- Результат показу цього фільму міг би бути прецедентом, коли хтось йде з влади в результаті журналістських викриттів. Але виявляється, що ця держава нефункціональна до такої міри, що будь-який чиновник або політик може дозволити собі все, що завгодно, і йому за це нічого не буде. І у нього завжди є достатньо грошей, щоб заплатити ЗМІ й обернути ситуацію на свою користь.
«Я тут тепер на зразок поп-зірки», - жартує автор фільму «Інший Челсі» Якоб Пройс, німецький режисер і юрист. Перед нашою зустріччю один із центральних журналів відрядив до нього відразу чотирьох журналістів. Фільм Пройса «Інший Челсі – Історія з Донецька», після низки успішних показів у країнах ЄС був уперше презентований в Україні у Києві два місяці тому у межах фестивалю документального кіно DocudaysUA. Зал на майже сім сотень місць був переповнений, близько двох годин народ, який у нього не вмістився, простояв у проходах. Такий самий ажіотаж викликав «Інший Челсі» у Донецьку. Фільм досі цитують і обговорюють у ЗМІ. Цього літа він, можливо, вийде у повномасштабний прокат в Україні.
Фільм знімали у Донецьку в 2007-2009 роках. Його головними героями стали скандально відомий секретар Донецької міської ради Микола Левченко (у фільмі просто Коля) і шахтарі місцевої шахти «Путилівська» Саша, Степанович, Валя і Лукич. Канвою для фільму були політичні події в Україні у 2004-2009 роках, а головним фоном стали матчі футбольного клубу «Шахтар», який 2009 року завоював кубок УЄФА. Футбол – це те, що об’єднує героїв. Вони живуть фактично у різних світах – одні у розкоші, інші у злиднях. І стадіон, мабуть, єдине місце, де ці світи так чи інакше перетинаються.
В «Іншому Челсі» багато іронії і позитивного гумору. «Працюємо ми, звичайно, важко, але відпочиваємо весело», - сказала Валя після презентації фільму у Києві. Але якщо у їх підземелля завжди проникає світло, темним виявляється донецький владний Олімп. Любов Левченка до самопіару вилилася у череду гучних самовикриттів – з демонстрацією непристойної для його посади розкоші, з чванькуватими розповідями про бізнес, який він як чиновник не має права вести, з вирішенням особистих справ у робочий час… У результаті до відбілювання свого іміджу секретар Донецької міськради підключив весь можливий ресурс місцевих ЗМІ. На його захист виступив «сам» Рінат Ахметов. Це означає, що наслідків Микола Левченко може не боятися…
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google ДодатиЗ фільму (коментар режисера): «Сотні тисяч людей в ейфорії на вулицях Києва. Політичний Вудсток в українській столиці. Люди виступають проти фальсифікації виборів і втручання Росії. Це Помаранчева революція. Донецьк. Глибоко на сході країни, одне з найбільших міст держави. Тут ніхто не виходив на вулиці, тут голосують за «синіх» і говорять про «помаранчевий переворот». Тоді я приїхав у Донецьк вперше як спостерігач на виборах. До цього я мало знав про «синій» бік. П’ять років потому «сині» знову борються за владу. Певну роль відіграє і футбольний клуб «Шахтар Донецьк». «Кольори клуба «Шахтар» - помаранчевий і чорний, кольори полум’я і вугілля. Помаранчевий став у Донецьку трохи недоречним після революції, але традиція є традиція».
- Якоб, ти насправді навмисне обрав найгіршу шахту у Донецьку, як про це сказав Микола Левченко?
- Насправді я бачив не так багато шахт. Під час підготовки до зйомок ми були на якійсь добрій шахті, яку нам показала обласна адміністрація. Мене вразило, що там облаштовано храм, і люди майже проходять повз нього, спускаючись у забій. Не дуже релігійним людям це має бути неприємно.
Я не шукав цієї шахти. Одного разу я зустрів на стадіоні Сашу, обрав його для головної ролі, почав робити перші записи – це було 2007 року. Я не жив у Донецьку три роки, я час від часу приїжджав туди на тиждень-два – всього я прожив там, мабуть, не більше п’яти місяців.
Коля на прес-конференції сказав, що ми знімали п’ять років – це дурниця. Хто б це фінансував? Усе, що ввійшло у фільм, знімалося у 2008-2009 роках, окрім 30-секундного епізоду з Сашею, який був знятий у 2007 році.
Я не шукав жодної убогої шахти, я шукав хороших головних героїв, і потім виявилося, що вони працюють у такій шахті. Це справляло враження, і це стало вдалим контрастом футбольному клубу і побуту Колі Левченка.
З фільму (коментар режисера): «Саша обіцяв взяти мене з собою на роботу, якщо «Шахтар» переможе. Йому трохи ніяково. Сьогодні шахта – не взірцево-показовий об’єкт. Саші 55. Тепер він нечасто спускається у шахту, працює в конторі… «Коли «Шахтар» перемагає, видобуток вугілля зростає» - це як прислів’я у Донецьку. «Шахтар» виграв – і як?»
З фільму (Степанович): «Ну, раніше з технікою безпеки набагато краще було. По стволу трапи лежали, по стволу світло горіло. Далі… Сигналізація була, тролея мідна, а зараз трапів немає, світла немає, тролею он поміняли на тросик, так що… Інспекція приходить, штрафує за те, що, припустімо, нема світла на приймальному майданчику, штрафують, а для того, щоб було світло, нічого не роблять. Тому доводиться самому йти на базар і купувати лампочки, щоб поставити, щоб було світло, щоб інспекція не оштрафувала. Так що скоро ми будемо стрічки купувати у шахту, двигуни купувати, ну і, можливо, зроблять платний спуск у шахту».