Коли собака знаходить живу людину, він гавкає радісно й голосно – ніби кличе гратися. Коли мертву – може мовчки лягти. Або почати гарчати та гавкати вгору – ніби обурюватися, чому йому ніхто не відповідає.
«Собаки розмовляють. Наша задача – навчитися їх розуміти», – розповідає кінологиня Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного згону «Антарєс.» Лариса Борисенко.
Її собаки працюють на завалах після російських обстрілів, у посадках після боїв і на місцях, де тіла лежали місяцями. Собаки можуть відчути запах людських решток за сотні метрів, мовчки завмерти над останками або почати несамовито рити землю.
«Живу людину собака позначає дуже яскраво – таким веселим гавкітом. Ніби: “Ура, ти будеш зі мною гратися”. А коли знаходить мертву – все інакше. Вони навіть гавкають по-іншому. Інакше рухаються. Інакше дивляться», – говорить кінологиня.
Ларисі 54 – і зі собаками вона навчилася говорити ще в дитинстві.
«Люди дивляться на твою собаку як на останню надію»
У чотирнадцять вона вже була інструкторкою-кінологинею: тренувала людей старших за неї, готувала групи, їздила на змагання і отримувала першу зарплату за роботу зі собаками ще у старших класах школи. Тоді ж класний керівник запитав її майже насмішкувато: «Невже ти думаєш, що це буде справа твого життя?»
«Так», – відповіла вона.
Та, будучи школяркою, Лариса серйозно захворіла, через що пропустила багато навчання і не змгла вступати в університет.
«Після 10 класу я пішла працювати на механічний завод, щоб здобути стаж. Далі перейшла працювати організатором заходів у будинок культури машинобудівників. Мені дуже подобалось працювати з людьми, щось організовувати», – ділиться кінологиня.
Потім вона вступила в медичне училище. Далі – планувала в медичний інститут, проте у дідуся Лариси стався інсульт, і вона присвятила час йому. Згодом вийшла заміж, народила доньку, а паралельно з цим вступила в педагогічний університет та здобула освіту психолога.
Тоді Лариса ще не знала, що через десятки років вчитиме собак розшукувати українських захисників. І що сама навчиться жити поруч зі смертю.
ЇЇ перший пошук тіла стався випадково у 2004 році. Тоді вона не працювала у пошуково-рятувальному напрямку – її собака мав лише спортивну підготовку. Ларисі зателефонували родичі зниклих безвісти і попросили хоча б спробувати допомогти.
«Я чесно сказала, що не вмію цього робити. Що моя собака не підготовлена. Але вони відповіли: “Ми нічого не втрачаємо”», – пригадує Лариса.
Собака взяв слід і двічі привів її до води. Далі водолази знайшли там тіло.
«Я тоді просто випала на декілька днів. Бо побачила, як люди дивляться на твою собаку як на останню надію», – розповідає кінологиня.
«Ми знаходили людей зі зв’язаними руками»
До повномасштабної війни Лариса Борисенко займалася каністерапією і тренувала мисливських дратхаарів. З 2008 року почала готувати пошуково-рятувальних собак для пошуку дітей та літніх людей, які загубилися. Каже, це була її зона комфорту.
З 2017 року вона почала співпрацювати з проєктом «Евакуація 200» – тепер він має назву «На щиті». Тоді пошукові групи ще не стикалися з тим масштабом смерті, який принесло повномасштабне вторгнення.
«Ми шукали цільні тіла. Про пошук решток чи фрагментацію тоді майже не йшлося», – говорить вона.
Після 24 лютого все змінилося. Пошуки почалися після ракетних ударів, під завалами будинків, на деокупованих територіях і в місцях, де місяцями тривали бої. Собак довелося вчити працювати із абсолютно іншими викликами – шукати рештки тих, кого вбили й поховали поспіхом.
«Пішли прильоти. Багато людей під завалами. Треба було працювати зі свіжими тілами – коли людина ще пів години тому пила чай і жила», – каже Лариса.
Одними з найважчих для неї стали перші виїзди на деокуповану Київщину. Там пошуковці знаходили цивільних, яких російські військові катували і закопували біля власних позицій.
«Вони тягли з хат усе – простирадла, монітори, якісь речі. Робили собі стіночки в окопах із цих простирадл. А потім ми знаходили людей зі зв’язаними цими ж простирадлами руками», – згадує вона.
Лариса говорить про це спокійно й майже беземоційно. Так само спокійно описує тіла російських військових, які їхня група також збирає після боїв.
«З мертвими не воюють», – пояснює Лариса.
Каже, під час роботи вони намагаються максимально відключати емоції – інакше витримати це все неможливо: «Через наші руки пройшло вже стільки тіл і решток, що тут треба просто вимикати емоції», – каже вона.
Одного разу їхня група їхала забирати останки, а машина вже була переповнена людьми, собаками й спорядженням.
«Я тоді сказала: якщо це буде наш хлопець – я просто пакет собі на руки візьму. І повезу його на руках. Якщо росіянин – у багажник. Але все одно заберемо», – пригадує Лариса.
«Собаки розмовляють. Наша задача – навчитися їх розуміти»
Однак попри усю складність людської роботи, Лариса Борисенко наголошує – собаки втомлюються теж.
Кінологиня називає своїх помічників «універсалами» – вони однаково добре вміють шукати і живих, і мертвих. Це критично важливо під час роботи на завалах після обстрілів, коли під бетонними плитами можуть бути як загиблі, так і люди, які ще чекають на допомогу. Таких універсалів кінологиня готує за власною методикою, над якою працює з 2013 року.
«Є така вічна суперечка між людьми, які не дуже розуміють нашу роботу. Вони думають: якщо собака вміє шукати мертвих, то не зможе шукати живих. Але всі випадки, коли ми знаходили живих людей – це були виїзди, де ми вже їхали шукати тіла», – розповідає Лариса.
Собак для такої роботи починають готувати ще цуценятами – приблизно з двох місяців.
Окремо тренують для пошуку живих людей. Окремо – для тіл та решток. На певному етапі собаки починають чітко розрізняти запахи й по-різному на них реагувати.
«Живу людину собака позначає дуже веселим гавкітом. Наче: “Ура, ти будеш зі мною гратися”», – пояснює кінологиня. Якщо ж собака знаходить мертве тіло або рештки – реакція змінюється. Тоді собака може мовчки лягти біля конкретного місця, почати копати землю або гарчати вгору – якщо тіло лежить десь вище.
«Вони зляться. Наче не розуміють, чому людина не реагує», – каже Лариса і додає, що собаки постійно комунікують із провідником – не лише гавкітом, а й поведінкою.
«Собаки розмовляють. Наша задача – навчитися їх розуміти», – стверджує фахівчиня.
Під час пошуків собаки можуть працювати майже безперервно – від ранку й до темряви. Інколи пошукові групи проводять на локаціях по 10–12 годин, а буває – ще довше. На деяких завалах пошуки тривали майже добу без зупинки. Тоді, розповідає Лариса, собаки дуже втомлюються і їх треба розслабити.
«Люди дуже дивуються, коли бачать, що ми кидаємо собакам м’ячики просто біля завалу. Тут люди чекають своїх рідних, тут горе, а ми стоїмо й граємося. Але це необхідно. Інакше собака просто не витримає», – пояснює кінологиня.
«Ці правила написані кров’ю наших собак»
На пошуки собаки виходять у спеціальному спорядженні – у кевларових попонах і захисному взутті. Узимку під них одягають ще й щось на кшталт термобілизни. Під час тривалих виїздів їм дають теплий чай і намагаються хоча б ненадовго вкладати спати в машині.
«Ці правила написані кров’ю наших собак», – каже Лариса.
Вона говорить про собак так само, як інші говорять про близьких людей. Але навіть попри весь захист і роки підготовки, не кожна собака витримує реальні пошуки.
До повномасштабної війни Лариса пробувала працювати з різними породами: лабрадорами, біглями, доберманами, коргі, німецькими й бельгійськими вівчарками. Зараз її команда майже повністю перейшла на бельгійських вівчарок малінуа та тервюренів.
«Інші породи часто просто не витримують», – пояснює вона.
Каже, на тренуваннях собака може показувати блискучий результат, але справжня перевірка починається вже на реальному завалі – серед диму, пороху, запахів, сирен і постійної небезпеки.
«Бувало таке, що собака виходить на завал, стає і плаче. Просто не заходить далі. А провідник каже: “Вона не може, бо там дим”. Якщо не може – значить все. Ми не маємо права брати таку собаку далі», – говорить Лариса.
Під час пошуків немає часу на страх чи дезорієнтацію тварини. Особливо зараз, коли групи часто працюють під загрозою нових обстрілів і мають дуже мало часу на відпрацювання локації.
«Ми не можемо возити собак, які стресують, кричать чи бояться гучних звуків. Це не час для експериментів – кожна хвилина на вагу золота», – каже кінологиня.
Тому собак для пошуків її команда зараз купує за кордоном – у конкретних розплідниках і лише певних ліній розведення. Однак, додає Лариса, гарантій успіху все одно немає: «Війна постійно підвищує планку – постійно змінюються умови для роботи собак».
«І в мороз собаки працювали ідеально»
Одне з найважчих випробувань для собак – не спека і навіть не багнюка, а холод.
До зими 2023 року Лариса була переконана: у сильний мороз собаки майже не можуть працювати зі запахом людських останків. Але війна змінила й це правило.
На одну з ротацій її команда заїхала, коли надворі було близько 10°C вище нуля. За кілька днів температура впала до -15°C.
«Ми вже були на місії і не могли просто зупинити роботу», – згадує вона.
Тоді собаки продовжили пошуки попри мороз, лід і замерзлу землю.
«І вони працювали ідеально», – каже Лариса.
Іноді пошукові місії тривають тижнями. Групи заїжджають у ротацію, живуть поблизу фронту, на деокупованих територіях, а потім щодня виїжджають на пошуки – від ранку до темряви.
«Бувало, що ми місяць працювали, потім поверталися додому на три-чотири дні, перепаковувалися – і знову їхали», – розповідає Лариса.
Каже, за ці роки навчилася засинати буквально за хвилини – у будь-якій машині, між переїздами, під час коротких пауз між локаціями.
«Сідаю в автівку – і просто вирубаюся. Бо ресурс забирається дуже сильно», – ділиться вона.
«Я важила тоді 51 кілограм і втратила майже три літри крові»
26 березня 2023 року Лариса Борисенко разом із пошуковою групою працювала на Харківщині. Того дня вони шукали тіло військового, якого родина чекала майже 500 днів.
Після успішного пошуку група зайшла у посадку, яку до них уже перевіряли інші пошуківці. Локація вважалася «чистою». Попереду бігла собака Лариси – бельгійська вівчарка Беша, яка постійно була на повідку, проте саме цього разу кінологиня відпустила її перевірити територію.
«Благо, що на ній була кевларова попона. Вона врятувала їй життя», – каже кінологиня.
За кілька секунд пролунав вибух. Лариса підірвалася на розтяжці.
Разом із нею в посадці були командир групи Андрій Чернявський і 19-річний асистент В’ячеслав Майборода, який вчився у Лариси ще з дитинства. Усі троє отримали поранення.
У Лариси – пробита стегнова артерія, масивна крововтрата, геморагічний шок четвертого ступеня, посічене тіло і травми, які лікарі пізніше назвуть майже несумісними з життям.
«Я важила тоді 51 кілограм і втратила майже три літри крові», – говорить вона спокійно, ніби переказує чужу історію.
Хлопці наклали їй турнікети, потім – винесли до машини і за 26 хвилин довезли до лікарні.
«Я пам’ятаю тільки уривками. Пам’ятаю, як просила зупинити машину, бо дуже боліла нога. А водій просто кричав: “Я не зупинюся”», – пригадує Лариса.
Свідомість вона втратила дорогою. Далі – реанімація, кома і три доби між життям та смертю.
«Лікарі казали, що із такого не виходять», – говорить кінологиня.
Після поранення Лариса довго відновлювалася. Каже: вижити їй допоміг спорт, яким вона займалася все життя.
«Якщо б не було м’язової пам’яті, сили рук і звички тримати себе в системі – я б не вигребла», – говорить вона і додає, що надалі постійно тренується – працює над балансом, руками, корпусом.
Та найважче, каже Лариса, – це прийняти зміни власного тіла після поранення.
«Чи шкодую я, що я така зараз? Звісно, шкодую. Я була спортсменкою. У мене були офігезні ноги, красивенні. 50 років я ходила в коротких спідницях, на підборах. Я все життя була в спорті – і це дуже класно виглядало», – говорить вона.
Зараз через деформовані стопи їй боляче ходити й важко підібрати взуття.
«У мене дуже багато взуття – і я нічого з цього не можу носити нормально», – ділиться Лариса, однак після паузи додає: «Так, я шкодую, що життя пішло шкереберть. Але в цей час в цій країні треба було зробити вибір. І за цей вибір я не шкодую».
«Якщо дуже боїшся мертвих – треба потриматися за ногу покійника»
Лариса каже, що ще з дитинства дуже серйозно ставилася до смерті. Перший сильний страх смерті з’явився в неї ще у чотири роки – тоді вона вперше запам’ятала запах мертвого тіла.
«Це був солодкий запах», – пригадує кінологиня.
Потім була багаторічна фобія. А у дев’ятнадцять вона випадково в темному під’їзді буквально врізалася в відкриту труну – тоді ж когось з будинку хоронили.
«Я потім три роки спала зі світлом», – розповідає вона.
У той період Лариса вже навчалася в медичному училищі й панічно боялася моргу. Каже: була переконана, що просто не зможе там працювати. Тоді їй допомогла бабуся: «Вона сказала: якщо дуже боїшся мертвих – треба потриматися за ногу покійника».
Пізніше, коли у лікарні помер один із пацієнтів, Лариса сама попросила дозволу відвезти тіло в морг. Вона зайшла всередину, допомогла перекласти тіло і зробила все, як радила бабуся.
Тепер Лариса може годинами працювати там, де більшість людей не витримують і кількох хвилин: збирати останки, перебирати завали, описувати фрагменти тіл – постійно перебувати поруч зі смертю.
«Ми вже все робимо руками. Абсолютно все», – говорить вона.
«У нас є повір'я, що душі загиблих – це метелики»
Попри все, що їй довелося побачити за ці роки, Лариса каже: найважчим у цій роботі для неї досі залишається комунікація з родичами зниклих і загиблих.
«Коли люди дивляться на твою собаку як на останню надію – це дуже важко», – говорить вона.
Пошукові групи часто виїжджають у місця, де бої закінчилися: поля, посадки, згоріла техніка, напівзруйновані бліндажі. Іноді від людини там уже майже нічого не залишається.
«Буває, ми знаходимо маленькі кісточки. А потім по ДНК це повертається родині на поховання», – розповідає Лариса.
Вона говорить: у цій роботі дуже легко втратити відчуття нормальності. Тому пошуківці навчилися триматися за прості речі – сон, гумор, собак, короткі побутові ритуали між виїздами. Іноді – за містичні збіги.
Лариса зізнається: майже всі пошуковці вірять у щось, що важко пояснити логікою. «Ми віримо, що якщо людина хоче знайтися — вона знайдеться. Вона подає якийсь знак», — говорить вона.
У пошуковців навіть є своя легенда про метеликів.
«У нас є таке повір'я, що душі загиблих - це метелики. І коли ми приїжджаємо на об'єкт, дивимося - два метелики, то ми шукаємо двох».
Каже, за роки пошуків таких збігів у їхній роботі стало надто багато, щоб зовсім у них не вірити. Кінологиня згадує, що підрив на розтяжці стався у день річниці весілля її батьків, які померли незадовго до того – один за одним із різницею у дванадцять днів.
«Мабуть, вони теж зробили все, щоб я повернулася», – роздумує Лариса. А потім додає: «І, мабуть, той хлопчик, якого ми знайшли за двадцять хвилин до цього вибуху – теж».
«Якщо собака щось показує – значить там щось є»
Зараз у Лариси кілька собак. Майже всі – бельгійські вівчарки. Вона говорить про них як про партнерів, без яких ця робота була б неможливою.
«Людина не може так працювати носом, як собака. Ми просто не бачимо й не відчуваємо того, що вони», – каже кінологиня.
Під час пошуків собаки можуть відчути запах людських останків за сотні метрів. Іноді – раніше, ніж група взагалі заходить на потрібну ділянку. Розповідає, що є собаки, які можуть зловити запах за 300–400 метрів і просто побігти туди.
Каже, з роками навчилася довіряти їм майже безумовно.
«Якщо собака щось показує – значить там щось є».
Після важких виїздів її собаки багато сплять. Іноді – майже добу. Лариса каже: це найкраще відновлення для них після пошуків. А потім знову – новий виклик серед ночі. Збір за лічені хвилини. Завантажені машини. Собаки напоготові. Дорога на чергову локацію.
І знову пошуки наших людей, яких хтось усе ще чекає додому.