Війна займає уми й серця українців. Це зрозуміло. Бажання швидкої та бажано нашої перемоги в ній теж не привід для іронії. Серед моїх особистих знайомих, ба більше - навіть серед тих, кого я знаю лише по соціальних мережах, віртуально, вже практично немає таких, хто хоча б раз чимось не допоміг українській армії. Всім миром стоїмо до перемоги.
Але перемога, як у короткій, так і у віддаленій перспективі - справа надзвичайно складна. Котра вимагає непростих, часто дискусійних, суперечливих рішень. Чи готові йти до перемоги ті, від кого вона залежить більше, ніж від кожного, хто перерахував 100 гривень на придбання чергового тепловізора? Мабуть, готові. Ну, це я так думаю. Бо більшість моїх знайомих, особистих та віртуальних, переконана: досить прийняти таке-то просте рішення, і золотий ключик перемоги в нас у кишені.
Хтось буде сперечатися, що такі рішення зараз дуже очікувані та першочергові? Ніхто. Але в такому разі прошу пояснити, чому досі не ухвалені до виконання не менш важливі, хоча доволі знакові для закріплення нашої перемоги рішення?
Вважається: будь-що поза межами війни вирішити нині значно простіше. Окей, ось кілька взятих навмання, з поверхні, простих, як амеба, рішень, котрі не ухвалені досі.
1. Чому Україна, вимагаючи від Заходу негайних та жорстких санкцій проти Росії, свою власні санкції досі не запровадила? Вони анонсовані... на жовтень. Тобто, у кращому випадку за чотири тижні. Війна почалася, а Україна має з Росією ділові стосунки. Боже збав, я не бачу тут державної зради! Просто для того, аби Україна почала з Росією серйознішу економічну війну, ніж споживацький індивідуальний бойкот книжок та шоколадних батончиків, напевне влади Президента й прем`єра не досить. Чому - інше питання. Але сам факт, що ми вводимо проти Россії свої санкції пізніше, ніж хочемо того від Заходу, красномовний. Або щось десь не працює, або не все залежить від революційного рішення однієї людини на високій посаді.
2. Чому проект "Стіна", широко анонсований та бурхливо прийнятий українцями ще два місяці тому, запускається лише тепер? І то - якщо Арсеній Яценюк не кидається передвиборчими словами. Що заважало автору проекту, Ігорю Коломойському, почати "тестове" зведення Стіни, наприклад, у дружній йому Одеській області? Кордони, до речі, укріплюються, як показує телебачення, ледь не саморобними перешкодами. Хоча, повторюся, можна було теоретично ухвалити зведення Стіни в першу п`ятницю після оприлюднення, а дати відмашку на будівництво вже з понеділка. Добре, церковне свято - з вівторка. Але там ще кінь не валявся, хоча робити кордон з Росією неприступним треба вже. Війна і дірка на кордоні довжиною 100 км навряд чи заважає будувати Стіну на Сумщині, Чернігівщині, Херсонщині, Харківщині. Раз цього досі не сталося, значить, державна зрада тут ні до чого. Потрібно щось більше, ніж наш із вами "одобрямс".
3. Чому залізничні квитки досі продаються за прізвищами, а в поїзди пускають за паспортами? Свобода пересування Україною повинна мати таку ж саму цінність, як безвізовий режим із Євросоюзом. Тим не менше, всі "проекти", котрими ускладнили нам життя Янукович і компанія, чомусь досі не скасовані. Вибачте, збрехав - Міністерство освіти викинуло на смітник підручники імені Табачника. Нібито зараз скорочуються якісь комітети та структури "пам`яті Януковича". Але для того, аби поїхати з Києва до Одеси, аби об`єднати Україну, все одно треба показати провідникові паспорт.
Це ще не все. Це лише питання, котрі лежать на поверхні і їх вирішити в рази легше, аніж перемогти ворога, котрий краще озброєний, ліпше навчений, повний відморозок та грає не за правилами. Згоден, можливо, їхнє вирішення чи бодай розгляд на фоні загибелі наших героїв виглядає дещо невчасним. Проте якщо так складно вирішити щось у глибокому тилу, невже ви думаєте, дорогі співвітчизники, що виграти війну можна одним розчерком пера?