Ця людина заслуговує пильної уваги. Те, що він творить, добре знають за кордоном. Там театр „Воскресіння” асоціюється лише зі Львовом. В Україні ж завдяки потугам Ярослава Федоришина та його театру відбувається чимало фестивалів. Львів має лише „Золотого Лева”, хоча за його словами, міг мати усі театральні фестивалі. Але почнемо спочатку…
- Пане Ярославе, можливо, це дещо банально запитання, але: що для Вас театр?
- Якщо судити з точки зору, що театр - цінність не містечкова, то де б я не грав - у Львові, Німеччині, Росії, Києві, чи Лондоні - я творю український театр: за мовою, традицією, колоритом, тими ритуалами, які ми намагаємося зробити у своїх виставах.
- Чи у Львові достатньо активне театральне життя?
- Такого бурхливого театрального життя, яке є в Києві, Харкові, Донецьку чи Дніпропетровську, у Львові немає. Це не тільки мінус самим театрам, а мінус взагалі соціуму Львова. Змінився не лише глядач, саме відношення до театру змінилося. Я бачу це на прикладі нашого театру: ми половину свого життя знаходимось у Львові, а половину - на гастролях, де наші вистави продаються, купуються, люди на них приходять, чого не можна сказати про Львів.
- А чим для Вас є Львів?
- На сьогодні - це моє рідне місто, без якого я жити не можу. Хоч народився у Сибіру. Давно міг переїхати в інше місто, але тут такий клімат, енергія, сюди завжди хочеться повернутися. Безперечно, Львів має і свої хиби. Тут неадекватні люди. Неадекватно вони сприймають різні події: від культурних до політичних. Це галицька ментальність, яку я особисто ніяк не можу в собі прийняти, і стати таким істинно галицьким чоловіком, галичанином. Я більш відкрита людина, а Галичині більш закриті люди. Це мої спостереження.
- А які ще характерні риси притаманні галичанам?
- Галичани завжди дуже вперті люди. Вони намагаються відстояти своє. В них є певний гонор, від якого не можуть ніяк відійти. Не йдуть на різні компроміси, а життя настільки коротке, що воно завжди потребує якихось компромісних вирішень. Тому вважаю, що зі всіх міст України - Львів одне з найкрасивіших, але воно найповільніше розвивається і в культурному, і в мистецькому, і в політичному плані, власне, через небажання йти на компроміси.
- Вважається, що Львів зберіг Україну...
- Всі кажуть, що Україну породжує Захід і особисто Львів. Напевно так і було. Але ж не можна жити вчорашнім днем. Львів зараз розвивається: ремонтуються фасади, дороги, щось увесь час йде вперед, але середина Львова навпаки - не рухається з місця, тобто внутрішній бік оцієї ментальності. Таке враження, що ніби увесь час знаходимось в якійсь оболонці, яку прорвати не хочемо. Не те, що не можемо, а просто не хочемо. Ми звикли один одному брехати, як у нас усе прекрасно. І від цієї брехні ніяк не можемо відмовитись. У цьому, я думаю, якраз є біда Львова. Ми об'їздили з туром Україну - Донецьк, Харків, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Крим, там люди відносяться один до одного простіше, у нас же якась вуалізація... Ми не можемо подавити в собі академізм. От саме зашкарублий академізм. Я не можу сказати, що він не приносить якихось там (я говорю лише про культуру, інших сфер не хочу зачіпати) бонусів. Порівнюю оцей академізм із мавзолеєм. Мене звинувачують у тому, що я говорю, що є живі театри, є мертві театри. Це не значить, що останні не приносять прибутків. Ленін в мавзолеї теж приносив їх.
- „Золотий час" театрального Львова у минулому чи майбутньому?
- Буду судити зі своїх 50 з чимось років. Для України був прекрасний революційний час. Це мої молоді роки. Як театральний час, то тут, у Львові, була просто Мекка... Я приїхав у 1976 році тільки через те, що найкращі театри були у Львові: театр М.Заньковецької, ПриКВО, Театр юного глядача - там були прекрасні вистави, на які я ходив з насолодою. Хотів бачити гру Б. Ступки, Ф. Стригуна, Т. Литвиненко, інших акторів, не кажучи про Дегтярьову, Андрєєва. Ходив на режисерські роботи в ТЮГ. Це був розквіт у тій совдепівській системі, якого зараз, на жаль, немає.
- Ви ностальгуєте за радянськими часами?
- У радянські часи відвойовувалася українська мова, український ритуал - він міг бути лише на Західній Україні. Були рамки, цензура. Був загальний союзний театр, в якому кожна республіка, зокрема й Україна, намагалася відстояти свої національні пріоритети, які тоді „давилися". Вони й сьогодні „давляться", нібито цього не відчуваєш. Немає цензури, але вона насправді є. Просто зараз ці питання для мене відносні, тому що ми творимо український театр на європейській драматургії за своїми законами.
- Чого бракує Львову сучасному?
- Я би дуже хотів, аби у Львові була сильно розвинена інфраструктура культурна, щоб не тільки реставрувалися будинки, але щоб реставрувалися і внутрішній бік наших політичних діячів, навіть наших митців, щоб ми думали трішечки по-іншому. Щоб ми не боялися відверто дивитися один одному у вічі і критикувати для того, щоб було краще.
Львову бракує багато чого, зокрема міжнародного мистецького центру, який на базі нашого фестивалю „Золотий Лев" і театру „Воскресіння" мав би давно бути. Бракує величезного концертного залу однозначно, бракує самої інфраструктури культурної.
- Що втратив Львів за часи незалежності?
- Напевне щось втратилось. У нашій українській діяльності дуже багато є аматорства, ми щоразу відкриваємо Америку, а не вчимося на своїх помилках. Ми знову створюємо партії, блоки, хочемо вступити в ту саму воду, в якій вже були. А треба відмовитися, бо це неможливо.
Як Мекка творча, для мене був сам Львів. Сьогодні, на жаль, цього не має. За всі ці демократичні роки я щасливий від одного: зараз в інших країнах знають декілька людей від України, які представляють театр: це Андрій Жолдак, як режисер, Богдан Сильвестрович Ступка, як актор і кіномитець, та львівський театр „Воскресіння", як театр. Це дуже приємно, і це приносить нашому Львову величезні дивіденди. Можуть мої колеги говорити, що мені легко таке казати, бо ми менше працюємо тут, а більше в інших містах... Але це є величезна заслуга - це не просто дається, аби тебе хотіли бачити. Ми - за кордоном упізнаваний театр, „Воскресіння" асоціюється зі Львовом. Часто після вистав за кордоном режисери, актори запитують про Львів...
- ...і що ви відповідаєте?
- Говорю, що Львів розвивається, бо він однозначно розвивається: нові дороги, відреставровані будинки, які вже валилися, і прекрасна площа Ринок вже зроблена, як би там не нарікали. За останні роки у Львові дуже багацько зроблено, і головне, що це бачиш... Це є дуже приємно.
- На Вашу думку, які найбільші втрати та здобутки Львова за останні роки?
- Найстрашніші - це те, що ми втрачаємо тих людей, яким 80-90 років, старожилів Львова, які несли надзвичайно високу культуру, які були виховані, шкода, в іншій державі, але вони мали свій, як кажуть поляки, „льос", шляхетність. Цього мені бракує у Львові сьогоднішньому. Дуже багато брутальності... Це від браку культури. Мені видається, що Львів має галицьку традицію, а якби її здобули молоді люди, тоді це був би великий плюс до тих магічних стін, яким уже 751 рік, а може й більше. А ще дуже хочеться, аби врешті відремонтували театр (приміщення театру "Воскресіння" - Авт.), не кажучи вже про готельний комплекс, пасаж, який тут був. Свого часу цей австрійський будинок був найбільш популярним серед молоді.
- Як Ви гадаєте, ті, хто приїздить до Львова, відчувають, що потрібно виховувати в собі ту шляхетність, яка є у львів'ян-старожилів?
- Думаю, що дуже багато молодих людей, які б хотіли мати цю шляхетність, про яку ми говоримо, вони, на жаль, утікають до столиці. Там більш прибуткове життя, більш різноманітне, більший вибір... У цьому теж біда для Львова.
- У столиці чимало львів'ян...
- При тій кількості наших депутатів зі Львова та області, при тій роботі, яку вони творять в Києві, вони могли б для Львова зробити більше. Про це треба увесь час пам'ятати, а не, потрапляючи у столицю, думати лише про свої інтереси... Так, Львів залишається для них ностальгією, такою приємною, де любов тільки висить в повітрі, але вона мусить бути в практиці увесь час. Це ж Йов - „увесь час треба страждать, працювати, працювати без віддачі", тобто, без отримання чогось. Тоді може щось і буде.
Фото з сайту www.kyivweekly.kiev.ua