«На площі Єзуїтського собору,
де інквізиції вершився суд,
де чорний єзуїт слав присуд чорний
єретикам, чистішим над росу…»
Ігор Калинець. «Вогонь Купала», 1966
«Позбувшись одежі буднів» під час неймовірного мистецького свята, на яке 29 травня до Львівської обласної філармонії запросив своїх друзів, колег, приятелів і просто знайомих людей Ігор Калинець, вкрай важко повертатися до нашої гібридної дійсності. Але «вогонь Купала», яким дихають поетичні одкровення нескореного шістдесятника, спонукає кожного з небайдужих львів᾿ян «довершити дров» до ватри становлення української державності, а не скніти заміським торфовищем чи поступово перетворюватися на токсичне кадило Грибовицького сміттєзвалища.
Напередодні одного з найбільших християнських свят – Вознесіння Господнього – українські засоби масової інформації тріумфально розтрубили про чергове досягнення нашої спаралізованої Феміди у боротьбі з корупцією та хабарництвом – оголошення підозри за скоєння злочину депутатові обласної ради, директорові Ботанічного саду ЛНУ ім. Івана Франка Андрієві Прокопіву, нібито затриманому на гарячому під час одержання неправомірної винагороди у 6 тисяч гривень.
Хтось, напевно, відчув приплив гордощів і задоволення від ентузіазму нової поліції і професіоналізму старої прокуратури; хтось, ймовірно, пройнявся іронічною посмішкою, зваживши фінансовий масштаб новорозкритого корупціонера зі скарбами януковичів, пшонок, клименків, клюєвих, «діамантових прокурорів», закордонними віллами та вітчизняними маєтками найвищих посадових осіб нинішнього проєвропейського кабміну; корупційно стерильні соратники по фракції поквапилися одностайно відректись від дискредитованого колеги, а разом усі вкупі панове-громада як і належить «великому чоловікові» вознеслися над непривабливою буденністю і з апріорним осудом сприйняли цю передвознесенську звістку.
І все ж хочу звернути увагу на вкрай небезпечні віруси, які починають вражати наш суспільний організм, й так неймовірно виснажений довготривалою боротьбою з пандемією кремлівської чуми. І це не якась біологічна новинка, а добре знайомі нам й уже одного разу майже подолані жертовною офірою героїв Небесної Сотні штами узурпації влади, авторитаризму, адміністративного ресурсу, замовного кримінального переслідування і вибіркового правосуддя.
Складається враження, що спаливши тисячі життів з пантеону новітнього українського лицарства у горнилі Євромайдану й на східному фронті, ми опинилися якраз там, де і були перед тим. Ніби якийсь цивілізаційний блуд вкотре водить нас манівцями і ні на крок не підпускає нас до такого очікуваного виходу з постколоніальної темряви.
Ми мало не щодня світимо свічки на екранах зросійщених до краю телеканалів, вшановуючи світлу пам᾿ять легендарних «одшедших поколінь», а самі натомість не здатні захистити достойних сучасників, що чи не щодня стають заручниками політичних інтриг і підступних маніпуляцій.
Андрій Прокопів є якраз одним з таких єретиків, який не сприйняв атмосфери канонізованого політичного багна і здійснив сміливу спробу очистити бодай на якийсь мізерний відсоток повітря у владних коридорах та повернути людям довіру до їхніх обранців. І лише за це із ним жорстоко розправилися, використавши на повну потужність весь маховик правоохоронного бульдозера. Він став одним з новооб᾿явлених дисидентів псевдодемократичного режиму, який всупереч здоровому глуздові і реальному станові речей через своїх завербованих і підісланих агентів намагається цинічно сфабрикувати кримінальну справу проти чесного, порядного, професійно вишколеного і патріотично налаштованого громадянина. Чому саме дисидентом?
А тому що спосіб його нейтралізації напрочуд збігається з кадебістськими методами розправи з україноцентристським шістдесятницьким рухом у другій половині ХХ століття. З точки зору тодішнього комуністичного правосуддя більшість із них формально визнавалися винними не за свої ідейні переконання, а отримували численні роки ув᾿язнення за сфальшовані спецслужбами кримінальні злочини. У такий спосіб фізичну ізоляцію неугодного бомбардували ще й моральним осудом здорового радянського суспільства.
Брутальний факт ранкового обшуку скромного трикімнатного помешкання на Сихові став справжнім психічним стресом для лежачої з гіпертонічним кризом матері, заскоченої дружини та трьох спантеличених дітей, які виховані в дусі добрих українських традицій аж ніяк не звикли до досвітніх візитів гостей зі сталевим голосом та холодним пронизливим поглядом. Саме такими приголомшливими своєю несподіванкою набігами вдиралися кагебісти до помешкань Горинів, Калинців, В᾿ячеслава Чорновола, Михайла Косіва, Івана Геля, Михайла Осадчого, Панаса Заливахи та ін.
У результаті слідчої дії вилучено аж один документ – закордонний паспорт Андрія Прокопіва – аби він, переслідуваний караючим мечем правосуддя, не подався в біги від хворої матері, люблячої дружини, чистих серцями і помислами синів та дочки, улюблених студентів рідного біологічного факультету, понад тридцяти тисяч щасливих відвідувачів Днів відкритих дверей своєї установи, власноруч виведеної неймовірної колекції ірисів. Ось такий, виявляється, виріс у благодатному ландшафті Ботанічного парку монстр-корупціонер, що заважає нам інтегруватися в Європу.
Епіграфом до цієї репліки невипадково стали рядки поезії «Площа» із дебютної збірки Ігоря Калинця, яка побачила світ одного року з Андрієм Прокопівим. По-перше, площа є семантичним відповідником Майдану, який у просторі нашого національного буття став явищем сакральним, оберегом людської гідності і бичем проти владної сваволі. По-друге, попри меганедовіру до нашої судової системи, не хочу навіть допустити, що у понеділок 13 червня Галицький суд міста Львова перетвориться на єзуїтську інквізицію і прийме наперед ухвалене й упереджене рішення.
І нарешті, саме тепла течія живого джерела шістдесятництва розтопила лід більшовицької імперії і благословила Україну на державницьку долю завдяки відважній поставі «єретиків, що чисті над росу».