у відповідь на згортання демократії
«А що, властиво, у вас відбувається?»
«Я не знаю, що й думати – чи це ще 77 рік чи вже починається 37».
Дискредитація демократії тривала всі 19 років існування формально незалежної України, віддзеркалившись у лексиконі нашої новомови («дєрьмократія», «димократія»). Наші «демократи», на яких кивали ненависники демократії, які не терпіли її з ідеологічних міркувань, давали достатньо приводів. Вони, які насправді демократії ніколи й не нюхали, замість реформування економічних і суспільних відносин, на що їм бракло знань, досвіду (звідки його було взяти?), волі, захопилися облаштуванням себе, своїх родин і друзів. Не минуло й кількох років після Акту проголошення незалежності, як в ужиток ввійшло таке зневажливе словосполучення, як «проспект демократів» – вілли депутатів і чиновників, що паношилися на тлі загального зубожіння, а самих цих людей почали титулувати "демокрадами" (чимало їх досі у владі або біля її корита).
Новітній культ Сталіна в сусідній Росії і його перенесення в Україну, від особи й діянь якого дистанційовувалося навіть совєтське керівництво, продовжує цей ланцюжок. Вважаю так не тому, що мені миліші альтернативні культи – я прихильник мораторію на «героїв» узагалі, доки покоління незаанґажованих істориків, вихованих в освітніх і дослідних інститутах відкритого суспільства, зможе випрацювати модерну версію нашої минулини. Щоб її, однак, випрацювати, потрібне не дозоване, а безкомпромісне відкриття архівів.
Зараз, однак, відбувається їх закривання, а люди, допущені за попередньої влади до досліджень, зазнають тиску й репресій. Якби свого часу, наприклад, Національний музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”у Львові було виокремлено з СБУ і віддано, як домагалися ліберальні голови, під патронат незалежної дослідницької інституції, зараз годі було б сфабрикувати звинувачення в намаганні розголосити державну таємницю, бо ці та інші документи давно б уже були надбанням громадськості, до того ж була б більша надія, що вони не використовуватимуться з пропагандистською метою.
На тлі більш, ніж очевидного згортання демократії бере сум: опозиції немає, її рештки розпорошені, почасти сколаборовані, й усі вони, виглядає, дужче переймаються собою, ніж вартостями, довкола яких могла б об’єднатися велика частина суспільства, зокрема, й противсіхи, а також ті, які противсіхами, в чому їх звинувачують, ніколи не були. Ця частина була б значно більшою, ніж та, на чиїх голосах паразитує нинішня влада.
Тим часом компенсаційні фантазії наших провідних інтелектуалів свідчать про звичайнісіньку безпорадність та фрустрацію і мало чим відрізняються від реакції, що в Помаранчеву революцію спостерігалася з боку тодішніх лузерів. Розуміючи джерела і сам цей стан, все-таки сподіваюся на щось значущіше.