У минулі вихідні човен Melokuhle, який був виготовлений у селі під Львовом, першим фінішував у трансатлантичних перегонах веслярських човнів у класі open solo. Першим про це розповів у Facebook львів’янин Мирон Гуменецький – майстер, який створював цей човен.
Ця інформація швидко поширилася в мережі, проте в дещо спотвореному вигляді. Деякі ЗМІ написали, що львів’янин сам здійснив цей трансатлантичний перехід на саморобному човні. Тож ZAXID.NET вирішив детальніше розпитати Мирона Гуменецького та Дмитра Резвого, які спільно створили цей човен, про цю перемогу, про співпрацю, а також про плани на майбутнє.
То хто ж цей «львів’янин», який першими фінішував у трансатлантичних перегонах веслярських човнів?
Мирон Гуменецький: Це не львів’янин! Ґрант Блеквей (Grant Blakeway) – південноафриканець. Але його човен і справді був зроблений нами у с. Новосілка на Львівщині. Ми його створили для Дмитра Резвого, який спочатку планував взяти участь у змаганнях сам. Але через певні обставини не зміг здійснити цей перехід. Ґрант пройшов 3000 миль за 56 днів від о. Гомера (Канарські острови) до Англійської гавані (Антигуа) і першим фінішував у класі open solo.
Що це за човен? Із чого він зроблений?
Дмитро Резвой: Дизайн цього човна належить моєму товаришеві, з яким я працював у Шотландії. Він замовив цей дизайн в ірландця, який працював у виробника спортивних автомобілів Aston Martin. Мені дали ці креслення і сказали: «Хочеш – пробуй». Будівництво зайняло у нас понад рік. Це 9-метровий човен, його вага без обладнання приблизно 400 кг. Частина матеріалів була з України, частину замовляли у Польщі, у Франції. Він зроблений з епоксидної смоли, піни і карбону. Для мене це було своєрідним викликом, бо в цьому човні є незвичний дизайн. Раніше я будував трохи інші човни.
М. Г.: Для мене трохи новим було створення за технологією вакуумної інфузії. Тобто це робилося за допомогою вакуумної помпи. Перед тим треба всі шари дуже точно викласти, є багато додаткових шарів, які потім викидаються, але вони мусять бути в процесі роботи.
Де його випробовували?
Д.Р.:В Україні нам його випробувати не вдалося. Його тестували вже в Шотландії. Я брав участь у його випробуванні, сидів у кабіні. Випробування відбувається так, що човен за допомогою крана за один бік перевертають і він має знову повернутися в початкове положення.
М.Г.: Я дуже переживав, я це випробування бачив на відео. І коли я побачив, як він повернувся у початкове положення, то мені всередині все теж перевернулося. Я дуже зрадів.
Човен, який ви створили, показав чудовий результат, які плани далі?
М.Г.: Планів багато. Цей човен, який ми створили і який переміг у цих перегонах, добре себе зарекомендував. Зараз ми хочемо збудувати ще один. На ньому на початку цієї осені хочемо пройти шляхом, який би в майбутньому мав стати маршрутом нових перегонів: від Миколаєва до Батумі (Грузія). Це 1500 км або 810 морських миль. По часу такий перехід мав би зайняти приблизно два тижні. Думаємо піти козацьким шляхом на південь і до Грузії.
Що це за змагання, які ви задумали влаштувати?
М. Г.: Ми хочемо зробити свої українські перегони на веслах на Чорному морі з України до Грузії. Вони цікаві тим, що вони не потребують таких великих фінансових затрат, як океанські. Крім того, люди, які ходять на цих атлантичних перегонах, могли би до нас приїжджати на такий своєрідний старт, розминку перед океанськими змаганнями. Але спочатку ми цього року плануємо самі пройти цим шляхом.
Окрім того, проблема полягає у тому, що це треба організувати на рівні двох держав. Адже є старт та фініш, один із яких має бути на території України, інший – на території Грузії. Тому поки що нам необхідно зробити пробний перехід. Плануємо зробити це у вересні.
Д.Р.: Для того, щоби, наприклад, взяти участь у атлантичних змаганнях, потрібні дуже великі фінансові витрати. Лише сама участь у цій регаті коштує 25 тис. доларів США. Ще треба додати переїзди, човен, обладнання. Це вийде приблизно 150 тис. доларів США. У нас це би було значно дешевше. Окрім того, це добрий розвиток цього виду туризму, як для нас, так і для грузинів.
Чому обрали маршрут Україна-Грузія?
М.Г.: Ну, це би мало бути цікаво обом країнам. Крім того, коли ми були там із козацькою чайкою, вони нас дуже добре зустрічали, їм це було цікаво. Вони дружні до нас. Окрім того, якщо йде мова про Чорне море, то, якщо провести такий умовний перпендикуляр від українських берегів, то Грузія – найдальша точка.
Для кого би були ваші перегони?
М.Г.: Це не спринтерська гребля, це більше на витривалість. Це не змагання з суперником, це більше змагання з собою. Може, хтось і має витривалість, але тут йдеться про дещо більше. Наважитися на такий перехід є складно. Ми плануємо, що це можуть бути різні човни: одиночки, двійки, четвірки. Ті перегони, які ми хочемо зробити, я думаю, що вони могли би стати хорошим тренувальним майданчиком для тих, хто потім планує піти на змагання вищого рівня, на атлантичні перегони. Ми би їх хотіли проводити в кінці літа-на початку осені, а атлантичні перегони відбуваються взимку.
Д.Р.: Спочатку ми хочемо пройти цим маршрутом. Це ми і ще декілька людей, які допомагають нам у роботі, в будівництві.
Чи є в Україні спортсмени чи аматори-любителі, які хочуть і готові до таких переходів?
Д.Р.: Люди є різні. Переважна більшість – не професійні спортсмени. Це любителі. Взагалі я би назвав таку греблю екстремальним туризмом. Мені не дуже подобаються змагання, у яких треба конкурувати. До прикладу на трансатлантичних перегонах більшість учасників починають гонку на Канарах і далі не дивляться по боках, а тільки на прилади і веслують. Коли ти в змаганнях, на тебе тисне те, що хтось тебе випереджає, хтось наздоганяє. Ми з батьком (Павло Резвой, рекордсмен Книги рекордів Гіннеса, який у 65-років на веслах пройшов Атлантичний і Індійський океани) трошки інакші, нам імпонує трошки інше. Ми більше туристи, а не спортсмени. У нас була рибалка, ми насолоджувалися краєвидами, ми робили фотографії.
М.Г.: Мені почало багато людей писати про те, що їм це цікаво. Існують ж різні варіанти греблі: є академічна гребля, є гребля на драконах. У нас водний спорт не дуже розвинений. Але людей це цікавить. Скажу більше, пластовий курінь «Чорноморці», членом якого я є, має ідею створити Львівську школу вітрильного спорту. І зараз ця мрія, ця ідея починає ставати реальністю. Наразі є проблема з водоймою. Шукаємо місце, але плануємо, що основна база має бути на озері «Сірка». Маємо хороші контакти на Одещині, маємо там однодумців. Є селище Сергіївка біля Затоки, де хочемо робити 2-тижневі табори для дітей із професійними тренерами. Адже майже всі чемпіони України з вітрильницького спорту саме звідти. З ними маємо попередню домовленість, але ще ніяк не можемо запустити цей проект. Зараз над цим у Львові працює троє людей: я, Роман Балук та Олександр Муляк. Подібні школи були в Червонограді, в Городку, але зараз вони фактично не функціонують.
Що це буде за човен, яким ви хочете здійснити цей перехід? Це той, що зараз брав участь у трансатлантичних перегонах?
М.Г.: Ні. Це буде новий човен. Модель буде схожа, але він буде більший. Над цим починаємо працювати. Але є ще багато організаційних питань. Є бонус, бо ми маємо в розпорядженні козацьку чайку «Спас», яка могла би здійснювати супровід, який потрібний при такому переході. Таким чином ми хочемо здешевити цю мандрівку, бо це коштує дуже дорого. Поки що хочемо цей маршрут розробити. Для цього ним треба його пройти.
Розкажіть трошки про людей, які допомагають, які разом із вами будують?
М.Г.: Це різні люди. Багато зі мною працює хлопців-пластунів, це учасники куреня «Чорноморці». Вони цим займаються роками. Вони мають і досвід ремонту, і обслуговування плавзасобів, а також самі ходять на воду.
На якій стадії на рівні держав є підготовка до перегонів, які ви хочете організувати між Україною та Грузією?
М.Г.: Нас у Грузії знають. Я точно знаю, що там є люди, які хочуть цієї співпраці. Наразі триває переписка.
Які ще підготовчі роботи?
М.Г.: Ну, роботи ще багато. Нас ще чекає багато випробувань. Треба цей човен, який ми створимо, узаконити. Але є мрія, за яку ми готові поборотися.
Мирон Гуменецький – львів’янин, член Національної скаутської організації «Пласт» куреня «Чорноморці». Своє знайомство з будівництвом човнів та морем розпочав у товаристві «Кіш». У 1990 році під керівництвом Василя Качмара почали будівництво козацької чайки «Пресвята Покрова». Пізніше брав участь у будівництві козацьких чайок «Спас» та «Отаман», створив веслового океанського човна, а також збудував океанську яхту Starwind. Зараз у своїй майстерні, яку назвав Корабельня «Кітва», працює над створенням катамарана. Також у роботі ще декілька проектів.
Дмитро Резвой – народився у Львові у 1977 році. Син мандрівника Павла Резвого. Закінчив ЛНУ ім. Івана Франка. За освітою геолог. Останні 16 років займається океанськими веслувальними човнами. Професійний Boat Builder. У Великобританії працював на декількох великих фірмах з будівництва човнів і яхт. У Великобританії, Португалії, Іспанії, Австралії, Німеччині, Мальті займався технічною підтримкою океанських веслувальників із різних країн. У 2017 році брав участь у трансатлантичних перегонах, для яких сам зробив човен. Тоді не фінішував через проблеми з човном.
Павло Резвой – єдиний українець, який на веслах пройшов Атлантичний і Індійський океани. Він потрапив у Книгу рекордів Гіннеса як найстарша людина, яка здійснила такий перехід. Цю мандрівку він здійснив у 65 років.
У матеріалі використані фото Романа Балука, Мирона Гуменецького та Дмитра Резвого