У Львові відкрили пам’ятну таблицю видатному діячу польської політичної сцени остатнього півстоліття Яцеку Куроню. На таблиці написано: «Видатному львів’янину». І я, хоча не тільки я, задалися запитанням: а про який Львів ідеться?
Про Львів минулий чи сьогоднішній? Про справжній Львів чи наше уявлення про нього? І взагалі – навіщо ми відкриваємо цю таблицю: задля увічнення минулого Львова? Чи, може, задля Львова майбутнього?
Почну з Львова минулого:
Яцек Куронь народився і жив у Львові з 1934 по 1944 роки. Це були і роки депресії, і роки посиленого українсько-польського протистояння. З одного боку, це роки бездумного державного тиску молодої польської держави на українство. А з іншого, як відповідь, ‒ виникнення і ріст українського тероризму.Але також це були роки Яцекового дитинства, яке, як і кожне дитинство, є роками найщасливішими.
Пам’ятаю, колись я вів панель на конференції у Міжнародному центрі культури у Кракові, яка стосувалася Львова. На подіум вийшов старий професор і зі сльозами в очах почав оповідати про той «веселий Львів» його дитинства і ранньої юності: «вулиця академічна, кав’ярні, Щепко і Тонько, Конопніцька, Личаків, sеmper fidelis, Львівські Орлята, фантастичні тістечка та смаколики цьоці Гелі, гарнітури вуйка Кшися, Казимир Великий врешті-решт….»
Час минав. Зала заціпеніла. На очах професора забриніли сльози. Регламент летів у прірву. Директор Центу професор Яцек Пурхля з мольбою подавав мені знаки не перебивати, хоч ситуація ставала катастрофічною. Йшлося про втрачений рай. І чи ним був Львів, чи дитинство шанованого професора – не важливо. Кожен у залі, а між нас були головно чужинці, які ніколи не мали нічого спільного зі спадком старої Речі Посполитої, бачив, що йдеться про трагедію людини, яка згубила шлях у минуле.
Звичайно, ретроспективна пам’ять переформатувала дитячі та юнацькі спогади професора у мітологему «польського Львова» - «королівського міста» - міста заснованого 1357 Казимиром ІІІ Великим. Ясна річ, Львів є польським і тільки польським.
Відповіддю на цю мітологему є мітологема «українського Львова» - міста заснованого а тепер вже королем Данилом Романовичем (за совєтських часів його називали князем) десь у 1250 році. А тому Львів ‒ це: «княже місто, п’ємонт, Франко, Листопадовий зрив, Січові Стрільці, оборона Львова, Шептицький, Антонич, Бандера, атестат, резистанс, Івасюк, Шухевич, Дашкевич, Ісаєвич, Калинець врешті-решт…». Отож маємо справу з мітологемою українського Львова – українського і тільки українського.
Коли ж до Львова приїжджають євреї, скажімо, з Бронксу, чи тепер вже Ґарлему, то маємо нагоду познайомитися ще з одним баченням Львова – як міста «дідуся Мартіна Бубера, Меєра, Балабана, Шолом Алейхема, Золотої Рози врешті-решт…». При цьому вони, не надто розуміючись на антропології Галичини, постійно запитують: а той – єврей, чи хоча б той? Одне слово, маємо справу з мітологемою «єврейського Львова» ‒ єврейського і тільки єврейського.
А ще мітологема для інтелектуалів «австрійського Львова»: «Марія Терезія, Казанова Франц Йозеф, бали, Штраус, опера, вино, полковник Редль, Франц Ксавер, Моцарт врешті-решт…». Одним словом, Австрія – як задумливо та багатозначно резюмує мій батько…
Щойно у Києві вийшла у видавництві «Дух і Літера» в українському перекладі книга Яцека Куроня «Поляки і українці: важкий діалог», де він згадує своє дитинство і перші спроби подолати ці спокусливі мітологеми. Йдеться про польську мітологему чудесного, казкового, пахучого але такого втраченого «веселого Львова». У малого Яцека вистачало тверезого розуму бачити Львів, і не тільки Львів, таким, яким він насправді був.
Трішки сухих цифр: у ті часи національний склад Львова, саме Львова, а не теренів довкола, був приблизно таким: 50% римо-католики, 30% юдеї, 20% греко-католики. Свідомо подаю віровизнання, а не національність, бо були й українці римо-католики, і євреї з походження римо-католики (див. статтю Ореста Друля). Терени довкола мали прямо протилежні пропорції.Вже у зрілому віці Яцек Куронь вийшов на концепцію «спільних батьківщин», бо Львів був рідним містом для всіх трьох спільнот – і української, і польської, і єврейської.
Ба, більше – національне відродження цих народів значною мірою відбувалося саме у Львові, тому кожен сприймав Львів як джерело, з якого бив національний дух його спільноти.
Я б запропонував формулу, яка не призводитиме до постійних інтелектуальних (а було і не інтелектуальних) конфліктів. Ця формула полягає у тому, щоб ми перейшли від логіки «або-або» до логіки «і-і». Львів і український, і польський, і єврейський, і, поза всяким сумнівом, австрійський належить до кола культур дунайської імперії.
Як малий десятирічний хлопчик дійшов до того, що щось у тому кольоровому міті «польського Львова» не так? Можливо, родинна історія? У малого польського патріота бабуся – німка з Сілезії: певний конфуз. Родина мовчить.
Про декого у родині взагалі не говорять. А потім виявляється, що ці замовчувані постаті мають українські корені. Ба, більше – воювали з героїчним польським військом, що боронило Львів від українців.
Родина моєї матері походить зі Львова, дідусь був українцем, але про це не говорили. Я про це дізнався, коли вже був зрілим чоловіком. Це від мене приховували.
Ще одна історія: серед родичів була така тітка, про яку всі знали, що вона багата, і діти їй мусили догоджати, – то все, що було про неї відомо. Я знав її як тітку Міні. Допіру недавно я довідався, що вона, сестра мого дідуся, є вдовою полковника Шепаровича, котрий був одним із командирів у війні за Львів (Йдеться про польсько-українську війну 1918–1919 рр. )на українському боці. Бо про те, що брат моєї бабусі, полковник Мотельський, майбутній генерал, командував вояками армії Галлера, котрі прийшли на допомогу обложеним у Львові 1918 року, всі знали в деталях. Хочу звернути увагу, що з тієї історії, про яку я дізнався дуже пізно, випливає, що вони були шваґрами. Командири з обох сторін були шваґрами, себто раніше, якщо все було гаразд, а ніщо цьому не суперечить, мали б випити разом море горілки. Тож якщо війну 1918 року називають братовбивчою, то я скажу, що то була війна шваґрів.
Але були й свідомі уроки батька:
Одного разу на подвір’ї, то було під час війни, мені було якихось шість чи сім років, я почув від одного з моїх колег, чий батько був польським націоналістом, що колега мого батька, Чайка, є українцем. А коли я пішов до батька запитати, чи то правда, батько розсміявся і каже:
– Чайка – ні, Чайка не є українцем. Але я – українець.
І пішов собі, залишивши мене з тієї драмою. Бо прошу пам’ятати, що я жив у казані націоналістичних пристрастей. Тільки нещодавно до Львова, міста польсько-українського конфлікту, не без того, щоб знову при нагоді пролилася польсько-українська кров, вторглися совєтські війська, себто у сприйнятті людей – росіяни. А відразу потім – німці. І починається полювання на моїх друзяк і приятелів із подвір’я. Я це бачу, і мені страшенно боляче...Для мене те, що я поляк, було своєрідною, так би мовити, бойовою опцією, вибором фронту. Тому, чекаючи того вечора на мого батька до пізньої ночі, я дуже мучився з цим новим знанням, що він – українець, а коли той повернувся, у мене був уже для нього висновок: якщо він українець, то і я, як син українця, теж українець. Тоді батько почав сміятися і каже:
– Знаєш, ані ти не українець, ані я не українець, але то всього лиш випадковість.
– А що таке випадковість? – питаю я.
– Ну, ти випадково народився в нашому домі, в нашій сім’ї, а не в сусіда-українця чи в якогось німця.
Я той урок запам’ятав на все життя, втовкмачив його собі в голову, як головну істину. Звичайно, я був готовий до її сприйняття завдяки тому всьому, що почув у батьківському домі. І цей урок вплинув на цілісіньке моє подальше життя.
Відтоді Куронь приймає дуже просту і дуже важку засаду бути на боці слабшого: чи то були б українці, чи євреї. Але також і німці у сучасній Польщі – вони теж меншина.
А тепер про сьогоднішній Львів
Завдяки цим своїм засадам Яцек Куронь опинився в епіцентрі львівської політики – саме тоді розгорілися з новою силою дискусії щодо Польських військових поховань – Цвинтаря орлят у Львові. Комусь конче потрібно було вбити клина між Україною та Польщею. Хоча й своєї глупоти по обидва боки протистояння не бракувало. Але у всій цій веремії саме Яцек Куронь став тим авторитетом, до якого зверталася і українська, і польська сторони. Коли до нього приїздили всілякі можновладці з обох боків кордону, дуже добре знаючи, з ким має справу, він філігранно проводив дипломатичні бесіди, хоча часто говорив речі жорсткі. Він взяв участь у публічній дискусії з цього питання з Мирославом Мариновичем – і знайшли формулу поєднання. Потім цю формулу у Павлівці-Порицьку повторили президенти України та Польщі на могилах загиблих на Волині поляків, та у Павлокомі на могилах помордованих українців.
Вже майже не ходячи, він таки приїхав на знакову спільну поминальну молитву примирення на військових похованнях 1 листопада 2002 року, яка значною мірою розв’язала тугий українсько-польський вузол на Личакові.
1 листопада кількасот мешканців Львова – українців і поляків – разом із кількадесятьма інтелектуалами, котрі прибули з Варшави, молилися гуртом двома мовами на кладовищах Львівських Орлят і Січових Стрільців. Молилися 84-ту річницю початку польсько-української війни, під час якої гинули члени обох формувань. Кардинали – Любомир Гузар із греко-католицької єпархії та Мар’ян Яворський із римо-католицької єпархії, котрі провадили молитву, з великим зворушенням казали, що то історична мить.
– А кажуть, що див не буває, – звернувся до мене митрополит Гузар.
Відтоді вона так чи інакше відбувається щороку.
Він не замовчував важких речей – говорив обом суспільствам жорстко і до кінця. Як-от про те, що не можна уступати «вереску вулиці, розсудливі голоси» завжди доречніші та ефективніші. Однак він бачив, що по обидва боки кордону тон задають не тверезі голоси, а верески екстреми. Звісно, сьогодні не ті часи, коли у Львові, як «казані націоналізмів», за тверезу думку просто вбивали. Як-от директора Академічної гімназії у Львові, поручника УГА Івана Бабія, чи з польського боку прихильника польсько-українського діалогу Тадеуш Голувко – власне діалогу не мало бути.
І про Львів майбутній:
Куронь згадує: «Чотири роки тому я був проїздом у Львові, повечеряв зі своїми друзями. Михайло Горинь сказав мені тоді, що у Львові не може бути націоналізму – клімат міста не дозволить цього. Тоді я з ним погодився. Але я зовсім не впевнений, чи то правда». Як у воду дивився – закінчуються одні конфлікти і розпочинаються нові. Тому потрібно не губити голови і щодень прополювати грядку, щоб вродило щось доброго. Бур’яни виростуть самі.
І насамкінець людське – Куронь і Львів:
«Якщо йдеться про Львів, то я собі уявляю, що зможу колись пополудні у п’ятницю сісти в потяг і поїхати до Львова на суботу та неділю. І як уже піду нарешті на пенсію, то зможу оселитися у Львові, не втрачаючи при тому жодного зі своїх прав, жодної можливості жити й діяти». Але для того Львів мав би бути у Європі у всіх сенсах. Та цього ще немає. Тому спочивати на лаврах зарано. Львів Яцека Куроня ще у майбутньому.
(«Я працюю для меншин і співпраці між націями»/Розмова Мирослава Чеха з Яцеком Куронем була опублікована в українському щоквартальнику Зустрічі, №1/1990. Відбулася в Варшаві між 27 липня та 15 серпня 1989 р).