«Якщо для когось це не війна, то для нас – усе по-справжньому»

Історія львівського батальйону територіальної оборони «Воля» на лінії фронту в Луганську у розповідях бійців

13:40, 3 жовтня 2014

Боєць львівського батальйону територіальної оборони «Воля», бродівчанин Тарас Гудима понад місяць разом із товаришами пробув у Луганську. Кожного дня територію заводу, де військовослужбовці ховалися від вибухів снарядів, обстрілювали із важкої артилерійської зброї. Тарас отримав контузію і зараз лікується у львівському військовому шпиталі. Про те, як бійці вижили і вирвалися з оточення він розповів ZAXID.NET.

«Найстрашніше було вночі»

Після місяця навчань на Яворівському полігоні, ми поїхали на схід. Батальйон виконував завдання на Вергунському роз’їзді (м. Луганськ, Жовтневий район). У перший день почали виставляти блок-пости. Там ми тримали оборону. Територія була поділена на сектори. У нас був свій сектор, який ми захищали від прориву. Якщо на цій ділянці з’являлися вороги – ми стріляли.

У перший же день вони спробували прорвати нашу оборону. Виїхав БТР, підірвався на міні, так там і стояв.

Кожен день нас бомбили з танків, мінометів, «Градів» та стрілецької зброї. Працювали снайпери. Не було такого дня, щоб по нас не стріляли. Вночі хлопцям було справді страшно, бо боялися, що може бути прорив ворожих танків. Наші позиції знаходилися від ворожих за 600-700 метрів.  

Спочатку ми викопали окопи, почали встановлювати бліндажі, але прямими попаданнями артснарядів їх знищили. Бліндажі не витримували таких обстрілів.

Ми ховалися у підвалах. Якщо було подвійне перекриття – підвал витримував. Перший шар бетону товщиною 12 см снаряд пробивав, а другий – ні. Це нас і рятувало.

Частина взводу була на території закинутого заводу «Лугпромхолод», а частина – в житловому будинку. Сім’я звідти виїхала.

Води у нас не було. ЇЇ привозили з водокачки. Була негласна домовленість із сепаратистами про те, щоб не стріляти в цю башту, бо з неї також брали воду мирні жителі і бойовики.

«Бандери» з червоними очима, які їдять дітей

Вразили місцеві жителі. Одна бабця підходить до мене і питає: «А чому в тебе голубі очі?». «Та не знаю, – відказую. – Бо, каже, нам сказали, що до нас приїдуть «бендери» в чорній формі з червоними очима, які їдять дітей «на завтрак з картошкою». Для нас це звучало дико.

Потім вони зрозуміли, що ми також люди. Не погані люди. Багато серед них живе дуже бідно. Магазин не працює, пенсії нема. Їсти в них майже не було.

Місцеві жителі шкоди нам не робили. Ми їм виносили продукти, допомагали із медикаментами, бо були і поранені. Відправляли до лікарні. Наш майор під обстрілами сам віз поранених місцевих жителів до лікарні. Терористи обстрілювали не тільки нас, а й село. Була одна хата, в якій жила молода сім’я – жінка, чоловік і дві дочки. Ми їх звідти виселили, бо в цю хату часто влучали снаряди – вона якраз знаходилася на лінії фронту.

Продуктами харчування нас забезпечували волонтери із Червонограда і Сокаля. Вони приїжджали, хоч і самі попадали під обстріли.

Позаду нас була танкова артилерія. Зв’язку в нас не було ні з ким, тільки з ними (артилеристами). Телефони тримали вимкненими. З 4 до 5 години ранку можна було відправити СМС.

День Незалежності

24 серпня обстріл почався вночі. Коли у нас була зміна наряду, то снаряд влучив у ту частину будівлі, де перебував я із сапером. Розлетілося багато уламків і нас дивом не зачепило. Вибуховою хвилею нас відкинуло до стіни і притиснуло дверима. Обоє отримали контузію. У вухах шум, голова болить, дихати важко…  

Тоді приїхав комбат, вручив грамоти.

Через три дні я сів у машину, яка везла продукти і поїхав до лікарні у місті Щастя, що за 10 км від наших позицій. Звідти мене пізніше відправили додому у відпустку.

Далі Тарас Гудима розповів про те, що чув від бойових побратимів які продовжували воювати.

Так зване перемир’я

Наш взвод відступив і отримав нове завдання – тримати позиції поблизу іншого населеного пункту. Наступали танки. Їх було дев’ять. Видно було, що це вже не терористи, а російські десантники і спецназівці. Вони користувалися автоматами Калашникова з кулями більшого калібру та глушниками. Наші навіть не чули, звідки стріляють. Коли вони вже впритул до них наблизилися, то хлопці чули тільки клацання затворів (специфічний звук металу чути за 50 метрів, – ред.).

Наші хлопці збиралися у містечку Щастя на базі  батальйону «Айдар». Приїхали туди двома вантажівками. Решту хлопців з батальйону «Воля» бійці «Айдару» самі привезли на базу. Хлопці були без форми, машини всі попалили, боєприпаси підірвали. «Айдар» одягав, годував, відмивав, бо всі були чорні, тільки очі виднілися. Декого я навіть не впізнав.

Тарас Гудима прийшов на розмову із ZAXID.NET з товаришем зі Львова - Тарасом Габою, - який разом із рештою бійців батальйону «Воля» продовжував відступати до міста Щастя, де тоді була база батальйону «Айдар». Тарас розповів про відступ батальйону з Луганська.

Відступ з Луганська

Ми відступили до лісопосадки, зайняли позицію кругової оборони у бліндажах. Переночували там. Ввечері наступного дня була команда про перемир’я. Не можна було відкривати вогонь. 

Через день близько першої години ми побачили, що полем їде колона. Вони доїхали до села, там розбили машину, яка везла нам боєприпаси і бензин. Тоді вернулися, оточили нас буквою «П» і почали обстрілювати. Якби ми вибігли з лісопосадки, то нас усіх там би й «поклали». Майже 2,5 год. вівся бій зі стрілецької зброї, обстрілювали з мінометів. Фугас розривався в повітрі і сипав уламками. У нас було двоє поранених.

Коли вони припинили обстріл, то ми вирвалися і почали відступати у соняшникове поле. Почали прориватися. Вийшли на їхнього мінометника. Поки покликали снайпера, щоб його «зняв», то мінометник уже втік. Артилеристи прикрили наш відхід. Навіть підірвали один ворожий танк. Загалом відступало близько 20 людей. Згодом під час обстрілу ми розділилися.  Частина бійців, з якими був поранений не встигла перебігти дорогу, яку прострілювали бойовики. Нам дали команду йти вперед.

Ми йшли через села. Орієнтиром була високовольтна лінія. В одному селі зустріли трьох сепаратистів, які обклалися мішками й сиділи в рові. Вони нас не впізнали, прийняли за своїх, питалися де наші пов’язки на руках. Говорили суржиком. Вони хотіли, щоб ми йшли селом, але ми відійшли трохи, залягли і чекали. Згодом пішли далі. Таким чином дісталися до бази «Айдару».

Інші хлопці по двоє-троє діставалися до бази. Хто з танкістами відходив, хто з нами. Ще частину уже пізніше підібрали на броньовиках бійці «Айдару».

Якщо для когось це не війна, то для нас – безпосередньо. Бої, танки, російські військові, сепаратисти – усе справжнє, повірте.