настроями – Крим і Донбас – зусиллями Путіна фактично ізолюються від українських виборів. Більш за те: на Донбасі розпочинаються бойові дії, які перетворюють будь-яку проросійську активність в очах українських обивателів на запрошення до війни. А війни у своєму місті, зрозуміло, ніхто не хоче.
Імперська Москва завдяки політиці Путіна почала в успішних російськомовних мешканців Одеси чи Харкова асоціюватися не з престижними випускниками МГУ, а з брудним клоуном «Моторолою» і «віджимом» тяжко заробленого майна. Порівняйте, скажімо, з чим асоціюється Лондон у мешканців колишніх колоній Британської Імперії.
Крим – теж незрозуміло. Навіщо було його одразу ж долучати до Росії? Хто заважав зробити там (хоча б для перевірки реакції Заходу) маріонеткову невизнану державу типу Абхазії – і таким чином уникнути звинувачень в анексії? Але Путін і тут поводився як слон у крамниці порцелянового посуду – здається, він зробив усі помилки, які тільки можна. Схоже, що у класичному «вам їхати чи шашечки» він здійснив однозначний вибір на користь шашечок замість їзди: формальних імперських «понтів» замість, власне, імперії.
Це, як я вже казав, трошечки нівелюється неадекватністю поведінки України. Але чого ще чекати від корумпованої, але демократичної держави з посттоталітарним суспільством?
Словом, з Путіним нам пощастило. За роки його правління зроблено все, щоб відштовхнути від колишньої метрополії усі колишні імперські провінції (навіть Білорусь і Казахстан), а під саму Російську Федерацію закласти бомбу уповільненої дії у вигляді кримського «прецеденту волевиявлення». Щодо України – то для розвитку масової української москвофобії Путін зробив більше, ніж будь-який український діяч останнього століття, включно зі згаданим вже Бандерою.
Але для нас нині головне питання – як скористатися шансом? Як спрямувати здобутки часів Путіна на створення справді ефективної модерної України? Адже наступний правитель Росії може несподівано виявитися мудрим імперіалістом…