Музика з українським паспортом... Український" музичний канал М2 . Ось так тепер називається російський шлак, що мегатонами продукує вже й моя рідна країна... Подивився і прозрів від кількості. Чекістам і не снилися такі успіхи на ниві асиміляції народів.
Гарна вийшла у них колонія з нас - працює вже автономно. Регенерується самостійно і витісняє все, чужорідне. Бачу, друзі, що йдемо ми білоруською стежкою, швидко й слід у слід.
Печаль... Болить душа. Нас вбиває асиміляція. Вбиває байдужість. Байдужість людей до своєї землі. Що з нею буде? Що лишиться після нас? Ким будуть наші діти? Недоперефарбованими недоросами? Натовпом з українським паспортом? Людьми, що помножили на нуль все, за що вмирали батьки?
Неймовірна більшість не просто байдуже осторонь споглядає за тим, як вмирає Неня, а й бездушно добиває її.
Є ще варіант - заплющити очі і романтично втішатися одному душевному переходу на українську, ігноруючи при цьому те, що в цей же час на російську перейшли тисячі. Всі як білоруси - дуже люблять свою мову, вважають її рідною і красивою. І спілкуються російською. От такий парадокс.
Зневірився і в політиків, і в людей. Нікого нічому останні події не навчили. Ні революція, ні небесна сотня, ні військова тисяча, ні російська агресія. Нуль. Виріс лише рівень стурбованості і рівень розуміння звідки проблеми. (Європейці, одначе, щоправда з азіатським акцентом...) І всеодно - якісь зміни в своєму власному житті - роблять одиниці.
Я думав, що хоч щось одне вистрелить, чи люди, чи політики, цього було б досить для поштовху. Ні. Сталіну привіт від колонії. У смітнику все. І ось тепер справді непросто. Жити без віри.... Як "хлопці із лісу". Боротись, майже не сподіваючись. Українська нація, на мою думку, стоїть біля точки неповернення.
Ось такі думки вже кілька місяців... А кілька днів тому побачив маленький вогник... Неабияк переконливий, дуже мерехтливий, та який маю, таким і ділюсь, може кому й Вам треба? Тільки не смійтесь голосно.) Дізнався, що Славко Вакарчук поїхав вчитись в Штати, щоб повернутись зі знаннями і дати бій цим сьогоднішнім цинічним клоунам в політиці.)
Ми будемо боротися - ті кому не начхати на Україну. Саме за Україну, а не територію. Хто в який спосіб може, чи вміє. Та є велика різниця як боротися, з яким настроєм. Одна справа - відчайдушне і зневірене "я не здамся без бою", і зовсім інше - осяйне і завзяте "я вірю в перемогу".
Боротися!