У 1939-1959 роках лише на заході України радянських репресій зазнали понад пів мільйона людей.Більшість депортували у віддалені райони Радянського Союзу, а десятки тисяч увʼязнили у таборах ГУЛАГу. А у 1948 році радянська влада створила так звані особлаги – особливі табори для утримання «особливо небезпечних злочинців». Ішлося про політичних противників радянського режиму, у тому числі засуджених за співпрацю з УПА або підпіллям ОУН
У цих таборах був суворий режим: посилена охорона, постійні перевірки та обшуки, на вікнах бараків – ґрати, після відбою їх замикали ззовні. Серед них – особливий табір №7 або Озерлаг із центром у місті Тайшет в Іркутській області. Там увʼязнені працювали на будівництві, лісоповалах, у карʼєрах. На початку 1951 року в Озерлагу було понад 36 тисяч ув’язнених, понад 8 тисяч із них – жінки.
Але навіть у таких умовах вони знаходили спосіб зберегти традиції та таємно відзначати свята, часто ризикуючи покаранням.Дослідники ГО «Після тиші» зібрали згадки колишніх вʼязнів радянських таборів про святкування Різдва у тих умовах та як їм доводилось проносити заборонені традиції. ZAXID.NET переповідає ці історії.
***
«Це було чисто символічно, але дух свята вже панував»
Колишні ув’язнені Озерлагу пригадують, що відзначати свята доводилося потайки. Будь-які релігійні атрибути, як-от молитовники, доводилося постійно переховувати, бо їх вилучали під час обшуків. Табірні нари тимчасово розбирали, аби перетворити на спільний стіл.
Щоб підготувати щось на кшталт святкової вечері упродовж тривалого часу економили мізерні пайки або зберігали харчі з посилок від рідних.
«Жінки з нашого барака, які отримували посилки, дали муку та гречку і ми зробили вареники. Нас всіх – близько 200 чоловік, тому кожному вийшло по одному варенику. Це було чисто символічно, але дух свята вже панував», – пригадувала колишня увʼязнена Віра Лемеха, яка була в таборах Озерлагу у 1948-1956 роках.
Колядували півголосом. І навіть організовували вертепи, сценарії яких адаптували під реалії табірного повсякдення. Ганна Заячківська, інша українська ув'язнена Озерлагу, з пам'яті відтворила сценарій про молодого в'язня, який на Різдво повертається додому. На неї та інших організаторок вертепу хтось доніс і їх на два місяці запроторили до бараку посиленого режиму.
«Маленькою радістю для нас був Різдвяний вертеп»
Олександра Демчишин зазнала депортації до Сибіру в дитинстві. Вона розповіла дослідникам про долю своєї тітки Віри Малицької, яку в серпні 1949 року арештували, звинувативши у співпраці з підпіллям ОУН, а через два місяці засудили до 25 років ув’язнення. Врешті вона потрапила до Озерлагу, де змушена була працювати на лісоповалі та видобутку слюди.
Після смерті Сталіна та хвилі табірних повстань режим почав дещо послаблюватися. З бараків демонтували ґрати, ув’язненим дозволили зняти з одягу нашивки з номерами та вільніше листуватися з рідними. Зберігся лист, який Віра надіслала до матері у Львів 28 грудня 1954 року із Тайшету, якраз напередодні Різдвяних свят.
«Зближаються свята, буває дуже важко, але сильна віра в краще майбутнє заспокоює і додає сили і надії все ж таки скоро повернутися до вас… Стараємось розважити одна одну, вже був час звикнути і погодитися зі всім. На мене поклали всі святкові обов’язки. Треба всім приготувати, про все подумати. Хотіла цього року відмовитися, але це було неможливо, всі чомусь вірять у мої сили, а я сама чуюсь малоздібною і вартісною. Ялинка у нас також буде», – писала вона.
Ще однією учасницею тогорічного вертепу була Дарія Корчак. Вона згадує Віру Малицьку серед своїх табірних подруг.
«Маленькою радістю для нас був Різдвяний вертеп, який ми спільно організували. Знайшлися серед нас такі, що пам’ятали слова до цього дійства. Самі шили одяг для царів, ангелів, чорта. Я була пастушком у гуцульському кептарику й капелюшку на голові. Ходили з барака в барак, колядували, несли радісну звістку про народження Ісуса Христа. Старенькі жінки плакали, обнімали нас, цілували, а ми були щасливі, що уникнули пильного ока наглядача», – пригадувала вона.
Організували вертеп і у 1956 році. Для цього ув’язнені самостійно створили костюми. Віра Малицька була в образі «Рахилі». Збереглися навіть три світлини цього дійства. Це теж був наслідок послаблення табірного режиму: ув’язнені отримали можливість фотографуватися, обмінювалися світлинами між собою або ж, попри цензуру, надсилали рідним. Це унікальні світлини, які документують святкування Різдва у місцях несвободи.
Віру Малицьку звільнили з ув’язнення у липні 1956 року. Вона повернулася додому у Львів. Пізніше вийшла заміж і жила в Золочеві, де померла у 1964 році. Її племінниця Олександра Демчишин передала на оцифрування ці листи та світлини дослідникам.
Команда ГО «Після тиші» оцифровує та оприлюднює сімейні архіви часів радянських репресій у межах проєкту «Неволя: документальна спадщина радянських масових переслідувань». Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut в Україні. Заохочуємо ділитися власними архівами для оцифрування та подальшого дослідження. Організація працює в публічноісторичному просторі «Після тиші» на вул. Гребінки, 6. Також можна звертатися в соцмережах – на сторінки у фейсбук та інстаграм.