Володимира Зеленського обрали на посаду значною мірою як «президента миру», позасистемного політика, який зможе розв’язати чи не найважливішу проблему держави, що зазнала збройної агресії Росії. Тоді ще кандидат у гаранти випромінював упевненість у тому, що питання «закінчення війни» можна врегулювати, якщо «домовитися десь посередині». За цю фразу вчепились критики і ще досі згадують її з докором.
Прощання з ілюзіями
На початку своєї каденції Зеленський наполегливо шукав шляхи повернення до миру. Зокрема, і через прямий контакт із президентом РФ Володимиром Путіним. Деяке обережне потепління у відносинах і справді намітилось. Процес обміну утримуваними особами нарешті зрушив з місця, адже з кінця 2017 року великих звільнень не відбувалося.
Тодішньому помічникові президента, а нині керівникові його Офісу Андрієві Єрмаку вдалося налагодити контакт із російським візаві Дмитром Козаком – і на волю повернулися українські політв’язні та військовослужбовці, зокрема Олег Сенцов і моряки. Їх обміняли на зрадників, затриманих на Донбасі росіян і важливого свідка у справі збиття авіарейсу MH17 Володимира Цемаха, якого вивезли з окупованої території в результаті блискучої спецоперації СБУ та розвідки.
Щоправда, взаємини з Москвою не стали від того райдужними. Великому вересневому обміну 2019 року передувало загострення на фронті, попри оголошене «хлібне» перемир’я. Тоді Зеленський телефонував Путіну, щоби він вплинув на «ту сторону», щоб вона перестала вбивати українських громадян. Загибель чотирьох морпіхів президент України назвав «інцидентом», а у Кремлі натомість порадили Києву припинити обстрілювати Донбас і законодавчо закріпити особливий статус «народних республік».
Замість жорсткої реакції – як мінімум призупинення участі в «Мінську» й термінового скликання зустрічі лідерів «Норманді» – глава держави обрав шлях перемовин та умовлянь. А ще погодився на розведення військ на кількох ділянках – цілком у дусі іншої відомої тези: «Треба просто перестати стріляти».
Природно, що політичні опоненти Зеленського з табору Петра Порошенка нещадно критикували позицію президента і звинувачували його в капітуляції перед Путіним. Хмизу в багаття підкидало обговорення імплементації «формули Штайнмаєра», що визначає порядок проведення місцевих виборів на тимчасово окупованих територіях. Отже, ще одна «зрада», апофеоз якої мав би відбутися в Парижі у грудні 2019-го на саміті лідерів «нормандської четвірки».
Попри сподівання «патріотів» і «попереджувальні» протести, Зеленський не здав Україну на поталу Путіну й досягнув непоганих результатів у гуманітарних й енергетичних питаннях. Полонені з ОРДЛО (зокрема спецпризначенці Сергій Глондар й Олександр Коріньков, а також танкіст Богдан Пантюшенко, яких бойовики утримували майже п’ять років) повернулися додому. Контракт на транзит російського газу через Україну продовжили до 2024 року. «Газпром» таки виконав рішення Стокгольмського арбітражу і виплатив борг «Нафтогазу» розміром 2,9 млрд дол. США.
Водночас паризький саміт «Норманді» позбавив ілюзій Путіна, який, напевно, переконався, що Зеленський не збирається перед ним капітулювати. Тому і втратив інтерес до президента України та зосередився на взаємодії з табором Віктора Медведчука як оптимальним союзником. Медіаімперія останнього ще більше активізувала свою пропагандистську діяльність, скерувавши вістря критики в бік Зеленського й волаючи про «зовнішнє управління», «тарифний геноцид» і всюдисущих «соросят».
Але тривала ця «пісня» недовго. Взимку 2021 року за рішенням РНБО на активи Медведчука наклали санкції та згодом оголосили підозру в державній зраді й замаху на розграбування національних ресурсів. Вольовому політико-правовому вчинку Зеленського, який повернув Радбезу ефективність та ефектність, аплодували навіть критики й опоненти.
Щоправда, адепти чистоти юридичної процедури вказували на сумнівність санкцій РНБО, які можуть бути оскаржені в нереформованих судах і поставлять під загрозу політичну нейтралізацію Медведчука. Показово, що Захід підтримав дії української влади і не побачив у блокуванні групи телеканалів наступу на свободу слова, адже розрізняє вільні медіа від пропагандистських.
Рішучі кроки президента зупинили падіння його рейтингу, що традиційно спостерігалося в його попередників. Чимало колишніх виборців Порошенка почали уважніше придивлятися до Зеленського, якого раніше вважали недостатньо патріотичним. Проукраїнська частина електорату Зеленського, як зазначає в інтерв’ю «Українській правді» соціальний психолог Вадим Васютинський, отримала сатисфакцію: президент справджує їхні очікування. Проросійськи ж налаштована публіка, навпаки, відчуває наростаюче розчарування.
Доволі активно гарант запрацював і на міжнародній арені, особливо, коли навесні цього року над Україною нависла загроза повномасштабного вторгнення РФ. Рівень й інтенсивність контактів України і США вражали. Радник із питань національної безпеки, держсекретар, міністр оборони, голова Об’єднаного комітету начальників штабів і, врешті-решт, президент Америки Джозеф Байден – ось перелік візаві, з якими комунікували українські посадовці в той тривожний час. Координація зусиль дозволила відвернути загрозу й водночас засвідчила готовність України захищатися.
Слова і справи
Узагалі, за половину своєї каденції Зеленський перетворився з «голуба миру» на майже «яструба війни». Він постійно говорить про вступ до НАТО, розвиває партнерські відносини з його членами, регулярно їздить на Донбас, спілкується, їсть й іноді випиває з військовиками («щоб зовсім було все відверто»), ночує в них і призначає на керівні посади у Збройних силах бойових генералів й офіцерів нової генерації, яким дає шанс продемонструвати свою ефективність.
Символічним і потужним стало рішення президента провести військовий парад до 30-річчя Незалежності України. Ще два роки тому Зеленський замість цього влаштовував на Майдані шоу та виплачував усім воїнам премію – «Вовину тисячу». Торік на Софійській площі теж була концертна програма за участю поп-зірок. Гарант переконував, що «танки, бронетранспортери, літаки – це не атракціон для киян і гостей столиці». Парад буде в майбутньому, і це буде парад української перемоги.
І яка разюча відмінність риторики й дій цьогоріч! Саміт «Кримської платформи», що повернув тему окупованого півострова у світовий порядок денний, і видовищний урочистий марш Хрещатиком – з коробками сил безпеки й оборони, колоною техніки, прольотом літаків і гвинтокрилів. Союзники з країн-членів НАТО крокують головним майданом України. На трибуні – поважні зарубіжні гості.
За даними опитування, яке на початку вересня провела соціологічна група «Рейтинг», 44% українців позитивно оцінили парад, 36% сподобалась промова Зеленського, 38% схвально відгукнулися про перформанс «ДНК України», під час перегляду якого в багатьох сльози наверталися на очі. Підтримка самого президента порівняно з початком серпня зросла з 27% до 31%, у його найближчого конкурента Порошенка – 13,3%. Яскравої та змістовної політичної альтернативи на обрії не видно.
Зеленський повернув собі позитивний баланс довіри (50%), який мав упродовж першого року каденції. 48% уважають успішним візит глави держави до США. Про унікальну евакуаційну операцію в Афганістані, проведену спецпризначенцями Головного управління розвідки Міноборони, прихильно пише канадська преса. У такий спосіб Україна доводить, що вона може не лише приймати закордонну допомогу (а Канада дуже підтримала нас від початку російської агресії), але й віддячувати союзникам справами.
Євроатлантична активність Зеленського, природно, дратує Москву, яка звинувачує Західний світ і Київ зокрема в русофобії. Російські речники нарікають, що, мовляв, залишки ілюзій у договороздатності (тобто поступливості) чинного президента України тануть на очах, що міждержавним відносинам – «хана». Напередодні Дня Незалежності РФ запровадила санкції проти очільника МЗС Дмитра Кулеби і секретаря РНБО Олексія Данілова. Один посадовець сприйняв це як помсту за «Кримську платформу», інший – як відзнаку за відстоювання національних інтересів і пообіцяв виправдати довіру, «щоб раз і назавжди зняти питання щодо будь-якої присутності “русского мира” і його агентів впливу в українському житті».
Кому ж реально помстилася Москва за участь у «Кримській платформі», то це першому заступникові голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріману Джелялу. Після окупації він залишився на півострові та навіть у цих умовах вів громадську діяльність, виступав на форумах і в медіа, збирав і привозив у РФ продукти й речі полоненим українським морякам. 4 вересня Джеляла затримали російські силовики й узяли під варту, звинувативши у здійсненні диверсії на газопроводі біля села Перевальне під Сімферополем.
При цьому сам Зеленський не втрачає сподівань на прямі перемовини з Путіним, який не бачить сенсу говорити про окуповані Росією території та готовий дискутувати про двосторонні взаємини. Як каже речник президента РФ Дмитро Пєсков, «немає субстанцій для обговорень», особливо, якщо йдеться про Крим. Про Донбас розмовляйте з Донецьком і Луганськом. Пєсков спростовує заяви Банкової про підготовку зустрічі лідерів держав. Часу для саміту в Путіна немає. Зате є час для написання розлогих статей про «один народ», паспортизацію мешканців ОРДЛО, залучення їх до участі у виборах до Держдуми РФ та звинувачень України в «державному тероризмі».
«Росія не хоче швидко вирішити питання – завершити війну. Це моя проблема, як змусити їх говорити про деокупацію наших територій», – заявив Зеленський на форумі YES Brainstorming у Києві. Водночас він визнав можливість повномасштабної війни з РФ, що, за його словами, стало б «найбільшою помилкою Москви».
Шанси на зустріч президентів України та Росії, у принципі, є, але, як влучно висловився Леонід Кучма, великим питанням є те, чи варто «просто їхати в нікуди і приїхати ні з чим». Напевно, потрібні час і нагода, щоб сам Зеленський переконався у слушності цих слів і зосередився на зміцненні обороноздатності держави, посиленні міжнародного тиску на агресора та здійсненні реформ.