В останніх діях президентської команди відчувається, що хтось розумний порадив зіграти партію «сильної руки». Мовляв, українці втомилися від хаосу і готові сприйняти навіть такий «мир» замість перманентної «війни всередині влади». Відчувається «московська школа», яка ніколи не розуміла менталітету українців (чомусь згадався голова АП Ложкін з його «носіями російської культури і завданнями українського політичного проекту»).
Ситуація ускладнюється ще й тим, що всі попередні спроби відростити «сильну руку» закінчувалися для влади невдало. І причина не тільки в тому, що Україна – не Росія, як казав класик. Але й тому, що ці «сильні руки» росли не зовсім перпендикулярно від плечей і були зовсім не золоті. Та й росли вони не з плечей, якщо чесно. Тому всюди, до чого торкалася ця рука «держави», розцвітала «тіньова економіка», і взагалі «хотіли як краще, а вийшло як завжди».
Але й це ще не все. Бо навіть свою нинішню боротьбу за владу учасники свіжої «коаліціади» соромляться визнати. Маємо класичну майнову суперечку, а говоримо про «два центри влади», «єдність команди», «консолідацію», «політичну волю» та іншу «вертикаль» і «парламентсько-урядову кризу». Яка криза, якщо мова йде про фінансові потоки та вирішальну приватизаційну «битву»? Де тут парламентаризм чи урядова політика? Ліберали з соціалістами розійшлися в принципах «ефективного менеджменту на державних підприємствах»? Там взагалі, до речі, є різні поняття ефективності, бо що корисно власнику (державі), те не потрібне управителю (міцному господарнику), а інтереси зацікавлених осіб і міноритарних формально акціонерів («політиків» та олігархів) можуть взагалі не збігатися з попередніми двома.
Стара-добра українська традиція говорити одне, а робити інше остаточно вийшла з-під контролю. Тепер цей процес уже не залежить від того, хто говорить і що він робить. Бо думається при цьому взагалі третє, а виходить – як завжди. Тобто четверте.
Наївно очікувати від управлінця чесної роботи, якщо ті, хто його призначає, ставлять перед ним зовсім інше завдання – згенерувати максимальну кількість готівки за мінімальний час. Разом з тим, продавати «державні підприємства» (а їх тисячі, від свинокомплексів та санаторіїв до енергетики й оборонних) не можна. Парадокс.
У таких випадках прийнято лякати черговим реваншем регіоналів (але це за умови, що регіоналам ще буде куди «повертатися») і мобілізовувати «проєвропейський демократичний патріотичний електорат». А для цього не гріх і відростити ту-таки «сильну руку» з друзів молодості та молодої команди технократів-реформаторів (як завжди, до речі). Тим більше, що війна.
Не важко здогадатися, що чекає на державу загалом, якщо пригадати, що сталося з її окремими елементами. Це або реформування (у що віриться з кожним днем дедалі менше), або мутація під актуальні функції, або розвал чи заміна.
Візьмімо, для прикладу, правоохоронну систему. Поки вона не діяла взагалі (на початку 90-х), суд і правопорядок належали до сфери компетенції організованої злочинності. Потім люди в погонах адаптувалися до нових реалій і потіснили криміналітет, зайнявши його нішу. Зокрема й фінансово-економічну. Правоохоронні функції залишилися як рудимент і формальне виправдання для колосальних повноважень. І ніяка переатестація вже не допоможе. Систему охорони здоров’я в нашій країні безкоштовної медицини поповнили приватні клініки, знахарі та ясновидці. Якість шкільної освіти ілюструють численні репетитори і приватні навчальні курси. Журналістські проекти давно перевершили за популярністю державні й комунальні «брехунці» і, не виключено, скоро конкуруватимуть із олігархічними медіа. Маса різних релігійних об’єднань яскраво демонструють стан довіри до церкви в нашій «православній» державі.
Вакуум взагалі, а вакуум влади особливо, швидко заповнюється. Нинішня влада продемонструвала свої управлінські таланти ще під час Майдану, коли вела безкінечні переговори з Януковичем і сипала ультиматумами один краще іншого. Потім, у критичний момент, армію замінили добровольчі корпуси і волонтери. Реформи впроваджують (поки що) фанати, які більшість часу змушені воювати з бюрократами.
Далі буде ще веселіше, бо «народні нотаріуси» вже реєструють «народних підприємців», які не платять податків, власники автомобілів на іноземних номерах блокують пункти пропуску, контрабандисти і бурштинокопачі влаштовують перестрілки, не звертаючи увагу на погрози ввести Нацгвардію.
І тут саме час визначитися, чи потрібна країні чергова «сильна рука», і якщо так – то для чого? Бо народу говоритимуть, як завжди, про боротьбу з олігархами, про чистки в правоохоронних органах та інші «рішучі реформи одразу після місцевих виборів». Народ чекатиме диктатора, який, весь у білому, пересадить 18 000 прокурорів, половину колишніх міліціонерів, всіх суддів, депутатів, міністрів – близько 5 млн люду плюс-мінус. Західних донорів годуватимуть казками про «необхідні непопулярні кроки» та потребу захистити демократію недемократичними методами, про совковий народ та інші негаразди. «Любих друзів» попросять красти не так нахабно, але вони не виправдають цієї надії.
«Сильна рука», як завжди, виросте не з того місця і виконуватиме зовсім не ті функції, які на неї покладали народ, західні донори і сам «руковласник». Бо, як відомо, старого пса новим трюкам не навчиш, навіть якщо – ти успішний пострадянський бізнесмен і актор. Чи за два роки не можна було розпродати активи ДУСі та інших монстрів, за які йде війна між коаліційними «партнерами»? Не можна було створити нормальні антикорупційні органи, а не «відновлювати довіру до суддів і прокуратури» по третьому колу? Чи це все знову «не на часі»?
Так виглядає, що за ці два роки, якби просто легалізували носіння зброї, вже б усе вляглося, ще й «очищення влади» провели б. Навіть без шерифів та суду присяжних.