Аліна Михайлова, командирка медичної служби «Ульф», прямо зі стабілізаційного пункту батальйону «Вовки Да Вінчі» в інтервʼю для Ukrainian Witness розповіла про загрозу наступу на її рідну Дніпропетровщину, політичні ігри під час війни та роботу з пораненими на фронті. Велика частина розмови торкнулася і памʼяті її коханого Дмитра Коцюбайла, який загинув у 2023 році під час оборони України.
«Я воювала на Донеччині все своє життя для того, щоб до мене в Дніпро не прийшли. І для мене це особливо неприємно, що окупація частин Дніпропетровської області та населених пунктів неминуча. Новопавлівку знищують КАБами. За наступні півроку росіяни можуть дійти спокійно до Павлограду. Якщо людина вийде з Дніпра в бік Павлограду, вона побачить, що там вже стоять не просто там окопчики, а там є лінії оборони. Коли ми виходили з Красногорівки, Гірника, Українська, Курахова – там жодної запасної лінії оборони. Ти виїжджаєш з Гірника в Новоселідова, і там немає жодної позиції, нема жодних оборонних споруд – нічого не було. Ти приїжджаєш в Курахове – нічого немає», – розповіла Михайлова.
«І люди питають, чому так швидко здали ці міста. Але їх не здали, за них люди віддавали своє життя. Питання в тому, чому не робилися лінії укріплення. Люди, які можуть і впливають на це, вони не зацікавлені. Вони розуміють цю ситуацію, але, я не знаю чому, вони нічого не роблять. У нас було 10 років щоб перекопати всю Донеччину зверху донизу. Я до цього ставлюся філософськи про те, що ну що ж поробиш, якщо люди не хочуть до війська, захищати цю країну, то, значить, ми будемо цю країну віддавати росіянам», – говорить командирка.
Аліна розповіла, що отримала пропозиції одразу декількох посад в міністерствах України, але, каже, перспектива сидіти за круглим столом заради фото – не для неї.
«Мене запрошували в Міністерство оборони на посаду очільника Департаменту охорони здоров'я. Це такий собі міністр охорони здоров'я для фронту. Але я відмовилась, бо я хотіла заходити зі своєю командою, яка готова працювати. А мені запропонували поставити заступника, якого я не знаю, бо він теж лікар. Потім мені запропонували стати радником міністра оборони, але я не хочу «корочку», що я працюю в Міністерстві оборони, бо мені іноді буде соромно її показувати», – повідомила Михайлова.
З її слів, надходили також пропозиції піти в Мінветеранів, але вона відмовила, оскільки це не є тим фокусом, на якому важливо зосередитися зараз.
Під час візиту журналістів до стабілізаційного пункту привезли важко поранених бійців, яким була необхідна термінова допомога медиків. Але наразі медична служба виходить за рамки лише стабілізації.
«Найважча наша евакуація – це наш поранений боєць з високою ампутацією. Він був поранений в Красногорівці, і це була ампутація під пах, шила його, – розповідає Михайлова, наголошуючи, що його вже вважали мертвим, утім, вона вирішила відправити евак, і бійця вивезли. – І ми тоді привозимо його на стаб в Гірнику, висока ампутація – а там нема крові. І тоді у мене був повний рознос. І я на тому етапі я зрозуміла, що ми будемо відкривати свій стаб, бо у нас є кров і ми не чекаємо, що у нас будуть тільки легкі поранені».
Аліна Михайлова розповіла і про те, як Дмитро до останнього відмовлявся переводити добровольчий підрозділ до лав ЗСУ.
«Дмитро взагалі не хотів йти у військо та довго вагався про те, чи йти в офіційний підрозділ чи залишатися добровольцями. Ми були в Харківській області, в Близнюках, нас тоді прихистив священик з церкви. І наш друг Джек (Євген Саража, він загинув в 2023 році у лютому) сказав, що ми маємо прийняти рішення. А Дмитро сказав, що не хоче і треба розписати всі плюси та мінуси. І ми тоді з Джеком його змусили піти у військо», – пригадує Михайлова.