Новини останніх днів не сприяють оптимістичному настрою. Контрнаступ, на який покладалося стільки надій, остаточно забуксував на селі Роботине. Головнокомандувач Валерій Залужний у статті для газети The Economist описує ситуацію як «глухий кут». Часопис Time хоч і друкує портрет Володимира Зеленського на обкладинці, але в самому низу, зі спини, а стаття про нього – суцільний тренос. У Палаті представників Конгресу США обрали спікером трампіста, конгресмени зволікають з військовою допомогою Україні. Свіжа соціологія зі Сполучених Штатів лякає нас перспективою перемоги Дональда Трампа. У Європі виникає небезпека виграшу проросійських сил на парламентських виборах. Словаччина стала першою ластівкою у цьому тренді…
І от на такому інформаційному тлі в західних ЗМІ та на різноманітних дискусійних майданчиках мусується думка про доцільність (інколи навіть необхідність) перемовин між Росією та Україною. Наше видання вже цитувало мудрі слова щодо евентуальних українсько-російських перемовин німецького політолога, фахівця в російських питаннях Андреаса Умланда, нагадаємо їх ще раз, зайвим не буде:
«У разі проведення гіпотетичних перемовин дві країни мали б не тільки обговорити низку політичних питань між собою, але й вирішити фундаментальну правову суперечку. Мало того, що Росія вже майже десять років порушує міжнародне право у спосіб, який раніше було неможливо уявити. Анексії Москви також докорінно змінили внутрішнє російське законодавство. Наприклад, українська і російська конституції чітко визначають за собою одні й ті самі території на сході та півдні України, включно з Кримом. Владімір Путін і Володимир Зеленський як президенти своїх держав, крім того, розглядаються своїми народами як “гаранти” їхніх конституцій і зобов'язані їх виконувати. Навіть якщо один з них або обидва хотіли б укласти якийсь територіальний компроміс, основні закони їхніх двох держав прямо забороняють їм це робити. Це означає, що одна або обидві конституції мають бути змінені до того, як відбудуться будь-які предметні мирні переговори. Однак для цього знадобиться значна більшість голосів у відповідному парламенті. Це щонайменше складно у випадку з путінською Росією і нереально у випадку з Україною».
Отже, перемовини апріорі потрапляють у правову патову ситуацію. Причому територіальне питання є унікальним для Росії в тому контексті, що мешканці найбільшої за площею країни світу є й найбільш жадібними до чужої землі. І навіть готові на цій основі сперечатися зі самим Путіним, якщо тому заманеться повернути загарбані території заради підписання мирного договору. Про це свідчить свіжа російська соціологія. Раджу всім ознайомитися з результатами опитування громадської думки, проведеної нібито відносно незалежним «Левада-Центром» наприкінці жовтня. Там ми можемо знайти майже чітку відповідь на епохальне питання «Хотят ли русские войны?». Багато російських лібералів, коментуючи цю соціологію, запевняють, що результати є свідченням явного прагнення росіян до миру. Дійсно? Погляньмо на цифри.
По-перше, військові дії Росії в Україні підтримує явна «конституційна більшість» росіян – 76%. Ну, хтось може зауважити, що це ж люди відповідали в умовах жорстокого політичного пресингу, що за антивоєнні висловлювання можна потрапити до в’язниці тощо. Можливо, й так, а може, й ні. Але йдемо далі і погляньмо, що росіяни відповіли на запитання: «Як ви вважаєте, зараз слід продовжувати воєнні дії чи розпочати мирні переговори?». 56% обирають варіанти з мирними переговорами. «Ура! – кричать російські ліберали, – Наші люди за мир!». Ви це серйозно? Понад третина респондентів (37%) виступає за ведення війни, вони не бажають жодних перемовин. А що значить перемовини? Хто на них може дати дозвіл? Звісно, лише Путін. Тобто навіть якщо російський лідер розпочне перемовини, чи принаймні дасть на них відмашку, то все одно 37% росіян виступатимуть проти миру, за війну. І тут уже страх перед режимом не може бути виправданням. Навпаки, ці 37% настільки «дєрзкі», що готові піти навіть проти влади, аби лише війна тривала.
Ну, захисники миролюбивості росіян можуть відповісти, що 37% – це не так вже й багато, переважна ж більшість за мир. Ну, можна було б акцептувати таке твердження, якби не ще один цікавий пункт опитування. Пункт цей можна назвати «якбитологічним». Отже питання: «Якби у вас була можливість повернутися в минуле і скасувати або підтримати початок військової операції в Україні, ви б…». І, напевно, переважна більшість сказала: «Та, звісно ж, я б скасував цю всю воєнну авантюру»? Ага, зараз. Результат вийшов майже паритетним, але все ж з перевагою прихильників війни. 43% однозначно, або скоріше б підтримали «СВО», 41% – однозначно або скоріше б скасували початок операції. Навіть гіпотетично більшість росіян тішиться з того, що війна стартувала 24 лютого 2022 року.
Достатньо доказів? Але й це ще не все. Найцікавіше повилізало на уточнювальному запитанні щодо ймовірних російсько-українських перемовин. «Левада-Центр» просив відповісти на таке запитання: «Якби цього тижня президент Путін вирішив припинити військовий конфлікт з Україною та повернути приєднані території України, ви б підтримали чи не підтримали це рішення?». Тобто, не хтось інший, а саме Путін повертає Україні її законні території, як цього вимагає Генасамблея ООН і переважна більшість країн світу. Зрештою, як це передбачено міжнародними угодами, зокрема й підписаними раніше Києвом і Москвою українсько-російськими договорами. І що ми бачимо: 57% громадян Росії виступили б проти таких дій свого лідера, підтримали б – лише 34%. Отже, майже 60% росіян не підтримали б самого Путіна, якби він вирішив повернути Україні незаконно забрані землі. А ви кажете: росіяни Путіна бояться. Виявилось, що втрати територій вони бояться значно більше. Виявилось, загарбницька війна Росії проти України – це не «війна Путіна», це війна «народна», «священна», «вітчизняна».
Доречно в цьому контексті згадати опитування, яке ще рік тому незалежний російський інформаційний портал Meduza провів серед своїх читачів. Читачів, які в основній своїй масі виступають проти політики Путіна чи, щонайменше, скептично налаштовані до Кремля. Видання запитало про ставлення до російсько-української війни. Відповіді «ліберальної публіки» просто ошелешили. Наведемо кілька характерних відповідей:
«Я не підтримую війни. Але, на жаль, зараз перед моєю батьківщиною (Росією) стоїть питання існування. Я не хочу розпаду, знищення своєї країни. У мене є питання до призвідників СВО. Але спочатку потрібно вирішити екзистенційне питання».
«Гірше війни може бути лише програна війна. Було шаленою помилкою її почати, але тепер треба її виграти, інакше на нас чекає горе переможених. Путіна не підтримую, будь він проклятий».
«Я не підтримую війну, але не хочу програшу Росії. У такому разі гірше буде всім, і той світ, до якого ми звикли, тепер уже точно впаде і прийде ще більша темрява. Війна помилкова, але програш неприпустимий».
«Війна закінчується, коли перемагає одна із сторін. Поразка Росії означатиме національне приниження, чого допустити не можна. Отже, треба перемогти – вибору вже немає».
Що ж, питання про прагнення росіян миру ми з’ясували, рухаємося далі. Неодноразово чув від деяких західних експертів, які усвідомлювали складність вирішення територіального питання, таку пропозицію: винести це питання поки що за рамки перемовин. «Цікава», як то кажуть дипломати, пропозиція. Домовлятися про наведення порядку в кімнаті, де перебуває слон, але при цьому слона не згадувати. Робити вигляд, що можна собі дати раду й ігноруючи слона.
Те, що це пропозиція не просто не функціональна, а цілковито абсурдна, ми вже знаємо з досвіду перших і других «мінських домовленостей», розмов у «нормандському форматі», зустрічі в Парижі тощо. Для західних мозкових центрів уже давно мало б стати зрозумілим, що будь-яку паузу у воєнних діях Росія використовує для підготовки майбутньої інвазії. Будь-який відкушений шматок землі вона використовує як майбутній плацдарм для наступу. Тому треба раз і назавжди відмовитися від примирювального мислення щодо Росії. А міркування про те, як саме повинна мислити і діяти антипутінська коаліція, щоб раз і назавжди вирішити проблему російської агресії, вгамувати загарбницькі апетити Кремля – напишу у своєму наступному тексті.