У ніч з минулої п’ятницю на суботу дивився «Велику політику» з Кисельовим – ту її частину, що стосувалася революційних настроїв в Україні.
Запрошені у студію експерти разом з Кисельовим та Поярковим сиділи за столом і серйозно дискутували, чи можливий в Україні другий Майдан. Кожен приніс у студію домашні заготовки у вигляді даних опитувань і, за добрим українським звичаєм, дискусія швидко перейшла у з’ясування стосунків.
Що було, у принципі, неминучим: бо хоча майже кожен з заявлених експертів називався соціологом, соціологією тут і не пахло. То тільки в Україні та ще декількох пострадянських республіках людей, які займаються цифрами, називають чомусь «соціологами» – ті ж, що не вміють у нас робити навіть того, носять горді титули «культурологів».
Але якщо би в студії сиділи дійсно експерти-соціологи, то вони би швидше за все сказали приблизно таке:
Революції у принципі є непередбачуваними. Як добре написав колись Чарлз Тіллі: революції – це не як затемнення Сонця, що відбуваються з певною циклічністю і регулярністю; революція – це радше як транспортні корки на дорогах. Можна, звичайно, знати, де ведуться ремонтні роботи або ж траса надто вузька. Але це знання не рятує нас від того, що ми час до часу потрапляємо в корок навіть на відремонтованій і широкій трасі.
Відповідно, у кожної революції немає одної головної причини. Революції завжди виникають внаслідок переплетіння декількох факторів, з яких щонайменше один є досить випадковим. Досить одному з автомобілів, які їдуть перед нами, зламатися чи попасти в аварію – і корок готовий.
Одною з таких причин, які повторюються часто, є зовнішній фактор. Не в тому сенсі, що – як нас намагаються переконати ідеологи Кремля й регіоналів – кожна кольорова революція була інспірована ЦРУ. Чи, як твердили ідеологи Білого руху і потім Холодної війни, що революції у Росії у 1917 р. не сталося, якби німці не завезли у Петербург у запломбованому вагоні Леніна. Йдеться про дещо інше: революції починаються в одній країні – але рідко коли однією країною обмежуються. Цього мав би наших «експертів» навчити досвід 1789, 1848, 1917, 1968, 1989-91 років – та й врешті-решт, «кольорових революцій» останнього десятиліття. Іншими словами, революція – це не одноразовий акт, а ланцюгова реакція. Досить в одному кінці континенту з’явитися революційному вірусові, як за якийсь час ним можуть перехворіти всі чи майже всі країни.
Наші «експерти» головним чином прогнозують можливість революції співвідношенням цін і зарплат . Мовляв, чим вищі перші і нижчі другі, тим правдоподібнішою є революція. І тут вони помиляються. Бо як показує історія, революції часто стаються не тоді коли гірше – революції нерідко стаються тоді, коли краще. Бо коли гірше, люди займаються виживанням. Коли ж стає краще, у людей пробуджуються апетити, і їм хочеться мати набагато більше, аніж вони мають. Іншими словами, причинами революцій є не так бідність абсолютна (те, чого я насправді не маю), а бідність відносна (те, що я хотів би мати, але теперішній уряд чи теперішня ситуація мені цього не дозволяє).
І в цьому полягає парадокс сучасної української ситуації: поки в Україні триває економічна криза, революції дарма сподіватися. Хіба що дійсно не стане вже що їсти і в що одягатися. Але така ситуація в Україні, з огляду на самозарадність її населення, є мало правдоподібною. Українці переживали і гірші часи. Революція в Україні може статися якраз тоді, коли країна почне виходити з кризи й економічна ситуація реально покращуватиметься.
Якщо би наші «експерти» добре аналізували досвід сербської, української, грузинської «кольорових» революцій , чи вчитувалися у гасла теперішніх арабських, то вони би прийшли до іншого висновку про те, що в наші часи насправді мотивує людей до виходу на вулицю. Цитую слова Томаса Фрідмана, які він написав з Каїру у лютому цього року:
«Гідність перед хлібом» був гаслом туніської революції. Туніська економіка постійна зростала на 2-8% кожного року впродовж останніх двох десятиліть. При високих цінах на нафту, Лівія напередодні повстання теж переживала своєрідний економічний бум. Обидва приклади нагадують нам, що у сучасному світі економічний прогрес не може служити замінником гордості та самоповаги для громадян. Доки ми цього добре не запам’ятаємо, ми й далі будемо дивуватися «кольоровим революціям» у пострадянському світі, арабській війні і, рано чи пізно, неминучому демократичному повстанню у Китаї – так само як дивувалися революції у Радянській Росії».
Це є той висновок, який режим Кучми не міг зрозуміти у 2004 р. І який режим Януковича продовжує на розуміти зараз. Що ж, у тому теж полягає одна з закономірностей революцій: кожна контрреволюційна влада нічого не забуває – але нічому і не вчиться.
Мойсей Фішбейн якось пожартував, що колись Кучма написав книжку «Україна – не Росія», Януковичу ж тепер доведеться написати книжку «Україна – не Єгипет». Спостерігаючи за Януковичевими «експертами» у «Великій політиці», можна передбачити, що йому навряд чи це вдасться.
Як на мене, проблема в Україні не тільки з Януковичем. Проблема є й з відсутністю опозиції, яка би, подібно до Ющенка у 2004 р., почала промовляти мовою гідності і поваги до своїх громадян. На відміну, однак, від Ющенка, не тільки промовляти – але, прийшовши до влади, відповідно себе вести.
А доки цього не станеться, Україні доведеться й надалі лавірувати від одної кризи до іншої. Революції на цій дорозі можуть траплятися. Але вони навряд чи щось суттєво мінятимуть.
Dixi.