Вічне українське «моя хата скраю» починається з невинного мовчання. Тобто добровільного самоусування від важливих і принципових процесів. Бажання згубитися в натовпі, щоб не можна було висмикнути на денне світло, щоб не відповідати за свої слова і вчинки, щоб нікому не вдалося розгледіти позицію. Так і повелося, що найбільші патріоти і революціонери фігурують у соціальних мережах тільки анонімно. Що недолугі провидці-прогнозисти, експерти й активісти готові кожної хвилі заплювати очі тому, хто насмілиться нагадати їм про недавні фальшиві просторікування. Одне слово, не чіпай лайно –не буде смердіти. Але чи не буде?
Пригляньмося уважніше до того, що стається, коли промовчати. І що суттєво: наслідки від подібного хитрування є фатальними для цілого суспільства і держави. Наприклад, якщо сусід промовчить, що дивні люди крутилися під дверима вашої квартири, придивлялися до замка або камер спостереження, то обов’язково буде пограбування.
Коли учасники публічної акції зауважать серед активістів людей, які примазались до ветеранів, учасників АТО і під їхнім виглядом займаються політичним мародерством, і промовчать, то обов’язково з часом настане девальвація цих категорій і понять у суспільстві. Якщо журналіст в репортажі про якесь із безчинств «Правого сектору» із застосуванням гранатометів на Закарпатті, або деінде на заході України не поставить прямо питання про те, що ці люди в камуфляжі і зі зброєю роблять за тисячу кілометрів від фронту, то розгул організованого бандитизму по всій країні забезпечений. Оскільки відсутність реакції на такі прояви бандитизму узаконює явища розбою під прикриттям крайнього патріотизму та героїзму. Як наслідок, анархії по всій країні вже не уникнути.
Якщо громадськість мовчатиме і не вимагатиме звітності у волонтерів, а особливо щодо появи в них за час волонтерської діяльності приватних будинків, квартир, машин та власного бізнесу, то це обернеться знеохоченням громадян допомагати коли-небудь своїм збройним силам. А це все призведе до компрометації всього волонтерського руху. Якщо ж вдавати, що суспільство не бачить фактів корупції та розкрадання у ЗСУ та корупційних дій влади в оборонному секторі, то це означатиме не тільки знеохочення добровольців, але й чергове вибудовування стіни між «ними» і «нами». І вже вдруге на такий патріотичний відрух громадянське суспільство підняти не вдасться.
Коли моральні авторитети вкотре примкнуть очі на аморальну поведінку популярного політика або почнуть шукати їй виправдання, то навіть не зауважать, як перестануть такими бути для звичайних людей. Мовчання з боку морального авторитета щодо найгостріших проблем, що нуртують у суспільстві, є його публічним самогубством. А далі, за інерцією, цей банкрот не в стані вийти із завченої ролі, перетвориться у кращому разі на порожнє місце, а то й на посміховисько, яке не може зрозуміти, чому його позиція не знайшла відгуку серед цільової аудиторії. Так відбувається прощання суспільства з «моральними авторитетами».
Подібне стосується й публічних інтелектуалів. З тією відмінністю, що часто вони самі себе такими нарікають, але продовжують дуже близько тулитися біля найбагатших та найвпливовіших світу цього. Ось такий нонконформізм навиворіт. І це ледве не єдиний випадок, коли хочеться, щоб вони краще промовчали.
Далі гірше. Якщо промовчить і не відреагує поліція, з різних міркувань: збереження посад, кар’єрне просування, бажання незаконно збагатитися, то в суспільстві зникнуть законність і правопорядок. Якщо відповіддю на кожен несправедливий вирок у суді буде покірне мовчання, то в державі зникне справедливість і законопорядок. Результатом можуть стати суди Лінча і громадянська війна всіх проти всіх.
Якщо замовчувати кричущі прояви некомпетентності серед міністрів та інших високопосадовців, бо вони «наші», або нам незручно, то це може обернутися крахом окремих галузей, а то й економіки загалом. Якщо з вихованості та вродженого такту не звертати уваги політичним флюгерам, які поміняли по п’ять партій часто з полярним ідеологічним спрямуванням, на пристосуванство, то нічого дивуватися краху партійно-політичної системи, і краще перестати думати про очищення та зміну еліт. Байдужість та мовчання у цьому випадку – це збереження безроздільного панування кланово-олігархічної системи.
Щось подібне можна сказати і про роботу журналістів та медіа загалом. Скільки разів нашим знаним журналістам доводилося покірно міняти роботу в одного олігарха на роботу в іншого? З Димінського на Пінчука, з Фірташа на Ахметова, з Коломойського на Медведчука (Козака). А хіба вони не знали, кому йдуть служити? Власне, що служити, бо там іншого не буває. Їхню мовчанку можна цілком зрозуміти, але чому продовжують мовчати інші – це істотне питання. Обмеженим ринком праці це явище вже не пояснити.
Гляньте тільки, на що остаточно перетворився телеканал ZIK, або хто працює на «Прямому», News One, 112-му. Або примітивізм, що процвітає на телеканалі НТА, окремі програми якого є прямою хуторянською відрижкою російської пропагандистської продукції. І у відповідь або глухе мовчання, або критика з боку тих, кого вважають конкурентами. Десь часом ґрантові моніторингові проекти можуть кваліфіковано проаналізувати контент таких програм, але це для вузького кола фахівців. У суспільстві ж дедалі глибше утверджується думка, що в часи постправди можна все. А це веде до повної анігіляції журналістської професії.
Замовчування корупції та місництва в церкві. Інтриги, нестримні бажання наживи, часті поділи на внутрішні угруповання та відсутність роботи з людьми десакралізують цю інституцію. Понижує її статус та ставить в один ряд з іншими світськими організаціями.
Відсутність відкритої критики та навіть наукового рецензування вбивають академічну науку. Принаймні у гуманітарних науках та юриспруденції давно взяла гору псевдонаука. Мовчання колег-істориків, коли голова Верховної Ради «умудрявся» писати по одному, а то й по два томи монографій в рік, повільно вело до щораз більшої корозії історичної науки, яка й так дихала на ладан. А що вже казати про мовчазну згоду (змову) вчених рад із захисту дисертацій? Часто антинауковим був не тільки зміст скомпільованої роботи, але й сама тема. І нічого – всі, майже без винятку, успішно захистилися.
Був свідком, коли покійний академік Ярослав Ісаєвич збунтувався і різко заявив, що представлена на захист робота є примітивною компіляцією всього підряд, що потрапило на очі, і дисертанту не може бути присвоєне звання доктора. Що тоді почалося! На захист горе-дисертанта виступили не тільки «старорежимні» мастодонти, але навіть поодинокі в нас ліберальні історики. Готуючись до «захисту», дисертант заздалегідь запросив добру половину залу греко-католицьких священників, монахів та монахинь, громадських авторитетів і здобув перемогу над професором. Тільки професор Ісаєвич проголосував «проти» і хтось зіпсував свій бюлетень. Тепер цей добродій патріотично надуває щоки та повчає всіх навколо з висоти статусу доктора історичних наук.
Усім давно було відомо, що брат колишнього президента України Петро Ющенко «поведений» на псевдоісторії. Нічого, вчена рада Національного педагогічного університету імені Д. Драгоманова присвоїла йому звання доктора історичних наук за працю, яку вартувало б передати на вивчення спеціалістам із психіатрії. Але перемога! Радше збій у системі. Активні члени спільноти таки домоглися скасування цього рішення. Але чому це мають робити небайдужі активісти, коли система академічної науки видає подібний продукт ледве не щодня? Чому й надалі літають «лептони» від дружини колишнього гуманітарного віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка? Невже академічні вчені та університетська професура не в стані зрозуміти, що таким чином вони виступають в ролі грабарів науки в Україні? І мовчання тут, як внутрішнє, так і зовнішнє, сприяє повному демонтажу академічної науки в Україні.
На останок варто сказати, що мовчання – це згода. Це наш дозвіл на продовження подібних негативних практик. І цього разу – це не тільки мовчання ягнят, але й сите мовчазне облизування вовків. І в цьому прояв дивовижної української синергії.