Їх не було дуже багато. Ми не мали шкіл, судів, адміністрації. Євреї навіть не говорили польською. Воліли вчити німецьку, російську... Але світлі голови схиляли їх до асиміляції, намагалися наблизити євреїв до поляків!
Час невпинно забирає від нас тих, чиї слова і дії сформували чи бодай якось вплинули на нас, котрі народилися і стали дорослими у XX сторіччі. Для більшости загалу Ян Блонський став відомий як автор одного тексту. Бо текст той, щойно він на початку 1987 року з'явився на сторінках «Tygodnika Powszechnego», став переломним для польського суспільства.
Ідеться про порівняно невелику за обсягом (меншу за аркуш) статтю під назвою «Бідні поляки дивляться на ґето», яка кардинально змінила акценти у тривалому й непростому польсько-єврейському діялозі. Стаття спричинила бурю - і це зрозуміло. Бо підважувала сторіччями плекані антисемітські стереотипи, які цілком «по-свійському» уживалися у пересічній польській свідомості.
ZAXID.NET пропонує читачам переклад цієї статті:
«Чеслав Мілош кілька разів по-особливому говорив про обов'язок очищення, який лежить на польській поезії. Очищення рідної землі, яка - цитую - «обтяжена, закривавлена, збезчещена» (1). Обтяжувати може лише чужа кров. Кров власна, жертовна кров живить спомин, викликає жаль, співчуття, повагу. Вимагає пам'яті, молитви, справедливости. Дає змогу також вибачити, хоча це вибачення не приходить легко. Інакше є з кров'ю чужою, але пролитою у справедливій боротьбі. Маємо право на необхідний захист, однак це право вже є поступкою. Христос казав Петрові сховати меча... Напевно, кожна пролита кров вимагає рефлексії та спокути, однак не можна сказати, щоб кожна обтяжувала, ганьбила землю.
Мілош не думає ані про кров одноплемінців, ані про кров завойовників. Зрозуміло, що він думає про кров єврейську, про геноцид, у якому польський народ не завинив, але який стався на нашій землі і якось цю землю на віки вічні позначив. Поезія, література - або, загальніше, пам'ять, колективна свідомість - не може забути про цей кривавий жахливий знак. Не може поводитися так, наче його не було... Однак часом чути голоси (зокрема молоді), яких цей знак не зачіпає. Прецінь відкидаємо, кажуть вони, принцип колективної відповідальности... Якщо так, то не повинні повертатися до справ, які безповоротно канули у минуле. Вистачить, якщо засудимо злочин in toto, як засуджуємо будь-яку кривду, будь-яку підлість. Відповім так: вітчизна - це не готель, у якому досить прибрати бруд після випадкових гостей. Вона збудована передовсім із пам'яті. Інакше кажучи, ми є собою тільки завдяки пам'яті про минуле. Не можемо довільно розпоряджатися цим минулим, хоча не відповідаємо за нього безпосередньо як особи. Мусимо його носити у собі, хоча буває прикро і боляче. І повинні прагнути, щоб його очистити.
Але як? Очистити поле Каїна - це, насамперед, пам'ятати про Авеля. Той Авель не був сам, мешкав у нашому домі (на нашій землі), а отже, у спільному домі на спільній землі. Кров залишилася на стінах, просочила землю - хочемо чи ні. Просочила нашу пам'ять, нас самих. Отож, мусимо очистити самих себе, тобто побачити себе у правді. Без цього дім, земля, ми самі залишимося заплямовані. Такий сенс слів поета, якщо добре їх розумію. У кожному разі так він бачить свій обов'язок, немовби закликаючи нас усіх, щоб і ми свій обов'язок виконали.
Наскільки це важко, доводить дуже відомий Мілошів вірш «Campo di Fiori». Він розповідає про карусель, яку - з волі випадку, але що то за значущий, особливий випадок - змонтовано у Варшаві, на площі Красінських, перед самісіньким початком повстання у ґеті. Коли спалахнули сутички, карусельна справа не припинилася, далі збирала дітей, молодь, роззяв.
Вітер приносив з пожарищ,
Чорних летючих зміїв,
І люди на каруселі
Хапали їх у повітрі.
Сукні дівчатам пестив
Вітер той із пожарищ,
Сміялися юрби веселі
Варшавської гарної днини.
Мілош порівнює «юрби веселі» з римськими перекупками, які - за якусь мить по спаленні Джордана Бруна - повернулися до своїх занять, тішачись «дарунками щедрого моря», «кошиками динь і маслин». І завершує рефлексією про «смертників вічну самотність», якій противиться «слово поета». Тільки так, здається, воно може «врятувати» те, що можна іще врятувати, а рятуючи, очищує нашу пам'ять бунтом супроти проминання і «забуття», яке запанує «перше ніж полум'я згасне».
Однак спогад і зітхання не звільняють від образу багаття на торговиці чи каруселі на гробі. Доказом цього є подальша історія вірша, який часто тлумачили і цитували. Його часто розуміли як звинувачення. Перекладений івритом, він може здаватися свідченням ворожої байдужости щодо знищення ґета... По роках Мілош замислюється, «чи справді такою була варшавська вулиця. І була, і не була. Була, бо в околицях ґета крутилися каруселі, і не була, бо в інших моментах, на інших околицях Варшава була інша, отож, не йдеться про якесь звинувачення» (2). Вірш, каже поет, є «публіцистичний», тобто надто однозначний, надто легко дозволяє зробити висновки. Щось спрощує, а спрощуючи - заспокоює... Гірше: поет визнає, що написав вірш «дуже аморальний». Чому? Бо - цитую - його «написано про вмирання з позиції спостерігача». І справді: той вірш написано так, що той, хто говорить - тобто поет - виходить переможцем. Одні вмирають, другі розважаються, а він «здіймає бунт» своїм словом - і відходить, задоволений, що гарного вірша написав... Однак по роках відчуває, що занадто легко відбувся. У зіставленні з «horror'ом», каже він, писання виявляється «аморальним»: вірш «Campo di Fiori» не зміг розв'язати «конфлікту життя й мистецтва». Врешті, на виправдання Мілош додає, що вірш постав «як звичайний людський відрух навесні 1943 року» - і, зрозуміло, ми охоче погодимося, що це був прекрасний, шляхетний відрух. У той страшний Великдень він урятував - як хтось гарно написав - «честь людської поезії». Але разом із поетом відчуваємо, що останнього слова не було сказано.
Може, ці поетичні страждання допоможуть нам зрозуміти, чому не можемо дати собі раду з осмисленням усього єврейсько-польського минулого. Врешті, зараз залишу літературу і пошлюся на особистий досвід.
Властиво, не зовсім особистий, бо, певно, кожен, хто був за кордоном, скажімо, на заході Европи, чув запитання, чи поляки є антисемітами. Або виразніше: чому поляки є антисемітами? Я сам стільки разів чув це запитання і стільки разів вдавався до пояснень, що десь зо двадцять таких розмов міг би викласти схематично.
- Чи поляки є антисемітами? - Чому ви так ставите запитання? Бувають поляки антисеміти, бувають філосеміти, бувають такі, котрих це зовсім не обходить, і саме таких стає щораз більше. - Зрозуміло, є різні поляки, але запитую про більшість суспільства. Поляків завжди вважали антисемітами - це не може бути випадковим. - Як це завжди? Прецінь коли Англія, Франція, Іспанія вигнали євреїв, то саме у Польщі вони знайшли прихисток! - Звісно, але це було давно, у Середньовіччі. Тоді євреїв скрізь зневажали. Але від середини XVIII сторіччя у Европі Нового часу завжди були проблеми з польською нетолерантністю. - Але ж від кінця XVIII сторіччя ніякої Польщі не було! - Однак було польське суспільство, у якому євреї не могли знайти для себе місця. Чому? - Ми були в неволі, мусили думати передовсім про себе. - Власне. Чому ви не думали про себе разом із євреями? - Їх не було дуже багато. Ми не мали шкіл, судів, адміністрації. Євреї навіть не говорили польською. Воліли вчити німецьку, російську... Але світлі голови схиляли їх до асиміляції, намагалися наблизити євреїв до поляків! - Чому не навпаки? Чи євреї не могли залишатися євреями? Ви влаштовували погроми - не знаєте чому? - Перші погроми сталися в Україні, їх спровокувала царська поліція...
І далі:
- Коли ви здобули незалежність, доля євреїв зовсім не покращала. Навпаки, антисемітизм ставав щораз їдкіший... - За двадцять років не можна змінити суспільство, а поза тим - чи в усій Европі не було так само? Після Першої світової війни ми прийняли багато євреїв із Росії, після 1934 року - з Німеччини... - Може, воно і правда, але ви трактували євреїв як громадян другої категорії. А під час війни врятували дуже небагатьох. - В Ізраїлі є місце пам'яті про людей, які рятували євреїв: тридцять відсотків прізвищ - це поляки. - Але відсоток врятованих євреїв у Польщі був низький, найнижчий в Европі відносно загальної кількости населення країни. - 1942 року у Варшаві на вісім поляків у місті припадало чотири євреї. Як восьмеро може сховати чотирьох? - Поляки якраз виявляли євреїв і видавали їх німцям. Або поліції, яка прецінь була польська... - У кожному суспільстві є кілька відсотків людей без совісти. Ви не маєте поняття, чим була німецька окупація у Польщі. За переховування одного єврея розстрілювали цілі сім'ї, разом з дітьми. - Звичайно, так було, але за конспірацію також суворо карали, а всі, здається, займалися конспірацією. Євреї не хотіли залишатися у Польщі... - Їм було важко жити серед спогадів. - Було важко жити серед поляків, які не хотіли їм повертати крамниць, помешкань, погрожували, вбивали. Чи ви не чули про погроми у Кракові, у Кельце? - Погром у Кельце був політичною провокацією. - Ну і що? Провокація, якщо й була, то знайшла відгук. Десять тисяч провокаторів? - Євреї часом гинули не через те, що були євреями, а через те, що були комуністами. - А 1968 року - чи тому залишали Польщу, що були комуністами?
І так до кінця, чи радше без кінця. Дуже подібно виглядають дискусії істориків. Відтворюють - ліпше задокументовані - ті самі погляди і події, які я намагався зібрати у моїй (наполовину) вигаданій розмові. Про ті справи існує сила силенна літератури, мемуаристичної й історичної, про яку у Польщі маємо дуже слабке поняття... Тимчасом ми повинні її знати хоча б тому, що йдеться там також про нас. У ній є велика розбіжність позицій і висновків. Трапляються книжки, автори яких не приховують, що нами керує ненависть. Не можна їх легковажити. Бо ж вони народилися з особистих пережиттів, справжність яких неможливо ставити під сумнів. А поза тим, хіба у нашому письменстві не роїться від висловлювань, сповнених просто несамовитої ненависти до євреїв?
Є також багато книжок обережних і, наскільки можливо, об'єктивних. Вони сумлінно нагадують про ментальні й матеріяльні підстави польсько-єврейського співжиття. Враховують практично немислиму нині напругу окупаційного терору, який спричинив моральне звиродніння населення - не тільки польського (3)... У висновках мовчазно погоджуються, що до нещастя Центральної Европи не можна прикладати мірок, скажімо, англійських. Коли падає небо, навіть копняк може бути доказом милосердя і співчуття... Однак правда залишається і важкою для усталення, і важкою для прийняття. Два роки тому я дослухався до дискусії закордонних і польських спеціялістів - і мушу сказати, що то було доволі тяжке пережиття. Для нас і, як бачу, для євреїв. До узгодження позицій, зрозуміло, було далеко. Але це і не є метою таких конференцій. Я увесь час думав про те, чого там не було сказано і через що власне дискусії - назагал дружні - для всіх поєднувалися з прикрістю і стражданням. Потім дійшов висновку, що це було саме почуття зіпсуття, забруднення, збезчещення, про яке говорив Мілош.
Тому дозволю собі ще раз повернутися до поетових слів. 1943 року Мілош написав іще одного вірша про ліквідацію ґета. Він не такий однозначний, може, навіть складний для розуміння. Починається з картини руйнації:
Починається роздирання, топтання єдвабу,
Починається чавлення скла,
Дерева, міді, нікелю, срібла, піняви
Гіпсової бляхи, струн, трубок, листків, куль, кришталю -
аж:
У полум'ї валиться дах, стіна - і жар підмурівок охоплює.
Лишилася тільки піщана, затоптана, з деревом одним без листя - земля.
Місто зазнало руйнації, залишилася земля, всіяна шкаралущами і сміттям. Всіяна також людськими тілами. І в тій землі - чи радше під землею -
Поволі, тунель прокладаючи, просувається стражник-кріт,
З червоним ліхтариком, на чолі причепленим.
Торкається присипаних тіл, лічить, пробирається далі,
Розрізняє попіл людський після веселкової пари,
Попіл кожної людини по іншій барві веселки.
Ким є той кріт, важко сказати. Він є стражником, може, стражником похованих? Має ліхтар, а отже, бачить, у кожному разі бачить краще, ніж померлі. А серед тих мерців наче перебуває і сам поет, чи радше той, хто проказує цього вірша. І він лежить там, і боїться. Боїться крота. Неймовірний, дивовижний образ.
Я боюся, так боюся стражника-крота.
Його повіка набрякла, мов у патріярха,
Який довго просиджував у поблиску свіч,
Читаючи велику книгу роду.
Отже, цей кріт має риси єврея, який сидить над Талмудом чи Біблією. Певно Біблією, бо це радше вона заслуговує назви «великої книги роду» - людського, зрозуміло.
Що ж скажу йому я, юдей Нового Завіту,
Який дві тисячі літ чекає другого приходу Ісуса?
Знищене тіло моє його погляду мене викаже,
І він полічить мене серед помічників смерті
Необрізаних.
Це страшний вірш, бо сповнений страху. Але у ньому ніби два страхи. Один - страх перед смертю, буквально перед похованням живцем, що прецінь сталося зі стількома людьми, засипаними у підземеллях і підвалах ґета. Однак у тому першому страху криється другий страх, страх перед стражником-кротом. Той кріт пересувається під землею, але також ніби попід порогом нашої свідомости. Це почуття провини, якої не хочемо визнати. Засипаний під руїнами серед тіл євреїв, «необрізаний» боїться, що його зачислять до вбивць. Отож, це страх перед засудженням, страх пекельний! Страх неєврея, який дивиться на руйнацію ґета. Він уявляє собі, що також міг би тут - випадково - загинути, і тоді в очах крота, який уміє розпізнавати попіл, здаватиметься «помічником смерті». І справді, вірш має назву «Бідний християнин дивиться на ґето». Отже, у того християнина є страх перед долею, що спіткала євреїв, але також - притлумлений, зашифрований - страх перед тим, що його засудять. Хто засудить? Люди? Ні, людей уже немає. Це кріт його засуджує, чи радше може засудити, той кріт, який добре бачить і знає «книгу роду». Бідного християнина засуджує (може засудити) власне моральне сумління. І він хотів би сховатися перед тим кротом-сумлінням, бо не знає, що йому казати.
Мілош, коли його запитали, що чи кого означає той кріт, ухилився від відповіді. Сказав, що написав вірш спонтанно, а не «програмово». Якщо так, тим ліпше: вірш міг би бути безпосереднім вираженням загрози, яка, як це буває у сні і також у мистецтві, вилонює із себе образи. Це унаочнює те, що не цілком зрозуміле, те, що було, а може, ще є в людях, мабуть, також у поетові, однак у неясній, затертій, притлумленій формі. Вчитуючись у такий вірш, ліпше розуміємо себе, бо те, що незрозуміло, немовби бачимо перед собою. Я трохи доповнив, прокоментував «Бідного християнина», як кожен читач. Проте думаю, що далеко від поетових відчуттів не відійшов.
Але не тільки поетових. Тепер повертаюся до вигаданої розмови. Вона є стислим, трохи спрощеним викладом десятків суперечок і полемік. Що у ній вражає? У відповідях мого синтезованого поляка можна пізнати саме той страх, який озивається у «Бідному християнинові». Страх бути зачисленим до помічників смерті. Він настільки жахливий, що ми робимо все, аби його відігнати, аби не допустити навіть його виявлення. Читаємо чи слухаємо роздуми про єврейсько-польське минуле - і коли тільки дійде до нас подія, факт, який не найкраще про нас свідчить, гарячково намагаємося його применшити, виправдати, недооцінити. Навіть не про те йдеться, ніби хочемо приховати його чи заперечити, що так було. Прецінь відчуваємо, що не все було гаразд. Зрештою, і як воно могло би бути гаразд? Співіснування громад, як і співіснування осіб, ніколи не є бездоганне. А що говорити про таке бурхливе, нещасливе співжиття. Проте не вміємо говорити про це спокійно. Тому що, свідомо чи несвідомо, боїмося звинувачення. Боїмося, що озветься стражник-кріт і скаже, зазирнувши у свою книгу: ага, ви також слугували смерті? І допомагали вбивати? Або принаймні спокійно дивилися на єврейську смерть?
Однак подумаймо чесно: таке запитання мусить прозвучати. Його мусить поставити кожен, хто роздумує про польсько-єврейське минуле, незалежно від відповіді, яку на нього дасть. Але ми, свідомо чи несвідомо, не хочемо, щоб це запитання прозвучало. Відштовхуємо його від себе як нечуване, скандальне. Ми ж бо не стали на бік убивць. Ми ж бо самі були наступними у черзі до печі. Бо - не найліпше, але однак якось із тими євреями співіснували, вони також не були безвинні у наших суперечках. Отож, мусимо постійно про це все згадувати. Бо що про нас подумають інші? Що ми самі будемо про себе думати? Що буде з добрим іменем нашого краю, нашого суспільства?.. Ця заклопотаність «добрим ім'ям» постійно присутня у приватних, а ще більше - у публічних розмовах. Інакше кажучи, хочемо витягнути моральний зиск із тих розважань. Навіть тоді, коли засуджуємо, самі хочемо стати понад (чи поза) осудом. Хочемо опинитися абсолютно поза звинуваченням, хочемо бути цілком чистими. Хочемо бути також (і тільки) жертвами... Це хвилювання теж спирається на страх, як у вірші Мілоша, і той страх викривлює, спотворює наше мислення про минуле. Що одразу відчувають і наші співрозмовники... Ми не хочемо мати нічого спільного з потворністю. Однак відчуваємо, що вона нас якось забруднює, «безчестить». Тому воліємо не говорити про це все. Або говоримо тільки задля того, щоб відкинути звинувачення. Звинувачення, яке звучить нечасто, але яке немовби висить у повітрі.
Чи можемо його позбутися? Чи можемо його запобігти? Я думаю, що ні, бо воно, значною мірою, є у нас самих. Це ми самі боїмося крота, який вгризається у наше сумління. І також думаю, що ми його не відженемо. А принаймні не проженемо, забуваючи про минуле або займаючи щодо нього оборонну позицію. Мусимо цілком щиро, цілком чесно змірятися з питанням про співвідповідальність. Нема чого приховувати: це одне з найболючіших питань, із яким можемо зіткнутися. Проте думаю, що ми обов'язково маємо над ним замислитися.
Перед цим питанням ми, як поляки, - не стоїмо самі. І це може нам допомогти. Не тому, що гуртом бити себе у груди легше. Що нашу провину розкладемо так, що вона ніби поменшає... Радше тому, що зможемо ліпше її зрозуміти. Зрозуміти і нашу провину, і те, чому від неї втікаємо. Недавно ми читали про візит Святішого Отця до римської синагоги. Знаємо також церковні документи, у яких уже за часів Івана XXIII наново і, маймо надію, остаточно осмислено ставлення християн до євреїв чи радше християнства до юдаїзму. У тій промові й у тих документах одразу вражає одне. Там немає спростовування вини ані розгляду причин (суспільних, економічних, інтелектуальних чи бозна-яких), через які християни дивилися на євреїв як на ворогів, шкідників чи непроханих гостей. Натомість чітко сказано: християни (і Церква) помилялися. Не мали ані права, ані підстави вважати євреїв «проклятим» народом, народом, винним у смерті Христа. А отже, народом, який «належить» віддалити, відокремити, виключити зі спільноти.
Однак якщо це сталося, то тому, що християни були замало християнами... Отож, не говориться: ми «мусили» захищатися, ми «не могли» рятувати євреїв чи трактувати їх як братів. Навіть не згадувано даних, які могли би бути пом'якшувальною обставиною. А таких даних трохи є. Прецінь євреїв (як монотеїстів) не любив уже стародавній світ. У Середньовіччі Европу злютовувала релігійна однорідність... Церква назагал також бувала м'якша, ніж світські владці. Але це все не змінює суті справи. Тому треба це оминути. Радше підкреслюється, що церковна практика розпалювала ненависть до євреїв і тримала їх у зневазі та ізоляції... Одне слово, сучасні документи не мають за мету вибілювати минуле, не торгуються за пом'якшувальні обставини. А чітко говорять про занедбання обов'язків братерства і милосердя. Решту залишають історикам. Саме у цьому й полягає християнська великодушність цих заяв.
Думаю, що у нашому ставленні до єврейсько-польського минулого ми маємо наслідувати ту позицію. Перестати захищатися, виправдовуватися, торгуватися. Підкреслювати, чого не могли зробити, під час окупації чи давніше. Перекладати провину на політичні, суспільні, економічні обставини. Мусимо насамперед сказати: так, ми винні. Ми прийняли євреїв до нашого дому, але веліли їм жити у підвалі. Коли вони хотіли ввійти до покоїв, ми обіцяли, що впустимо, якщо перестануть бути євреями, якщо «цивілізуються», як говорилося у XIX сторіччі, звісна річ, не тільки у Польщі. Так мислили найсвітліші уми: Ожешкова, Прус... Серед євреїв знайшлися ті, що були готові послухатися тої ради. Але тоді ми почали говорити про наплив євреїв, про небезпеку, яка нам загрожуватиме, коли вони проникнуть у польське суспільство! Ми почали - як це expressis verbis написав Дмовський - ставити умови, як хоча б та, що поляками можна визнати тільки тих євреїв, які співпрацюватимуть задля обмеження єврейського впливу! Якщо казати просто - тих, які повернуться супроти своїх близьких, супроти батьків! Нарешті ми втратили дім і в цьому домі окупант почав убивати євреїв. Хіба ж ми їм солідарно допомогли? Скільки з нас вирішило, що то не їхня справа! Були і такі (оминаю тут звичайних злочинців), які потайки тішилися, що Гітлер розв'язав нам «єврейську проблему»... Ми навіть не вміли привітати і вшанувати недобитків, що ж із того, коли сповнених гіркоти, здезорієнтованих, може, навіть і надокучливих. Тож замість торгуватися і виправдовуватися, ми повинні насамперед подумати про себе, про власний гріх чи слабкість. Такий моральний поворот у ставленні до польсько-єврейського минулого є обов'язковий. Тільки він може поступово очистити заражену землю.
Однак що легко на словах, те важко на практиці. Має змінитися суспільне розуміння проблеми. Ми раз у раз вимагаємо від євреїв (або від їхніх друзів) обережної, справедливої оцінки спільної історії. Та насамперед мусимо визнати нашу вину і просити пробачення. І, власне, вони тільки цього чекають - якщо чекають. Пригадую один зворушливий виступ. Промовець почав від твердження, що ставлення багатьох євреїв до Польщі скидається на зраджене кохання. Попри страждання і труднощі, провадив він далі, єврейська громада була сильно прив'язана до Польщі. Бо євреї знайшли там свій дім і прихисток, можливість «бути у себе». Свідомо чи підсвідомо сподівалися, що їхня доля кращатиме. Що поменшає тягар приниження, майбутнє стане світлішим. Сталося інакше. Нічого вже, підсумував він, не зміниться. Євреї не мають і не можуть мати у Польщі жодного майбутнього. Скажіть лише, закликав, що ми не винні у тому, що сталося. Нічого іншого не хочемо. Але таке визнання для нас важливе.
З польського боку це означає прийняти вину. Але тут востаннє з'являється стражник-кріт і запитує: повну вину? Чи співвину за геноцид? Чую вже вигуки: як це? Та ж, заради Бога, ми не брали участи у геноциді! Так, це правда, відповім. Ніхто при здоровому розумі не може ствердити, що поляки як нація брали участь у геноциді. Щоправда, часом такі голоси звучать. І їх належить спокійно вислухати, не впадаючи у гнів - знак паніки. Але все-таки, разом зі значною більшістю, вважаю їх неслушними. Отож, чому говорити про геноцид? Про співвину? Відповім так: співучасть і співвина не є те саме. Можна бути співвинним, не беручи участи у злочині. Насамперед через бездіяльність чи недостатню протидію. А хто може сказати, що у Польщі вона була достатня? Саме тому, що не була достатня, складаємо шану й оточуємо почестями всіх тих, котрі пішли на такий героїчний ризик... Хоча це звучатиме дивно, але не виключено, що та співвина через бездіяльність для нашого питання менш суттєва. Якби ми - у минулому - чинили мудріше, шляхетніше, більш по-християнському, геноцид, напевно, було би «важче уявити». Мабуть, його важче було би здійснити, і, поза всяким сумнівом, він викликав би сильніший опір. Інакше кажучи, не заразив би байдужістю і здичавінням суспільство (суспільства), серед яких відбувався.
Відразу постає питання: чи можна це сказати не тільки про поляків, а також про французів, росіян, про цілу Европу, про все християнство? Так, згода. Ця співвина є справді спільна. Але не дасться заперечити, що саме у Польщі євреїв було найбільше (понад дві третини євреїв світу - то євреї «польські», у тому розумінні, що їхні предки мешкали на землях Речі Посполитої до поділів). Отож, ми мали щодо них найбільше моральних зобов'язань (чи були вони нам під силу - нехай вирішує Господь Бог і досліджують історики). Отож, для нас найбільше євреї були проблемою, можна навіть сказати, викликом чи завданням, яке поставила доля...
Аби ще на хвильку повернутися до літератури: це найліпше розумів не хто інший як Міцкевич. Думки і мрії найбільшого з поетів були найдалекоглядніші. На відміну навіть від людей, зичливих щодо євреїв, Міцкевич вважав, що Ізраїлеві, «старшому братові», годиться мати в Польщі ті самі привілеї, що є в усіх, і водночас зберігати право на свою релігійну і звичаєву окремішність. Подібною була і позиція Норвіда, не інакше, наскільки можна зрозуміти, мислив Словацький... Отож, принаймні найбільші стали на бік правди і справедливости. Міцкевичева мрія за суттю була пророча: він ніби побачив, що тільки такий суспільний вибір міг би врятувати (принаймні частково) євреїв від Голокосту, а нас від морального падіння... Це був би вибір воістину незвичайний, у прямому значенні слова - месіянський. Однак сталося якраз цілком інакше, бо ж треба визнати, що саме у Польщі антисемітизм став, зокрема у XX сторіччі, особливо прикрим і їдким...
Чи призвів до участи у геноциді? Ні. Коли читаєш те, що понаписувано про євреїв перед війною, коли відкриваєш, скільки ненависти було у польському суспільстві, - можна тільки дивуватися, що за словами не настали дії. Проте не настали (або наставали рідко). Бог затримав ту руку. Так, Бог, бо якщо ми не взяли участи у тому злочині, то тому, що були ще трохи християнами, що в останній момент зрозуміли, яким диявольським був той помисел... Але від співвини нас це зовсім не звільняє. Зараження, збезчещення польської землі сталося, і на нас далі тяжить обов'язок очищення. Хоча на цьому цвинтарі, він зводиться вже тільки до одного: обов'язку побачити наше минуле у правді».
(1) E. Czarnecka, Podróżny świata. Rozmowy z Cz. Miłoszem. Komentarze, New York, 1983, с. 119.
(2) Там само, с. 53-61.
(3) Жертві важко змиритися з тим, що кат її не лише скривдив, але також принизив і заплямував, що вона не могла протиставитися жорстокості. У 1944-1948 роках польська громадська думка не хотіла визнати розпаду норм і морального здичавіння значної частини суспільства. Драстичність письменників, таких як Боровський і Ружевіч, викликала обурення. Читачі «Tygodnika Powszechnego» не сприйняли оповідання Яна Юзефа Щепанського «Черевики». Важко було змиритися з правдою про «зараження смертю» («Викрали» Казімєжа Вики). Подібне коїлося, зрозуміло, і серед євреїв. Тому можна на пальцях полічити літературні позиції, які представляли би стосунок польського суспільства до Голокосту. Справа не лише в тому, що стосовно геноциду література взагалі чується безпорадна. Тема «обпікала», письменники боялися, що увійдуть у конфлікт із почуттями читачів.
Ян Блонський. Бідні поляки дивляться на ґето
Переклала з польської Наталка Римська за публікацією: https://tygodnik.onet.pl/30,0,21303,biedni_polacy_patrza_na_getto,artykul.html - для часопису «Критика».
Цитати з вірша Чеслава Мілоша «Campo di Fiori» подано в перекладі Володимира Кулика.
Вперше есей надруковано у виданні «Tygodnik Powszechny», 1987, №2
Фото Іллі Левіна для Центру міської історії