Ярослав Гнатів 29 жовтня цього року має ювілей – 75 років. Він відомий і як фахівець у своїй галузі (автор понад сотні праць з інформатики), і як громадський діяч, і як колоритний персонаж львівського пейзажу.
Без його неповторної присутності годі уявити сучасний Львів. Та при цій нагоді зверну увагу на Ярослава Гнатіва саме як літератора, лише на деякі нюанси, та й то, так би мовити, з бібліографічним ухилом.
Першим опублікованим твором Ярослава Гнатіва є нарис «Червоні коні. Історія забутого промислу в Миколаєві над Дністром» (підписаний власним прізвищем і другим іменем – Микола), надрукований в журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») у серпневому числі за 1977 рік. До цього певним чином причетний і мій дід Павло Зенонович Сенатович (1914–1978), який останні кільканадцять років життя мешкав і працював (вчителем англійської та німецької мов) у Миколаєві. Коли Гнатів написав свій емоційний та інформативний нарис про історію гончарства e Миколаєві, то зробив це радше для себе, принаймні для вузького кола, а не для ширшої публіки, бо про його публікацію ще й думати не наважувався. Та коли дав прочитати цей текст моєму дідові, той наполегливо порадив Яркові (так його називають друзі та близькі знайомі) віддати твір для друку. Так і відбувся дебют майбутнього видатного літератора. До слова, були ще дві окремі (а не у співавторстві з Романом Гораком, про що далі) публікації 1990 року в журналі «Дзвін», надруковані за підписом «Василь Столецький», – «Про польові квіти й національну символіку» (№ 1) і «Терновий вінок із Домб’є» (№ 4). Варто звернути увагу й на деякі публікації у газетній періодиці. Згадаймо хоча б дві публікації 1987 року в органі Українського суспільно-культурного товариства у Польщі «Наше слово», надруковані за підписом «Ярослав Миколович», – це «Свято у "Наддністрянських Афінах"» (8 лютого) про 175-ліття Миколи Устияновича та «Екслібрис для Едуарда Моніка» (23 серпня) про виставку «Іван Франко в екслібрисі». Були публікації і в інших газетах.
Під автонімом Ярослав Гнатів видав книжку «Віра Батьків». Спершу ж під псевдонімом Сергій Ярошинський надрукував її в 3 і 4 томах альманаху «Євшан-зілля». Перше видання книжки побачило світ 1990 року в Римі, друге ж видання з’явилося цьогоріч у Львові. У цій повісті-есе йдеться про долю греко-католицької церкви та її митрополита Андрея Шептицького в часи Першої світової війни. Видана під псевдонімом Ярослав Миколович книжка «Стрільбицькі князі» (2009) розповідає про життя кількох «князівських» родин зі села Стрільбичі. Згідно з «волоським правом» (яке мало станово-професійний характер, відповідний до умов скотарського способу життя), князями називаються очільники громад…
Вийшло три книжки «миколаївського» циклу Ярослава Гнатіва-Николовича. Перша, «Кам’яна господиня» (2001), вийшла під прізвищем Гнатів, друга, «Коли прокидається лицар» (2006), – під прізвищем Николович, третя, «Біля паплі» (2011), – під прізвищем Гнатів-Николович. «Кам’яна господиня» складається з чотирьох розділів, які присвячені, відповідно, дитячим рокам мистецтвознавця й письменника Миколи Голубця (назва розділу однойменна з назвою книжки), художникові Петрові Холодному-старшому («Боївка "Воля"»), довголітньому парохові Миколаєва отцеві Володимирові Федусевичу («Думаю і вірю»), родоводу Шухевичів («Плем’я Шуха з-над Дністра»). «Коли прокидається Лицар» має три розділи – «Дружина органіста», однойменний із назвою книжки і «Мішані шлюби в Миколаєві над Дністром», в яких розповідається про життя поліконфесійних і полірелігійних родин Миколаєва упродовж чотирьох століть, про різноманітні перипетії, що відбувалися в рідному для автора місті. Книжка «Біля паплі» дає певний зріз нашої історії, хоча й дуже локалізований, та й у белетризованому вбранні. Вона складається із двох розділів: перший називається так, як і ціла книжка, а другий має назву «Говиковичі». Перший розділ – це наче цикл новел, прив’язаних до певного локусу. Деякі з них похмурі, аж мурашки по шкірі, я деякі веселі, що аж регочеш, а деякі нейтральні. У другому розділі йдеться про родину Говиковичів, яка тісно пов’язана з Миколаєвом, це своєрідна родинна хроніка, насичена фактографією, щедро помережана ліричними відступами.
Гумористичною стилістикою забарвлена книжка «Нектар-зілля, або Перша Демократична…» (2010), видана під псевдонімом Пан Нектарський. Псевдо відсилає до відомої колись у Львові кнайпи «Нектар», де народилося чимало суспільно-культурних і літературно-мистецьких ідей, а перша частина назви книжки – до альманаху «Євшан-зілля», друга ж частина назви натякає на громадсько-суспільну діяльність автора, який її трактує у грайливому руслі…
На окрему увагу заслуговують твори Ярослава Гнатіва у співавторстві з Романом Гораком. Спочатку їхні спільні матеріали друкували у журналі «Жовтень». Стаття «Нестаничі, Шашкевича, 43» (1984, № 1) присвячена перебуванню Маркіяна Шашкевича в селі Нестаничі (недалеко від теперішнього відомого Вузлового, тоді Холоїва). Стаття «Запросини на жентицю» (1984, № 5) розповідає про перипетії довкола встановлення авторства одного (від 10 травня 1839 року) з небагатьох відомих на сьогодні листів до Маркіяна Шашкевича, в якому його, зокрема, запрошують на жентицю (сироватку з овечого молока), яка була б йому помічна від хвороби легень. Автори матеріалу спростовують усталене доти авторство цього листа, приписуване Миколі Устияновичу, а встановлюють справжнього автора – Маркіянового брата Миколу. Стаття «Там, де народилася "Читанка". До 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича» (1986, № 9) встановлює точну адресу будинку (тепер вул. Коперника, 27), в якому Маркіян Шашкевич жив у 1824–1825 і 1830–1831 роках і створив свою «Читанку». Журнал «Жовтень» заповідав кілька років роман-есе «Микола Устиянович», але опубліковано тільки фрагменти, так званий журнальний варіант (1989, № 4–5). Повністю роман-есе вийшов під одними палітурками з повістю-документом «Між вогнями» (Львів, «Каменяр», 1994). Була ще спільна публікація у журналі «Всесвіт» (1988, № 12) матеріалу «Чому "Русалка Дністровая" народилася на берегах Дунаю?» про історію видання першого українського альманаху. Були й інші публікації.
Ціле десятиліття тривав процес видання колосального за об’ємом вкладеної праці десятитомника Ярослава Гнатіва та Романа Горака «Іван Франко». Ціле декаліття тривав процес видання, а робота над біографією Великого Каменяра тривала, либонь, усе свідоме життя співавторів. Кожен із них є, звісно, суверенним автором, зі своїм світоглядом, життєвим досвідом, стилем письма й поведінки. Але в цьому десятитомному проекті Гнатів і Горак об’єднали зусилля, стилі й компетентну (часто ледь не ексклюзивну) інформацію. Результат їхньої співпраці справді вражає – ґрунтовністю, прецизійністю, виваженістю, перфекціонізмом. На сторінках усіх книг десятитомника присутня теж емоційність, тобто певний вияв особистісного (не скажемо ж – двоособового) ставлення до того чи іншого факту архіскладного і многотерпеливого життя Івана Франка.
Погляньмо – які ж то й коли вийшли книги десятитомника: книга перша «Рід Якова» (2000), книга друга «Цілком нормальна школа» (2001), книга третя «Гімназія» (2002), книга четверта «Університет» (2004), книга п’ята «Не пора!» (2005), книга шоста «В поті чола» (2005), книга сьома «Протистояння» (2006), книга восьма «Роки страждань» (2007), книга дев’ята «Катастрофа» (2008), книга десята «Quo tendis» (2009) у двох частинах – «Відхід» і «У притворі вічності». Це розлогий і наразі найповніший життєпис найвидатнішого письменника Галичини. Можливо, буде й додаткова книга, в якій незайвим буде зібрати критичні відгуки, уточнення й побажання. Бо ніхто не застрахований від незначних помилок, тим паче – у такій фундаментальній та об’ємистій праці.
Струнко вибудувана архітектоніка і цілого десятитомника, і кожної книги, і кожної з двох частин книги десятої. Візитівкою всіх частин десятитомника є докладний опис усіх обставин Франкового життя, обов’язкове посилання на джерела, помірне (за потреби) цитування матеріалів. Що більше ми знаємо автентичних фактів із Франкового життя, то ліпше розуміємо та сприймаємо і Франка, і його життя. Зі сторінок цього проекту вичитуєш таки правду, бо автори докопуються до неї, дискутуючи з попередніми публікаціями, залучаючи нові (часто до того невідомі загалові) факти, матеріали, свідчення. Можна сміливо сказати, що цей десятитомник є новим гідним, колосальним пам’ятником Іванові Франку.
За цю фундаментальну роботу Ярослав Гнатів (разом зі співавтором) і став лауреатом найвищої нагороди нашої держави – Шевченківської премії.