Про Донбас зсередини очима корінного донеччанина, про тих, хто живучи у ДНР, не підтримує «русский мир», чому не засуджені впливові регіонали і яке майбутнє чекає Донбас у найближчі роки – в розмові з українським політологом, волонтером, публіцистом Станіславом Федорчуком. Займаючи активну проукраїнську позицію, він після погроз і переслідувань на початку 2014 року був змушений покинути Донбас, а нині є переселенцем і мешкає у Львові.
– Станіславе, розкажіть, чому і як Ви були змушені покинути Донбас. За яких умов це сталося?
– Я пам'ятав Майдан 2004 року, коли в Донецьку люди зібралися на підтримку помаранчевих сил. Тодішня регіонівська влада зробила не просто все, щоб розігнати цей мітинг, вона привезла тітушок, привезла кримінал. Цих людей не просто били, їх при тому ганяли дворами, як під час полювання, і ніхто тоді за це не відповів, хоча багато людей отримали каліцтва. Я чудово розумів, що в Донецьку навряд чи хтось буде довго терпіти Євромайдан 2014 року, навряд чи хтось буде рахуватися з тим, що люди мають іншу точку зору і в мирний спосіб її висловлювали. Наприкінці лютого 2014 року мені подзвонили представники місцевого криміналу, і «дуже просили» виїхати з України хоча б тижні на два.
– Вони вас попередили чи пригрозили?
– Я думаю, що це швидше за все було попередження, тому що вони відразу сказали: ми не погрожуємо тобі, оскільки знаємо, що сенсу немає. Вони сказали: зрозумій правильно – в тебе маленька дитина на руках, дружина. Ти мусиш про них подбати, хоча б їх забери з міста.
Я подзвонив до своїх друзів – українського поета Олега Корбаша і польської письменниці українського походження Жанни Слоньовської. Вже через 24 години мені передали кошти, щоб я міг вилетіти на Кутаїсі, і через кілька днів я вже був у Тбілісі
– Чому, на вашу думку, саме на Донбасі і в Криму росіянам вдалося дестабілізувати ситуацію?
– У Криму і в Донецькій області місцева еліта завжди була достатньо автономна від київської влади. Найголовніше, що споріднює обидві ці історії, – це відсутність державної гуманітарної політики на місцях. Місцева влада робила будь-що, аби питання культури, освіти й інформаційного середовища перебували у її руках. Україна була, але в яких формах вона перебувала? У формах інституційно дуже слабко представлених. В часи Ющенка ми прекрасно знали про те, яка кількість російських агентів діяла на території Криму, скільки їх на території Донецької і Луганської областях. Більше того, я написав цілий ряд розслідувань про те, в який спосіб відбувалося фінансування цих структур, в який спосіб вони працювали. Але це не цікавило ні СБУ, ні МВС. Київ постійно споглядав на всі ці процеси з очікуванням: надіючись, що воно само по собі розсмокчеться. Проте, порівнюючи ситуацію з Кримом і Донбасом – і там, і там ми бачимо провал Путінського плану. Путін дуже сподівався, що місцеве населення та місцева адміністрація будуть одноголосні у підтримці Росії, що, мовляв, вони зразу стануть повноцінними колаборантами. І в Криму, і на Донбасі виявилося, що кількість насправді проросійських активістів є мізерною, саме тому диверсійні групи були вимушені не тільки захоплювати приміщення адміністрацій, але й, по суті, призначати так званих «народних мерів».
– Тобто місцева легітимна влада зовсім не підтримала «Русскую весну»?
– Не всюди. Я б сказав, що у більшості випадків вона зайняла таку позицію: «Хлопці, ми не хочемо в це бавитися, ми не хочемо йти на відвертий конфлікт, але ми не хочемо бавитися і з вами». І саме тому Росії довелося створювати «народні органи влади». У Криму було взято людину з кримінальним минулим, людину з боргами, проблемну людину, яку дуже просто контролювати. Звідки взялися ці Захарченки, Плотницькі, ким вони були, хто вони є? Це були люди з глибокого резерву, які ніколи не були громадськими діячами, політиками. Саме те, що вони є технічними постатями, показує сенс цієї операції. Їх дуже просто замінити, бо вони не представляють населення окупованих територій і, зрештою, не представляють політичну чи суспільну думку.
Крім того, Росія не змогла утримати Донбас за допомогою диверсійних груп і найманців. Саме тому, коли розпочалися активні бойові дії, Путіну довелося вводити кадрові війська. У Москві розуміли, що адміністрація й усі ці групи мародерів та терористів не здатні втримати територію, не здатні протистояти навіть добровольчим загонам української армії чи міліції, не кажучи вже про спецназ з відповідним технічним забезпеченням.
Звернімо увагу на аналітичні дослідження американських експертів щодо Криму, вони констатували: у Криму перебував контингент до 22 тисяч військових в рамках Чорноморського флоту РФ, однак Путіну довелося привести ще 15 тисяч спецпризначенців, так званих зелених чоловічків, щоб опанувати ситуацію на півострові. Тому наприкінці лютого відбувся масштабний мітинг під стінами Верховної Ради. Було зрозуміло, що кількість російських прихильників є дуже маленька, тож доводилося їх привозити зі всього Криму. Перед ними стояла громада українців кримського Євромайдану чисельністю 15 тисяч проти трьох тисяч тітушок. Щойно вони підіймали російський прапор, і цей прапор відразу видирали їм із рук. Якби Аксьонов тоді не обманув Джемілєва і не вмовив його попросити людей розійтися, я не знаю, в який би спосіб російський спецназ захоплював приміщення Верховної Ради Криму і зміг примусити тих депутатів голосувати за зміну статусу півострова.
Відбулася дуже хороша і якісна спецоперація з залученням не просто військових спеціалістів, диверсантів, але насамперед операція, яка опиралася на багатолітнє глибоке вкорінення місцевих агентів. Окрему роль у цих процесах мала, звичайно, Партія регіонів, яка не просто прийшла до Криму і зачистила місцеві еліти.
– Сьогодні в ДНР Партія регіонів має очевидно великий вплив, і звідси питання: чому українська влада не висуває жодних офіційних звинувачень і, тим більше, не чинить реальних дій щодо керівників регіоналів?
– Так, Партія регіонів має однозначно великий вплив. І долучилися до цього європейські й американські партнери України. Вони зробили максимум для того, щоб ми не вимели з хати сміття. Вони з самого початку сказали: ви розумієте, треба домовлятися з місцевими елітами. Потрібен діалог, потрібен якийсь політичний консенсус, потрібна амністія. Тобто все те, що насправді веде до загибелі. Як на мене, Партія регіонів досі залишається безкарною з дуже простої причини. Ні для кого не таємниця, що у них відбувся розкол, і частина регіоналів пішла за Льовочкіним, а частина – за Ахмєтовим і Колесниковим. Уламки Партії регіонів прибило до різних олігархів, і вони намагаються продовжити своє політичне майбутнє. Частина стала «Опозиційним блоком», а частина – «Нашим краєм». З перших джерел мені відомо, що «Наш край» як проект уже від початку мав куратора в адміністрації президента Порошенка. У такий спосіб Порошенко намагався не тільки взяти участь у розколі Партії регіонів, але насамперед створити серед них лояльну до себе фракцію з політиків, які будуть добрими хлопчиками і впливатимуть на рішення місцевих фракцій.
– Чи справді всі прихильники України покинули територію «ДНР» і «ЛНР»? На окупованих територіях яке кількісне співвідношення прихильників України і «русского мира»? Скільки там залишилося українців?
– Виїхало більше 1,5 мільйона осіб – це за даними ООН на серпень минулого року. З Криму виїхало 20 тисяч, хоча називають цифру 50 тисяч. Виїхали різні люди – і прихильники України, і не прихильники. І там теж залишилися прихильники України та не її прихильники. Подивіться в Інтернеті «Руский марш в Донецьку», і ви побачите, що це 30-50 маргіналів, які ходять з прапорами, зі снастями і кричать лозунги. «Русский мир» не міг би провести жодного мітингу, не роздаючи кошти, без залучення ультрасів з Росії, без залучення злочинців.
Вже у лютому в Донецьку діяли групи російських терористів, які імітували місцеве населення. Їх дуже просто було вирізнити з натовпу: вони були дуже агресивні. Кожен місцевий тітушка, який приходив на Євромайдан, щоб виконати свою місію, міг до останнього кричати, сваритися, вживати мати, але останнє, що б він зробив, це почав би битися. Він чудово розумів, що виконує роботу за відносно малі гроші, то для чого йому бити людину, коли поруч є міліція. А раптом почнуть з'ясовувати, хто кого почав бити? Ті, хто приїхав з Росії, особливо ультраси і кримінальні злочинці, не мали жодних гальм. Відразу були налаштовані на агресію, каліцтво, не відчували жодного співвідношення себе з тими людьми, які стоять проти них.
Мітинг, який відбувся 12 березня 2014 року, чітко показав, що в Донецьку є, як мінімум, 15 тисяч українців, які готові вийти на площу і сказати: Донбас – це Україна, Донецьк – це Україна. Подібного роду мітинг ДНР не могло провести і досі. Зараз збирають людей в який спосіб? У той самий спосіб, у який збирали за часів Партії регіонів. Кожна муніципальна установа отримує лист і мусить поставити 300 людей до мітингу. Звичайно, є якась частка місцевих божевільних, які справді вірять у «русский мир».
На Донбасі значна частка тих людей, які стали учасниками добровольчих з'єднань або пішли добровольцями до Збройних Сил України. Про це мовчать ЗМІ, у нас навіть не прийнято говорити, хто наші коригувальники вогню. Хто постійно постачає нам розвідувальні дані? Це ті люди, які за це не отримують жодні гроші, тому що за чинної нині процедури це схоже на самогубство: оформи документи і повернися назад. Людина, яка хоче робити роботу, ніколи не піде на цю процедуру. Коли війна закінчиться, я дуже сподіваюся, що ми зможемо хоча б згадати тих людей, які загинули, даючи нам інформацію, даючи нам координати об'єктів, тому що без їхньої допомоги я не знаю, де був би фронт і в який спосіб ми могли б рятувати життя наших військових. Я скажу, що, звичайно, якби в української держави було більше клепки в голові, було більше розуміння ситуації, вони могли б підтримати тих людей, створити умови для того, щоб такі люди не виїжджали, тому що рано чи пізно в людей уривається терпець. Вони перестають вірити, що земля буде визволена, вони перестають вірити, що Україні це потрібно. Ми втрачаємо не просто джерело інформації, ми втрачаємо людей, які, по суті, могли бути в майбутньому основою зовсім іншого Донецька.
Я приведу дуже простий приклад групи «Равлики». Це партизанська група, яка стала відомою тільки через те, що міліціонери захотіли її підставити і засудити, як звичайних грабіжників. Слава Богу, з цієї групи тільки четверо людей стали публічними, решта залишилися в тіні. Проте з цих 20-ти людей всі є вихідцями з Донецька, там немає жодного представника зі Львова, Києва чи навіть Дніпропетровська. Це ті 20 людей, які вирішили, відслуживши в різних батальйонах, створити свій партизанський загін і виконувати ту роботу, яку не хоче робити ні МВС, ні СБУ. Допомагали викрадати російських військових, чиновників «ДНР-ЛНР», тому що без цієї роботи нам не виграти цієї війни. Спіймавши більше ніж 80 представників сепаратистів, російських окупаційних сил, яку подяку вони заслужили в Україні? Вони заслужили на судовий розгляд та принизливе очікування судів, які і не знали, за що треба засудити цих хлопців. Я чудово розумію одне, дивлячись на приклад групи «Равлики»: я не знаю, чи скажу своїм друзям з Донецька йти в партизани. І кожен заклик «Давайте, виїжджайте всі звідтам» межує з дурістю, тому що невідомо, скільки років триватиме ця війна. І якщо з іншого боку в нас не буде мережі людей, які вірять і чекають на Україну, ми ніколи не здобудемо перемоги – хоч би якою мілітарною силою володіли.
– Покинувши Донбас, Ви опинилися у Львові. Як би Ви оцінили ставлення львів'ян до переселенців?
– Мені пощастило. Львів для мене є близьким містом, тому що я регулярно приїжджав до Львова, знав багато професорів, журналістів. Львів не був для мене містом, яке мені б довелося відкривати для себе з нуля. Але місцевий ринок нерухомості відреагував на приїзд 10 тисяч осіб з Донбасу. Ніхто не боїться трьох мільйонів туристів, але 10 тисяч переселенців вплинули в такий спосіб, що місцеві медіа, а особливо соціальні мережі, розповідали різні історії з прямою мовою ненависті про переселенців. Це свідчило про одне: місцеве населення боїться. Воно очікує, що донецькі будуть вбивати, русифікувати тощо. У зв'язку з цим, ринок нерухомості став дорожчим, людей з пропискою з Донецької чи з Луганської областей просто не хочуть брати на квартиру за гроші. Я три місяці за допомогою ріелторів (бо самотужки було практично нереально знайти квартиру) шукав квартиру у Львові. І тільки в одному випадку нам вдалося зняти житло. І я був шокований цим досвідом, для мене це було неприємним відкриттям.
Я розумію, що в цьому більше прорахунок навіть не людей, а влади. Можливо, навіть церква зробила дуже мало для того, щоб люди розуміли, що в скрутній ситуації опинитися може кожен. Якщо ми говоримо, що вони – злі люди то ми, вибачте, не є ані нормальними українцями, а ні християнами.
– Скільки, на Вашу думку, може проіснувати ДНР і яке майбутнє Донбасу в найближчій перспективі?
– Тут треба бачити приклад Абхазії або Придністров'я. Великі підприємства будуть далі виїжджати в Росію разом із спеціалістами та обладнанням, а решта підприємств та об'єктів інфраструктури будуть розпилюватися на метал, фактично знищуватися. Оскільки Донецька і Луганська області є доволі багатими на ресурси, я думаю, цієї роботи вистачить не на один рік. Цей процес контролюватимуть терористи, це буде одним з головних джерел їхнього прибутку. Другий момент – це шахти. Наразі терористи не можуть успішно торгувати вугіллям, але в якийсь спосіб, я думаю, вони переконають Росію і, ймовірно, навіть українське керівництво, що вугілля потрібне, тож треба йти на якийсь компроміс. Тобто якась частина вугілля буде продаватися, як вона вже продавалася в Україні. З одного боку, що краще – купити вугілля в терористів і дати їм кошти чи не купити в них вугілля і дочекатися, поки вони розженуть чергову шахту, й ці шахтарі стануть ополченцями зі зброєю в руках. А з іншого боку, що гірше: купувати вугілля в терористів чи газ у росіян? Тут треба зрозуміти, хто є більшим терористом. Росія чи власні колаборанти. Соціальна інфраструктура також руйнуватиметься. Дуже багато лікарів виїхало. За моєю інформацією, в лікарнях працюють інтерни, студенти вищих курсів медичних ВНЗ. Я думаю, що регіон буде вилюднюватися. Звичайно, будуть залишатися старші люди, яким немає куди їхати. Люди з хворобами, люди з особливими потребами. Вони будуть головними заручниками терористів. За моїм спостереженням, навіть ті люди, які симпатизували в якийсь спосіб терористам або Росії, бачать безперспективність існування ДНР та ЛНР. Вони чудово розуміють, що Росія не зацікавлена в тому, щоб ці території ставали її часткою – з різних причин, зокрема й економічних. Маючи достатньо проблемний Крим з його постійним дефіцитом бюджету, з його величезним соціальним тягарем у вигляді пенсій, тягнути ще на собі Донбас – я не думаю, що це є в планах російського керівництва. Тому буде ситуація, як в Абхазії: цілковита руйнація інфраструктури – промислової, соціальної, гуманітарної. На фоні цього місцеві Захарченко, Плотницький і їхні заступники будуть просто заробляти, знищуючи цю інфраструктуру, і торгувати сировиною. Тобто в Україні будуть такі маленькі бананові республіки, ніким не визнані та відмежовані від цивілізованого світу. Проте я не бачу з боку України якихось зусиль, щоб ускладнити життя Захарченка і його команди в ДНР.
Росія скільки завгодно може демонструвати свою силу, танки, військових, снайперів і т.д. Але ми мусимо розуміти головне: що довше триватиме ця війна, то менше буде політичних пояснень в Росії, чому ми там досі воюємо. Однозначно Донбас мусить стати українським повноцінним прикордонням, готовим завжди до опору, таким самим, як є прикордоння в Ізраїлі з Арабськими країнами. З колючим дротом, замінованими полями і людьми, які вмотивовані обороняти цей кордон. На жаль, ми як держава, як суспільство проіснували 23 роки без реального усвідомлення загроз, які стоять перед нами. Тож тепер ми розплачуємося всі разом за цю недбалість, неуважність і за відсутність зовнішньої політики. Я думаю, що те, чи зможе Україна повернути Донбас, буде відповіддю на питання, чи може Україна бути ефективною як держава, чи може вона захищати інтереси своїх громадян і бути унітарною.