Українська влада регулярно заявляє про наміри рано чи пізно повернути Донбас. Але воліє не вдаватися у деталі. І не зовсім відверта зі суспільством. Якби сталося диво і «ДНР» та «ЛНР» сьогодні увійшли до складу України, це могло б спровокувати політичний землетрус загальнодержавного значення. Тож перед тим як повертати окуповані території, потрібно дати відверту відповідь на запитання: який Донбас насправді потрібний Україні?
Кузня «руского міра» в Україні
Після відновлення незалежності 1991 року політика української влади щодо подолання наслідків багаторічного перебування України в статусі колонії Москви була позбавлена системності та послідовності. Ментальність мешканців окремих територій і надалі була в полоні радянсько-російських міфів. Інформаційне поле Донбасу та Криму контролювалося російськими чи проросійськими медіа. Згідно з переписом населення 2001 року українцями назвали себе близько 50% населення цих регіонів.
Ще в 90-х роках було очевидно: Донбас належав до тих областей, де за певних умов і за зовнішньої підтримки можливі прояви сепаратистських настроїв та спроб відокремитися від України. Ситуація не була критичною, але українська влада не наважувалася змінити статус-кво та вдатися до українізаторських заходів щодо жителів Донбасу. Інтегрувати їх ментально в український інформаційний простір та істотно обмежити впливи з боку Росії. Безпорадністю і пасивністю Києва сповна скористався Кремль.
Жителів Донбасу готували до відокремлення від України задовго до російської агресії 2014 року. Поширювалася література про існування міфічного донбаського народу та особливу місію донбасівців. Прикладом такої ідеологічної диверсії стала книжка тодішнього керівника Української філії Інституту країн СНД Володимира Корнілова «Донецко-Криворожская республика: расстрелянная мечта». Напередодні 2014 року почастішали випадки організацій псевдонаукових конференцій проросійського спрямування.
У листопаді 2012 року в Донецьку відбувся форум «Донбас в євразійському проєкті», який ухвалив резолюцію про референдум щодо приєднання України до Митного союзу та «возз’єднання з Росією і Білоруссю». Саме на цій конференції пролунала теза про те, що «Донбас – органічна частина “руского міра”, епіцентр Новоросії – останнього оплоту і запоруки єднання України та Росії». А 4 листопада того ж року в Донецьку відбувся «Рускій марш», організований активістами організацій «Донецкая республика», «Славянское единство», учасники якого несли прототипи прапора сучасної ДНР.
У квітні 2013 року співавтор книги «Донбасс: Русь и Украина» Сергій Бунтовський заявив: «Донбас не втратив своєї самоідентифікації. Донбасу потрібний новий проєкт. Але ми не можемо реалізувати його в складі сучасної України».
Тож мешканці Донбасу тривалий час до фатальних подій 2014 року жили у відмінному від України інформаційному середовищі. Масова лояльність до «руского міра» кувалася роками за повної пасивності української влади.
«ДНР» і «ЛНР» – резервації печерної українофобії
У травні 2014-го Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» разом із Центром ім. Разумкова провели опитування громадян України щодо вибору зовнішньополітичного вектора розвитку. Результати дослідження чітко продемонстрували окремішність думки більшості мешканців Донбасу на тлі інших регіонів держави.
Уже тоді Донбас виділявся з-поміж усіх частин України абсолютною підтримкою інтеграції в Митний союз. З травня 2013 року до травня 2014 року підтримка членства України в Митному союзі разом з Росією зросла серед мешканців Луганської й Донецької областей з 62% до 68%. Водночас кількість прихильників інтеграції до ЄС становила мізерні 13%.
Ментальність жителів Донбасу теж різко контрастувала з більшістю регіонів країни. У травні 2013 року лише 27% жителів Донецької та Луганської областей відчували себе європейцями, тоді як 62% – ні. Через рік бажання дистанціюватися від європейської спільноти лише зросло. Збільшилася частка тих, хто категорично не вважає себе європейцем – з 33% у травні 2013 року до 55% у травні 2014 року.
Створення самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» відкрило шлях до тотального витіснення та ліквідації залишків української ідентичності в регіоні та спричинило масову міграцію значної частини проукраїнськи налаштованого населення. За офіційними даними, кількість внутрішньо переміщених осіб з окупованого Донбасу перевищує 1,4 млн осіб. Звісно, це не означає, що всі, хто не виїхав з «ДНР» і «ЛНР», є носіями російської ідентичності. Але не варто тішити себе ілюзіями, що на окупованому Донбасі є потужна українська «п’ята колона».
З 2014 року на частині територій Донецької та Луганської областей відбувається активний процес індоктринації населення, яке там залишилося. Українські медіа повністю зникли з інформаційного простору. Працюють лише російські і підконтрольні бойовикам ЗМІ. У жителів Донбасу немає доступу до альтернативної картини світу. А та, яка їм пропонується, – однобока і ворожа до України.
Демонізація України і всього, що з нею пов’язано, – основний напрям ідеологічної обробки тутешніх мас. Особливо активно російські бойовики і маріонеткові адміністрації працюють з молоддю. За підтримки Кремля молоде покоління виховується в руслі ненависті до України. Формування проросійської свідомості розпочинається з дитсадків, де дітям розповідають про «героїзм бойовиків». Школярі беруть участь у різноманітних організаціях, де їх накачують мілітаризмом і ненавистю до України.
Окупаційні маріонеткові адміністрації «ДНР/ЛНР» формують образ ворога з України, висміюють та принижують українську владу й армію, лякають економічним крахом та зубожінням. Сіють мову ненависті, поширюють фейки і маніпуляції.
Триває подальша міфологізація подій Другої світової війни в руслі примітивної совєтської пропаганди. У публічному просторі активно циркулюють теми фашизму, нацизму і їхніх «українських пособників». НАТО і США подаються як споконвічні вороги народу Донбасу, для яких головна мета існування – знищення героїчних жителів краю. «ДНР/ЛНР» перетворилися на оазу радянсько-російської міфології з елементами паралельної реальності. Критика дій окупаційної влади не практикується. А елементарна новина про запуск нової лінії на заводі, лави на шахті чи навіть таксофону подається як видатна перемога трудящих.
Особлива увага в оазах печерної українофобії, на які перетворилися окуповані території, приділяється питанням дружби й інтеграції з Росією. У «ДНР/ЛНР» святкують «День русского языка», «День России», проводять фестивалі російської культури, всіляко заохочують поїздки до РФ. Місцева пропаганда постійно говорить про отримання російського громадянства та його переваги, наголошує на стратегічному курсі інтеграції з Росією як єдиному векторі розвитку.
Який Донбас потрібний Україні
Припустимо, з огляду на різні обставини, окуповані території Донбасу повернулися до складу України. Повернулися разом з мешканцями, які населяють нинішні «ДНР» та «ЛНР». Разом з учасниками бойових дій проти української армії. І разом зі сотнями тисяч осіб, які вже мають російське громадянство. Тобто в межах України раптово опиниться велика кількість людей, які бажають її загибелі. Сумнівно, що українці радітимуть такому подарунку долі. То що ж з ним далі робити?
У серпні президент Зеленський дав пораду усім мешканцям Донбасу, які хочуть бути частиною Росії. «Якщо ти все життя перебував в Україні, але відчував, що це Росія, то заради своїх дітей та внуків вже їдь шукати собі місце в Росії», – закликав Зеленський. Також глава держави запевнив, що Донбас ніколи не буде російською територією і лише українська влада зможе навести лад на цих землях. Сказано ніби влучно і непогано. Але на ділі реалізувати таку позицію буде значно складніше.
Україні потрібен Донбас. Але передусім потрібно повернути окуповані території Донецької та Луганської областей. Інша справа з населенням, яке там проживає і масово зомбоване російською пропагандою та просякнуте ненавистю до всього українського. Чи потрібні такі люди Україні? Чи є в держави ресурси для їх утримання та соціального забезпечення? Чи маємо ми можливість очистити свідомість цих людей від українофобії, яка закладалася роками і десятиліттями? Інтегрувати їх в український простір та українську систему цінностей. Чи потрібні нашій країні носії «руского міра» та чужої ворожої ідентичності, які виконуватимуть роль «п’ятої колони» Москви? І що з ними робити, коли українська влада колись відновить контроль над «ДНР» і «ЛНР»? Постановка правильних питань значно збільшує ймовірність правильних відповідей.
Очевидно, доведеться працювати за кількома напрямами. З одного боку, дати можливість і, можливо, навіть виділити кошти для добровільного переселення до Росії усіх тих, хто ідентифікує себе росіянином чи хоче жити у складі «руского міра». Хочеш у Росію – будь ласка.
Щодо усіх, хто залишиться, можна застосувати досвід країн Балтії. Якщо особа не брала безпосередньої участі в бойових діях проти України та не скоювала інших антиукраїнських злочинів, вона може спокійно й далі жити на Донбасі, не боячись переслідування з боку карних органів. Можливо, слід було б утриматися від автоматичного надання усім жителям «ДНР/ЛНР» – жертвам або й активним співучасникам багаторічної російської пропаганди – повноцінних виборчих прав. Дозволяти голосувати на локальних виборах, але не на виборах президента і Верховної Ради. Також треба буде вирішити питання, кого й коли допускати до роботи в силових структурах.
Спочатку треба системно попрацювати над свідомістю мас, яка уражена величезною порцією ненависті до всього українського. Повернути Україну й українську ідентичність на Донбас. Викорінити дух сепаратизму і «п’ятої колони» Москви. Нічого не поробиш. Національна безпека – понад усе. Статус громадянина України ще потрібно заслужити. У цій ситуації ми не можемо дозволити собі розкіш ризикувати майбутнім країни.