Новий російський підручник з історії для 11 класу, здається, побив усі можливі зашкварні рекорди. Якщо на початку повномасштабного вторгнення Росії заява Путіна про те, що в Україні «купка наркоманів і нацистів узяла в заручники весь народ» здавалася вершиною гарячкового марення олігофрена, то новий болотний підручник повний ще не такими божевільними перлами. Центральний параграф підручника, який стосується новітньої історії, має назву «Україна – ультранаціоналістична держава» і проголошує, що «український неонацизм - це озлоблене національне, мовне, культурне насильство агресивної меншини над більшістю».
Якщо б якийсь неупереджений читач, який до цього зовсім не був обізнаний з політичною і демографічною ситуацією в Україні, хотів би довідатись, що ж це за така «агресивна меншість» вчиняє насильство над «більшістю», то оцінюючи статистичні дані, він би з’ясував, що більшість населення країни України – це етнічні українці, а меншість, яка перебуває при владі – це здебільшого євреї, росіяни і незначна частина російськомовних українців. Для тих, хто обізнаний зі справжніми реаліями, божевільна парадоксальність картини, намальованої в російському підручникові, більш аніж очевидна, і навіть дещо межує з гумором 95 кварталу, а тоді хочеться запитати його авторів, а що би насправді було, якщо б при владі в Україні раптом опинилися справжні українські націоналісти?..
Усе, що стосується російсько-української війни, в цьому підручнику дзеркально перекручено з ніг на голову, читаєш Україна, а насправді треба розуміти Росія: «Кілька поколінь в Україні (читай в Росії), починаючи з 1990-х років, виховувалися в неприязні до Росії (читай до України), на неонацистських ідеях (читай на ідеях улюбленця Путіна нациста Івана Ільїна), сьогодні будь-яке інакомислення в Україні (звісно, що в Росії) жорстко переслідується, опозицію заборонено». Описуючи тактику НАТО, автори підручника зазначають, що «армія ЗСУ (читай армія РФ) обладнала бойові позиції всередині житлових кварталів і не давала змоги місцевим мешканцям їх покинути, використовуючи власних громадян як «живий щит» (згадаємо слова того самого Путіна, що «попереду будуть стояти жінки і діти, а ми будемо не спереду, а ззаду».) І вже геть дзеркально шизофренічно виглядає фальшивка: «Звільняючи міста, наші воїни знаходять свідчення масових злочинів українських націоналістів, які знущаються з мирних жителів і катують військовополонених». (Кількість масових воєнних злочинів кацапні у Україні вже перевалила за 130 000 (!) Зрозуміло: немає що дивуватися усьому цьому божевіллю, але виникає цікаве запитання, наскільки 16-17 літні росіяни вірять у цю маячню?
Минулоріч у Росії фактично реанімували радянську «піонерію». Осередки так званої «Юнармії» (одразу спадає на думку «Гітлерюгенд») запровадили в усіх середніх школах, включно з тимчасово окупованими територіями. У так званих «Розмовах про важливе» дітей ідеологічно обробляють, аби зробити з них матеріал для «славнозвісних» російських «м’ясних штурмів». На зустрічі з учнями запрошують «героїв СВО», і ті втовкмачують дітям, що сучасна російсько-українська війна – «це продовження Священної Великої Вітчизняної війни з фашизмом», у якій перемогли їхні діди і прадіди».
А в усіх болотних вишах запровадили нову «дисципліну», яка називається «Основи російської державності», де на першому місці стоять такі поняття, як «велич», «самобутність», «суверенність» і «лідерство» Росії. Предмет є обов’язковий для вивчення як студентів гуманітаріїв, так і тих, хто здобуває технічні знання включно з найновішими IT-технологіями. Щось мені це дуже й дуже нагадало, і врешті мене осінило: так це ж точнісінька майже калькована копія «Історії КПРС», «Політекономії» і «Наукового комунізму» радянських часів.
І для того, аби оцінити сучасний стан ідеологічного задурення російських юнаків і дівчат, та й зрештою усіх громадян країни «За парєбрікам», перенесемося в історії на років 50-60 назад….
Для сьогоднішнього молодого покоління це може здатися абсурдом, але мені не дадуть збрехати мої сучасники – у 1960-1980-х роках в СРСР ніхто, повторюю – ніхто!, можливо за винятком лише декількох божевільних, про існування яких я міг лише евентуально здогадуватися, але ніколи їх у своєму житті не бачив, ніхто не вірив у брехливу радянську пропаганду. Люди лише сміялися з ідеологічних байок на кшталт «дружби народів СРСР», «пролетарського інтернаціоналізму», «комунізму – світлого майбутнього всього людства», «наукового атеїзму», «керівної ролі партії», «миру в усьому світі», «кукурудзи – королеви полів», «п’ятирічок за чотири роки» та інших несусвітніх бздурів совкової пропаганди.
Мені можуть закинути, що, мовляв, у Львові таке було лише серед українців-галичан. Але мушу сказати, що не лише серед них, бо я ніколи у своєму житті не зустрічав жодного (!) етнічного росіянина чи вихідця з російськомовного Сходу України, нехай він сто разів був кацапом, комунякою, ветераном «Вілікай Атєчіствєнай», партійним, комсомольським діячем і т. п., який би при неформальному спілкуванні хоча б на йоту не те, що вихваляв, а навіть хоч одне добре слово сказав про радянську владу. Натомість на заводі, на будівництві, в інших місцях, де я працював – на перекурах, за пляшкою у забігайлівці, на відпочинку, на озері і т. п. майже всі вони без винятку, повторюю – вони - це кацапо-комуняки – цілком щиро на всі заставки матюкали і кляли Хрущова, Брежнєва, СРСР, своє керівництво, всю радянську владу.
В офіційній обстановці так – на партійних, комсомольських, профспілкових зборах вони курили фіміам радянській владі і «рідній комуністичній партії», але якщо б хтось із них при неформальному спілкуванні завів би розмову, припустимо, про «миролюбну політику КПРС», «заслуги перед радянським народом генсека Брежнєва», або просто про те, «як нам добре живеться при радянській владі», то це було б ознакою того, що така людина повністю «поїхала мозгами». Але повторюю, що такого я ніколи не бачив і не чував, хоча доволі багато у своєму житті в різних життєвих ситуаціях спілкувався з людьми такого ґатунку.
Натомість партійні і комсомольські боси завжди ганялися за престижними речами з «загниваючого Заходу» – джинсами, іншим дефіцитним одягом, парфумами, побутовими речами, побутовою технікою, добре собі затямивши, де насправді краще живеться. Пригадую одного російськомовного комуніста з заводу «Електрон», який переконував, що якщо би була хоч найменша можливість, «утік би до Америки в одних трусах».
Жодна совкова пропаганда не діяла ні на старше, ні на молодше покоління. Пам’ятаю, що всі виступи ветеранів так званої Великої Вітчизняної Війни в школі, профтехучилищі, університеті нам були «до лампочки». Це було аж бридко через нахрап пропаганди.
Коротше – цікаво, чи взагалі існували в природі справжні прихильники СРСР? Вочевидь, що ні, адже коли розвалювалася «найвеличніша, наймогутніша і найсправедливіша у світі держава», не говорячи вже про простий народ, жоден комуняка не вийшов на вулицю бодай із дрючком, аби захистити свій райком. Чи можна уявити щось подібне в будь-якій іншій країні світу? Звісно, розвал будь-якої імперії – це історична неминучість, але до 1991 року всі попередні імперії розвалювалися внаслідок війн, а тут – ні сіло, не впало – була країна «світлого майбутнього всього людства» – і загула.
А тепер повернімося до сучасної Росії, де на майбутніх виборах президента за Путіна нібито готові проголосувати 90% виборців. Соцопитуванням в тоталітарних країнах, звісно, вірити не можна. І ось чому. Ті, хто на болотах проводить опитування телефоном, фіксують, що четверо з п’яти, до кого вони додзвонюються, відмовляються брати участь в опитуваннях, навіть не довідавшись про тему. А соціологи групи Russian Field зафіксували, що до 92,8% росіян відмовляються відповідати на запитання face-to-face, коли довідуються, що опитування присвячено бойовим діям в Україні. А половина з тих, хто відмовляється (хто б дивувався?) роблять це в брутальній формі, застосовуючи лайку і нецензурну лексику.
На основі цього можна зробити деякі висновки про реальну підтримку в Росії Путіна і його людоїдського режиму. Аналітики, які десятиліттями проживали в Росії і вивчали росіян, кажуть, що сучасній російській соціології, включно з нібито авторитетним Левада центром, вірити жодним чином не можна, і що на їхню думку лише приблизно 10-15% відсотків росіян є так званими «патріотами», тобто в нашому розумінні закінченими ватниками. Хоча можна піддати сумніву навіть і ці доволі скромні цифри, бо здається, що й вони значно перебільшені.
Але не будемо занадто хвалити росіян, значна більшість яких за всіма ознаками не є прибічниками путінського режиму. Річ у тім, що переважна більшість росіян – це аморальні люмпени, для яких ідеал усього їхнього життя – це пляшка горілки, а люди подібного штибу за своєю суттю аполітичні (!), патріоти з них кепські. Може вони й не проти того, щоб «убілі пабольше хахлоф», але для цього навіть не поворухнуть пальцем. Вони стають псевдопатріотами лише тоді, коли їх під страхом тюрми чи смерті женуть на «м’ясні штурми».
Люди, які добре розуміються на психології «рускава народа», кажуть, що ударам українських дронів по елітних забудовах Москви-Сіті, цей «народєц» тішиться не менше, аніж українці, бо його люмпенська «душонка» ненавидить насамперед людей освічених, успішних і багатих. Не менше, аніж «жидоф і хачєй», які, за їхніми поняттями, нібито «повністю захопили Москву», вони ненавидять й усю путінську еліту, де самі доларові мільярдери, і усіх прислужників цієї еліти, але будуть по своїх кухнях тихо сидіти, поки в них буде пляшка і така-сяка закуска до неї. Їм все одно, чи при владі буде путін, чи шмутін, чи дідько лисий, головне, аби була пляшка, а якщо раптом її не буде, тоді чекаймо на бунт «бездумний і нещадний»…
Біблійна мудрість каже, якщо хочеш довідатися, що буде в майбутньому, подивись на те, що було в минулому, бо немає нічого нового під сонцем. Розвал Радянського Союзу дає готові історичні лекала для розвалу незрівнянно від нього нікчемнішої, слабшої, дурнішої на всю голову й огиднішої путінської Росії, і коли прийде час їй конати, вочевидь ніхто не прибіжить бодай із дрючком, аби її захищати, точнісінько все, як було при розвалі СРСР, про який Путін казав, що «це та сама Росія, тільки вона по-іншому називалася».