Нещодавно відомий златоуст, він же любомудр, він же драгоман Віктор Федорович Янукович обмовився про динозаврів у Західній Україні. Дехто з гостріших за нього на язик заговорив тут же про динозаврячі яйця. Втім Янукович говорив доволі нейтрально. Ось цитую: "Подивіться, що робиться з вивезенням сміття! Я побував у західних регіонах. Я вам скажу, там не те що мутанти будуть ці віруси, там динозаври скоро будуть, тому що все завалено сміттям". Але при згадці про динозаврів чомусь виникає цілком протилежний асоціативний ряд. Я не про безгосподарність західноукраїнський місцевих очільників, я про фігуральний ряд.
Жоден із західноукраїнських політиків не дозволить собі висловлюватися негативно на адресу мешканців східних областей. І сам Янукович доволі обережний. Тільки ця згадка про динозаврів починає муляти і підгризати свідомість. Адже висловлюючись про динозаврів навіть фігурально, політик все одно залишає поле для фройдистських здогадок і припущень. У цьому випадку політик Янукович своїми „динозаврами” наштовхує на аналіз дій і заяв його однопартійців чи навіть однофракційників. Не варто розпорошуватися на багатьох – тобто до всіх особистісних вад Януковича з його промахами у прізвищах, всіляких гулаків-артьомовских, чи в географії, від яких декого з дипломатів коробило, заяв про потребу нових п’ятирічок – можна дописувати в один асоціативний ряд. Але спинімося для початку на двох найсимптоматичніших персонажах, так би мовити, діамантах янукозавства. На Табачнику Дмитрові та Колесниченку Вадимові. Коли про інших у політиці можна говорити як про опонентів, то ці двоє є відвертими ворогами держави, в якій вони досягли неабияких висот.
Табачник – продукт совка такий невиправний, що сприймати його як ідеологічного опонента просто принизливо, гидко і не припустимо. Тут залишається лише цитувати, наприклад із його останніх шедеврів у газеті „Известия”: «Как показала уже Великая Отечественная война, а затем и развитие постсоветской Украины, галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья - их враги, а их "герои" (Бандера, Шухевич) для нас – убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей.
Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа - цивилизационных оппонентов. При этом, если народы Великой Украины всегда толерантно относились к галичанам, не вмешиваясь в их жизнь и не навязывая свои ценности, то сами галичане при первой же возможности крайне агрессивно, не останавливаясь перед насилием и массовыми убийствами, пытались причесать Украину под свою гребенку.
Галичане поставляли большую часть кадров в гитлеровскую вспомогательную полицию, формирования абвера и СС, они же составляли движущую силу майданного путча, только чудом, благодаря выдержке тогдашней власти, не вылившегося в гражданскую войну. И сегодняшняя антиукраинская, антироссийская, антиевропейская и даже античеловеческая (в ценностном измерении) политика украинского руководства - в значительной степени результат галицийского засилья в украинской политике.”
Как гаваріцца – „ні дать ні взять”. Ніякого тобі розпалювання, ніякого тобі антиісторизму. Прокуратура ридає, а ВАК повсюдно цитує витримки з табачної докторської, яку хтось принагідно розкурив, аби не займала місця в бібліотеці Вернадського.
Вадим Колесниченко – другий достойний янукозавр не менш категоричний у приниженні і паплюженні країни, за головний портфель якої ось уже стільки років змагає його політичний патрон. Один з останніх екзорцизмів, зачитаних на закордонній досить гучній конференції звучить доволі гордо „Ревизия истории на Украине, как метод построения фашистского государства”, а деякі з узагальнень тягнуть як мінімум на ревізію політичної перспективи не так одноразового вжитку Колесниченка, як на перспективу Самого В.Ф. От будь ласка:
”На Украине усиленными темпами происходят процессы характерные построению национал-социалистического режима:
- милитаризация общества (впервые за последних сем лет в Киеве прошел военный парад с привлечением более 150 единиц боевой техники и 4 тысяч солдат; Президент Украины требует от правительства и парламента увеличить военные расходы на 1 миллиард долларов США);
- формирование в общественной мысли образа врага, который виноват во всех экономических, политических и социальных бедах украинцев. Широкое использование для этого мифов и перекручивания истории: кроме мифа о героях УПА, используется миф о погибших во время Голодомора 1932-1932 40 млн украинцев и направленности Голодомора исключительно по отношению к украинцам; культивируются любые исторические конфликты с Россией; создается образ добряка-жертвы украинца, который всю свою историю страдает от рук враждебных и диких соседей. Украинцам умышленно прививается комплекс неполноценности, чтобы позже трансформировать его в этническую ненависть и призывать к воздаянию, все кто «столетиями унижал наш народ». «Над нами на протяжении… истории издевались, унижали, грабили наши города и села…, отбирали земли и выселяли из собственного дома – мы выжили и выстояли», – это страница из материалов для изучения истории в 5-м классе;
- насильственные методы подавления инакомыслия, которые выражаются в применении полицейских органов и спецслужб по отношению к гражданам, политикам выражающим идеи и ценности, противоречащие воли главных лиц государства; применение спецсредств, а даже армейских подразделений во время общественных протестов против политики властей;
- культивация консервативных, националистических идей, целью которых провозглашается отстаивание прав и свобод коренного населения, или «титульной нации», а на самом деле проводится попытка построения общества по принципу «единый народ, единая нация, единый язык, общее мышление». При этом в Украине активно культивируется русофобство, ксенофобия и нетерпимость по отношению к представителям других народов и культур, отмечены факты русофобских публикаций в государственных СМИ.
Целью нынешних украинских властей является создание такой «украинской идентичности», в основе которой лежит набор русофобских мифов».
Ну хоч бери та й приміряй персонажів із рейхівського іконостасика на наш політичний бомонд. Януковичу за аналогією як би не довелося зніматися в ролі Мартіна Бормана, поряд зі зрозуміло ж Адольфом Ющенком, Валентином Канарісом чи то Юлією Геббельс.
Якби лише все те псевдоідеологічне посмерджування стосувалося самих згаданих персонажів, навряд чи варто було б ламати списи. Мова саме йде про те, як світогляд самого Януковича відрізняється від сонму всіх його невдячний чи то може чорноробних шісток, котрі, як ідеологічна шантрапа, проробляє ґрунт для побудови істинної Малоросії на недоліпках нинішньої України. Всі спроби відбілитися від провокацій Сіверськодонецька досі так і не стали уроком для всього суспільства. На „канонічних” територіях регіоналізму так і не стало більше демократії. Так і не стало більше України. Весь досвід співіснування „канонічних” регіонів зі всією Україною свідчить про нестримне бажання частини «регіонівського» істеблішменту плекати власний субетнос, виставляти всілякі рогатки будь-яким спробам реабілітувати українство. Та й у межі єдиної політичної нації деякі дії «регіонівських» голенок навряд чи вписуються. Так само як і толстоухових з їх вояжами в Південну Осетію і обіцянками визнання в разі перемоги Януковича. Так само і богословських з їхньою пропозицією про спільне управління Севастополем. І несть їм числа тим кумедним недорікуватим Лук’яновим. Час потребує дуже зрозумілих кроків від Януковича. Особливо, коли в ситуації вимушеної неможливості обирати загальнонаціонального лідера, доведеться обирати просто менше зло із двох, знову таки, зол. Бо як показав досвід – навіть найоптимістичніші з усіх – вибори 2004-го теж були виборами меншого зла. І ця констатація – аж ніяк не свідчення будь-якого розчарування. Швидше відсутності зачарування.
Янукович є і буде надалі одним із творців тієї держави, котру так нещадно „люблять любати„ його політичні соратники, його янукозаври. І чи буде його перемога - а лідерство в виборчих рейтингах, завдяки опозиційності, щораз більше наштовхує людей на цей острах – початком зрощування країни і народу в єдиний організм, заходу і сходу разом. І не в „маразом”, і не в „оргазом”, а в спокійний і безпечний хоча б модус вівенді. Тим більше, у питанні національної перспективи. Досі щось удавалося іміджмейкерам і політтехнологам. Але ні іміджмейкери, ні політтехнологи за Януковича його президентську роботу робити не будуть. І що найсмішніше – навіть за президенства Януковича регіонівські „канонічні” території так і не всотаються в загальнонаціональне і загальнодемократичне поле України. Чимшвидше позбування всіляких янукозаврів самим Януковичем могло б вселити у частину виборців надію. Лишень кому ця надія і така перспектива потрібна. Адже перспективу будь-якого політика визначає домінування в його середовищі саме людей перспективи. В оточенні ж Януковича занадто багато людей із минулого. Із не найкращого минулого. Боже, борони від такого минулого!
P.S. Чекайте «Янукофутуризм». Це про перспективи національної трансформації за можливого президенства Януковича.